Жив колись маленький, гладенький, з великим пухнастим хвостом Тіммі Тіптоус. Він був білкою. Сам він був сірий і носив червону курточку. І була в нього дружина, теж білка, яку звали Бетсі. Вони жили високо на дереві в сухому гнізді, вкритому листям.
– Білочко моя, – якось сказав Тіммі Тіптоус, сидячі на гілці та усміхаючись, – горіхи поспіли, час готувати запаси на зиму.
Була чудова погода, дув приємний вітерець, який ще розпушував і без того пухнастий хвіст Тіммі.
Бетсі в той час утеплювала їхнє сплетене з гілочок гніздо сухим лісовим мохом.
– Ах, у нас таке затишне гніздо! – відповіла вона чоловікові. – Ми будемо спати всю зиму безперервно.
– Але за зиму ми ослабнемо, – зауважив передбачливий Тіммі Тіптоус, – і коли прокинемося навесні, то нам буде нема чого їсти.
Тіммі Тіптоус і Бетсі поскакали у зарості ліщини і побачили там багато білок, які запасалися на зиму горіхами. Тіммі зняв куртку, повісив її на сучок, і вони теж почали збирати горіхи, трохи подалі від інших білок.
Кожного дня, по кілька разів Тіммі та Бетсі приходили до ліщини, набивали мішки горіхами і тягли їх до своїх комор, які вони влаштували під корінням старих дерев, неподалік від гнізда.
Коли комори були заповнені, Тіммі й Бетсі почали скидати горіхи у вузьке дупло високо на дереві, в якому колись жив дятел. Горіхи скочувалися вниз, тихенько перестукуючись: трик–трик–трик.
– Як потім їх діставати? – спитала Бетсі. – Дупло таке вузьке, немов щілина в скарбничці... Ані мені, ані тобі не пролізти ніяк!
– Не тривожся раніше часу, люба моя. Пройде зима, і до весни я схудну, – відповів Тіммі Тіптоус.
Ах, скільки горіхів вони запасли! Тіммі й Бетсі вибирали для своїх комор лише такі дерева та пні, які можна було легко запам'ятати та знайти.
Адже ті білки, що ховали горіхи в землі, часто втрачали свої запаси: вони просто забували, де їх закопали.
Найзабудькуватішим у лісі був Сільвер – білка з сіро–сріблястим хвостом. Якось він хотів знайти свою схованку в землі, але забув, де вона. Копнув в одному місці, копнув в іншому, але натрапив на чужий льох.
– Зараз отримаєш на горіхи! – закричали господарі льоху, і Сильверу добряче дісталося.
Побачивши цю бійку, всі білки кинулися перевіряти: чи цілі їхні припаси? В лісі здійнявся страшенний ґвалт: "Крек! Крек! Скрек–крек!"
І треба ж таке... На шум злетілася зграйка пташок – вони перелітали з куща на кущ, відшукуючи зелених гусениць та павучків і співали пісеньки. Пташки були різні, і пісеньки в них були різні.
Рудохвостий злодій вчора,
Вкрав припаси із комори... –
Співала одна пташка. А друга їй підспівувала:
Жолуді, гриби, горішки.
Нам залишив тільки трішки.
Білки прислухалися. Перша пташка прилетіла на кущ, де Тіммі та Бетсі, не звертаючи ні на кого уваги, зв'язували свої мішки, і знову заспівала:
Рудохвостий злодій вчора,
Вкрав припаси із комори!
Тіммі Тіптоус не відповідав і продовжував робити свою справу. А пташка й не чекала відповіді, вона просто співала і тільки.
Але білки повірили пташці. Вони накинулися на Тіммі Тіптоуса, почали дряпати його і перекинули мішок з горіхами. Пташка злякалася і полетіла.
А Тіммі Тіптоус вирвався і побіг до свого гнізда. За ним неслися розлючені білки і кричали:
Рудохвостий злодій вчора,
Вкрав припаси із комори!
Тіммі Тіптоуса зловили, потягли кудись вгору – випадково якраз до його дупла–сховища – і запхали всередину через вузький отвір. Білки ледве проштовхнули товстуна в тісне дупло, і Тіммі мало не переламали ребра.
– Нехай сидить там, поки не зізнається, – оголосив Сільвер і крикнув у дупло:
Рудохвостий злодій вчора,
Вкрав припаси із комори!
Тіммі Тіптоус нічого не відповів. Приголомшений падінням з висоти, він лежав на купі горіхів – саме тих, які зібрали і заховали вони з білочкою Бетсі.
А Бетсі зібрала мішки й пішла додому. Вдома вона заварила чай і стала терпляче чекати на чоловіка, але Тіммі Тіптоус все не повертався. Цілий вечір прочекала його Бетсі і всю ніч, а вранці пішла до того місця, де напередодні вони збирали горіхи. Але сердиті білки прогнали її геть.
Бетсі блукала лісом і гукала:
– Тіммі Тіптоус! Де ти?
