Facebook InstagramPinterestTwitter
Казки іншою мовою: RU

Вовк та баран (інгуська казка)


Вовк та баран (інгуська казка)Вийшов якось вовк із лісу.

Зирк – на лузі баран пасеться.

– Та як ти смієш топтати мій луг?! – загарчав вовк.

– А луг зовсім не твій, а мого чабана,– спокійно відповів баран.

– Твого чабана ще на світі не було, коли цей луг став моїм.

– Ні-ні, я добре знаю, що це луг мого чабана. Тут наша отара пасеться,– заперечив баран.

Розлютився вовк, він ладен був розтерзати барана, але стримався. «Сьогодні я ситий! – подумав вовк.– Хай поживе до завтра, він мені ще знадобиться».

– Слухай, баране,– сказав вовк,– вчинімо так: узавтра приходь сюди ж, і хто з нас біля он отого куща заприсягнеться, що луг належить йому, то за тим він і залишиться. Згоден?

– Гаразд,– відповів баран.

І розійшлися вони в різні боки: вовк – до лісу, баран – до аулу.

Рано-вранці баран вийшов на луг, але не сам, а із своїм другом – великим собакою-вовкодавом. Собака сховався за кущем, а баран заповзявся скубти траву.

Коли вибігає вовк із лісу. Побачив барана й зрадів: «Смачний на мене обід чекає!» А вовк теж прийшов не сам. Він стрів у хащах лисицю, розповів, куди поспішає, і лисиця взялася підтвердити, що луг належить вовкові. А в нагороду за це вовк обіцяв їй баранячу ніжку.

Підійшли вовк з лисицею до барана. От вовк і питає:

– То що? Ти й сьогодні теревенитимеш, що це луг твого чабана?

– А так воно й є, – відповів баран.

– Ой баране, й не сором тобі брехати?! – докірливо дзявкнул.а лиска.– Та з давніх-давен усім відомо, що це луг шановного вовка, а не чабана.



– А ти ж бо від кого чула про таке? – здивувався баран.

– Як – від кого? – вдала з себе ображену лисиця.– Та про це тобі всі скажуть, спитай кого хоч. Ще коли я була зовсім маленька, мої тато й мама часто згадували про цей луг: «На Вовчому лузі, казали вони, мишей безліч». Сам посуди: якби луг належав чабанові, то звали б його Чабановим, а не Вовчим!

– А ти заприсягнешся, що кажеш чистісіньку правду? – запитав баран.

– А чому б ні? Скільки завгодно,– відповіла лиска.– А в якому місці треба присягу казати?

– А місце вовк вибрав ще вчора. Бачиш кущ? Підійди до нього, поклади лапу на гілки та й кажи: «Присягаюся, що це Вовчий луг!»

Лисиця підійшла до куща, та помітила, що звідти поблискують чиїсь очі. Вона позадкувала й почала тремтячим голосом говорити:

– Правду кажучи, я пригадую, що мої батьки згадували й чабана, коли говорили про цей луг. Але чий він, я точно сказати не можу. Не хочу даремно присягу виголошувати. Ось якщо вовк заприсягнеться, то тоді й я не відмовлюся.

«Оце знайшов собі помічницю – тьфу!» – розсердився вовк і відштовхнув лисицю вбік:

– Я так і знав, що ти нічого не пам’ятаєш. Я сам заприсягнуся!

Поклав вовк лапу на гілляку й тільки-но сказав:

«Присягаюся...»,як з-за куща вискочив собака, вчепився у вовка зубами й давай його метляти сюди-туди. Дивом дивним вирвався вовк із вовкодавових зубів – та й дьору з лугу. А лисиця вже біля галявини на нього чекає.

– Даремно ти, вовче, ображаєшся,– сказала вона.– Як побачила я того вовкодава, то одразу згадала, що то не твій, а чабанів луг.