Жило колись в одному ромському таборі троє братів-леґенів. Славилися вони на всю округу своєю силою незміряною та спритністю котячою. Ні серед своїх, ні серед чужих не було їм рівних. Будь-кого могли вони подужати, на лопатки покласти, в баранячий ріг скрутити.
Якось, коли табір рушив на нове місце, поїхали брати вперед розвідати дорогу. Ніч застала їх у густому лісі. Розвели вони багаття, повечеряли, п'ють гарячий чай та й між собою вихваляються – які вони дужі та непереможні.
Розпалився молодший брат та й вигукнув на весь ліс:
– Присягаюся, братове, хай би нам зараз сам чорт трапився – ми б і його здолали!
Засміялися брати схвально, аж луна пішла. І тієї ж миті, ніби з-під землі, з’явився на галявині дідок. Невеличкий, у чорній свитині, простою мотузкою підперезаний, на голові шапка стара, а в руках ціпок вузлуватий.
Вклонився дідок братам та й питає:
– Хто ви, хлопці, звідки родом, куди путь тримаєте?
– Та ми тутешні, – відказують брати. – А ти хто такий?
– А я лісник тутешній, – посміхнувся дід.
– Ну, то сідай з нами чай пити.
Сів дід біля ватри, чай сьорбає, а сам з-під брів на братів позирає. Допив чай, встав, підійшов до молодшого брата й каже:
– Соколику, а ходім поборимося!
Замахав руками хлопець:
– Та ти що, діду, розум втратив? Куди тобі зі мною тягатися? Я ж тебе однією лівою підніму, а правою приплесну.
А дідок не вгамовується:
– Давай, прошу тебе! Дуже вже мені хочеться поглянути, який ти сміливець.
– Ну гаразд, – змилостивився леґень, – сам напросився, то не ображайся...
Зійшлися вони. Схопив молодший брат дідка за комір, підняв, як пір'їнку, і кинув на траву. А сам гордо до вогнища повернувся.
– Вбив, чи що? – питає старший.
– Та ні, я легенько кинув.
Глядь – а дідок обтрусився, знову до вогню підходить і вже до середнього брата звертається:
– Соколику, а давай тепер з тобою поборимося!
– Тобі що, мого брата замало? Якщо вже він тебе поклав, то я й поготів.
– Все одно, любий, давай спробуємо. Хочу бачити, чи й ти такий хвацький.
– Добре ж, діду, – насупився середній брат. – Тільки знай: я тебе жаліти не буду. Почастую так почастую!
Схопив він старого за руки й за ноги, розкрутив та з усього розмаху грюкнув об землю. І пішов, навіть не озирнувшись.
А дідок знову за спиною стоїть! Живий-здоровий, до старшого брата лізе:
– Бачив я, соколику, твоїх братів, знаю силу їхню. Тепер хочу з тобою помірятися.
– Ні, старий, мене ти на це не підіб'єш. Іди собі з миром.
А дід мало не плаче, просить, благає – давай боротися, і край.
– Що з ним робити? – питає старший брат у менших. – Все одно ж не відчепиться. Доведеться його, мабуть, прикінчити, бо набрид гірше гіркої редьки.
Вийшов старший брат на бій. Зчепилися вони. І раптом почав дідок рости просто на очах! Росте, росте, плечі розсуваються, голова вже вище сосен піднялася, очі вогнем горять – став велетнем страшним, самим Духом Лісовим!
Схопив він старшого брата своєю величезною лапою та й ударив ним об землю так, що й дух із того вилетів. А слідом за ним і середнього, і молодшого порішив.
Свиснув Лісовик так, що віковічні дуби до землі вклонилися, зареготав моторошно і зник у лісовій гущавині, наче й не було його.