А тим часом Тіммі Тіптоус тільки–но прийшов до тями. Він лежав у крихітному ліжку, яке було дбайливо вкрите мохом. Йому хотілося пити. Було темно – наче під землею. Тіммі Тіптоус кашляв і стогнав: боліли побиті ребра. Почувся шурхіт, і зі свічкою в руці з'явився руденький смугастий бурундук – ростом він був удвічі менше за Тіммі.
– Як ви себе почуваєте? – спитав бурундук.
– Препогано, – зізнався Тіммі Тіптоус.
– Вдягніть–но оцей нічний ковпак, – сказав бурундук. – А я принесу вам води і чогось попоїсти. Турбуватися нема про що, друже мій, льохи повнісінькі. Дивно – останнім часом зверху часто падав горіховий град. А іще я знайшов нещодавно велику схованку з горіхами.
Тіммі Тіптоус розповів йому свою історію, якою вельми потішив бурундука.
Тиждень–другий Тіммі треба було відлежатися. А гостинний господар, бурундук Бруно, годував його смачними горіхами.
– Як же я виберуся з дупла? Мені ж треба худнути! – тривожився Тіммі Тіптоус.
– Ну, ще горішок, не відмовляйтеся, шкаралупу я розколю...
Тіммі Тіптоус все товстішав і товстішав...
А білочці Бетсі тепер доводилося працювати самій. Вона більше не скидала горіхи в дупло: з самого початку вона не розуміла, як потім до них дістатися. Бетсі стала ховати горіхи під старим деревом, і, перестукуючись, вони котилися все вниз, вниз, вниз.
Якось Бетсі висипала особливо великий мішок горіхів, і під корінням хтось запищав. А наступного разу звідти квапливо вибралася руденька смугаста особа в білому фартушку – Бренда, дружина бурундука.
– Вітальня вже доверху завалена вашими горіхами, а вони все котяться і котяться зі сходів. Мій чоловік Бруно не витримав і пішов з дому. Чим я винна перед вами? Навіщо ви сиплете горіхи мені на голову?
– Пробачте, пані, я не думала, що тут хтось живе, – зніяковіла білочка Бетсі. – Ви знаєте, мій чоловік Тіммі Тіптоус теж пропав... А ви знаєте, де ваш Бруно?
– Я знаю, де Бруно, – відповіла Бренда. – Мені пташка розповіла.
Вона привела білочку Бетсі до дерева, де колись жив дятел. Вони піднялися до дупла і прислухалися. Там, у глибині, хтось клацав горіхи. Потім два голоси, високий і низький, заспівали:
Посварилися ми з чоловіком.
Тілі–бом, тілі–бом, тілі–бом!
Не помиримось, мабуть, довіку.
Тілі–бом, тілі–бом, тілі–бом!
Довго й добре ми вдвох прожили.
Тілі–бом, тілі–бом, тілі–бом!
Але став наш будинок малий.
Тілі–бом, тілі–бом, тілі–бом!
Стало тісно вдвох нам в хатинці.
Тілі–бом, тілі–бом, тілі–бом!
І тепер живемо поодинці.
Тілі–бом, тілі–бом, тілі–бом!
– Дупло вузьке, але пролізти ви зможете, – сказала білочка Бетсі.
– Це так, – погодилася Бренда. – От тільки Бруно, мій чоловік, він кусається!
Знизу знову почулося клацання горіхових шкаралупок, і знову два голоси, високий і низький, заспівали:
І тепер живемо поодинці.
Тілі–бом, тілі–бом, тілі–бом!
Тоді білочка Бетсі просунула голову в дупло і гукнула:
– Тіммі! Ти тут?
– Це ти, Бетсі? Очам не вірю!
Тіммі Тіптоус видерся нагору і, висунувшись з дупла, поцілував білочку Бетсі в ніс. Тіммі так погладшав, що навіть і не намагався вилізти назовні.
Бурундук Бруно був не дуже товстий, але не побажав підніматися нагору. Він тільки пирхнув і пробурмотів:
– Бурун–бурун!
Минуло два тижні... А потім налетів сильний вітер, зламав дерево, та ще пішов дощ. Без даху в горіховому погребі стало сиро і незатишно. Зате Тіммі Тіптоус одразу вибрався, розкрив парасольку і пішов додому.
А бурундук Бруно ще тиждень провів під відкритим небом, не зважаючи на дощі і на спроби Бренди повернути чоловіка додому.
Незабаром в лісі з'явився величезний ведмідь. Він задумливо бродив і щось шукав... Може горіхи?
Ось тоді і Бруно захотів додому.
Вдома стало ясно: у бурундука Бруно – нежить. Приємного в цьому було мало.
З того часу білочка Бетсі і Тіммі Тіптоус завжди замикають комору на замок.
А пташка, як побачить бурундука Бруно і його дружину Бренду, кожного разу наспівує:
Рудохвостий злодій вчора,
Вкрав припаси із комори!
Але хто насправді покрав горіхи, про те білки й досі не дізналися.