На найвищому пагорбі, там, де хмари люблять чіплятися за верхівки тополь, стояв старий вітряк. Його дерев’яні крила, потемнілі від часу й дощів, скрипіли тужливу пісню, а жорна всередині шепотіли про вічність. Господарем там був мірошник Оверко – чоловік сивий, мов місячне сяйво, і мовчазний, як камінь.
Люди в селі поважали Оверка, але й побоювалися. Казали, що знає він мову, непідвладну людському розумінню – мову вітрів.
Було у мірошника чотири частих гості, чотири брати-вітри. Першим прилітав Сівер – північний вітер, суворий, крижаний, вдягнений у плащ із інею. Він гудів басом, ламаючи сухе гілля. Другим з’являвся Легіт – південний вітер, лагідний та грайливий, що пахнув степовим чебрецем і теплом. Третім був Стриг – східний вітер, сухий і рвучкий, що ніс куряву далеких пустель. А четвертим прилинав Мокрій – західний вітер, вологий, плаксивий, що завжди волочив за собою важкі сизі хмари.
Одного осіннього дня, коли селяни саме звезли зерно нового врожаю, зійшлися брати біля млина. Почали вони вихвалятися, хто з них найважливіший.
– Я найсильніший! – ревів Сівер, роздуваючи щоки. – Я можу заморозити ріки одним подихом!
– Ні, я! – сміявся Легіт, кружляючи у танку. – Я дарую життя і тепло! Без мене все загине!
– Ви обидва нікчемні! – свистів Стриг. – Тільки я маю справжню швидкість!
Слово за слово, і почалася між ними велика сварка. Загули вони, завили, збиваючи повітря у вир. Сівер дмухнув морозом, Легіт вдарив спекою, Мокрій линув дощем, а Стриг підняв пил до небес. Вхопили вони крила старого млина, намагаючись довести свою владу, і крутнули їх у різні боки.
Застогнав вітряк, затріщав жалібно, наче поранений звір, і... завмер. Тріснула головна вісь, посипалися друзки, і жорна зупинилися. Зерно лишилося незмеленим, а в селі на людей чекав голод.
Вийшов тоді дід Оверко на поріг. Не кричав він, не сварився, лише підняв руку, тримаючи на долоні жменю золотого зерна. Подивився він у небо своїми вицвілими очима і, прислухаючись до сердитого гудіння, заговорив мовою, схожою на шелест очерету:
– Сили у вас багато, брати, а от розуму – як у горобця під стріхою. Що варта ваша міць, якщо вона руйнує?
Присоромлені вітри трохи вщухли, кружляючи навколо старого.
– Ми хотіли дізнатися, хто головний, – прошипів Сівер, ховаючи очі.
Оверко посміхнувся в вуса і, погладжуючи поламане крило млина, мовив:
– Головний не той, хто ламає, а той, хто творить. Хочете показати силу? Тоді слухайте мене.
Він полагодив вісь, зв’язав крила міцними мотузками і дав знак.
– Ти, Сівере, дмухай сильно, але рівно, щоб задати жорнам хід. Ти, Легіте, вій знизу, підсушуючи зерно, щоб борошно було пухким. Ти, Мокрію, остуджуй камені своєю прохолодою, щоб вони не розпеклися від тертя. А ти, Стригу, підхоплюй полову і неси її геть, лишаючи чисте борошно.
Перезирнулися вітри і вперше в житті вирішили не боротися, а поєднатися. Дмухнули вони разом, але не назустріч один одному, а в одному ритмі, сплітаючись у єдиний потік.
Зарипіли крила, спершу повільно, а потім веселіше. Загуділи жорна, співаючи пісню праці. З-під каменя потекло борошно – біле, як перший сніг, тепле, як сонячний промінь, і запашне, як саме життя.
Ніколи ще млин не працював так ладно. Вітри, відчувши радість від спільної справи, забули про суперечки. Вони зрозуміли, що в кожного з них своя нота, але тільки разом вони творять музику, здатну нагодувати світ.
З того часу, кажуть люди, борошно з млина діда Оверка стало найсмачнішим у краї. Бо в ньому була не лише праця людська, а й примирена сила чотирьох сторін світу, що навчилися діяти як єдине ціле.