Жив собі на краю села чоловік на ім’я Карпо. Хата його була похилена, наче старенька баба, що втомилася від довгого віку, стріха дірява, а вікна сліпі від бруду. І хоч руки в Карпа були міцні, а здоров’я – хоч відбавляй, багатство його обминало десятою дорогою.
А все тому, що оселилися в його хаті Злидні.
Були вони маленькі, зморщені, наче печені яблука, сірі, як павутиння у темному кутку. Сиділи вони за піччю, поблискуючи хитрими оченятами-намистинками, і чекали.
Щоранку Карпо прокидався, чухав потилицю і, важко зітхаючи, починав свою пісню:
– Ох, яка ж тяжка доля моя! Знову треба йти працювати, а спина болить, і сонце пече, і люди злі...
Тільки-но злітало це ниття з його вуст, як Злидні вистрибували з-за печі. Вони жадібно ловили кожне слово скарги, наче найсолодший мед. І що більше Карпо бідкався, то більшими й гладшими ставали Злидні. Вони танцювали на столі, перекидали горщики, плутали нитки й шепотіли йому на вухо нові сумні думки.
Вирішив Карпо позбутися непроханих гостей. Зловив він їх одного разу, заманивши в мішок шматком черствого хліба, зав’язав міцно-міцно і, закинувши на плечі, поніс у темний ліс.
– Там вам і місце, потвори! – бурмотів він, продираючись крізь хащі. – Залишу вас під старим дубом, хай вовки вас їдять.
Кинув мішок у яру, повернувся додому втомлений, сів на лаву і знову за звичкою застогнав:
– Ох, як же я намучився... Немає мені спокою ні вдень, ні вночі.
Тільки він це промовив, як з-під лави почувся тоненький сміх:
– А ми вже тут, господаре! Ти ж нас сам покликав!
Глянув Карпо – а Злидні вже знову сидять, ще й друзів привели.
Спробував він їх топити. Зав’язав у важкий камінь, кинув у річку. Повертається додому, весь мокрий, і знову починає:
– Нещасний я чоловік, все життя – боротьба...
А Злидні вже на печі сушаться, боками штовхаються.
"Дякуємо, – кажуть, – за купіль, тепер ми ще голодніші!"
Сів Карпо посеред брудної хати і вперше за багато років замислився. Дивиться він на Злиднів, а вони, почувши тишу, занепокоїлися. Сидять, чекають, коли він заниє, щоб підживитися.
– А що, – подумав Карпо, – якщо я вам їсти не дам?
Встав він, підтягнув шаровари і, замість того щоб скаржитися на дірявий дах, узяв драбину.
– Ех, гарна погода сьогодні! – голосно вигукнув він, хоч на душі шкребло. – Саме час стріху лагодити!
Злидні аж пощулилися.
– Ти чого це, Карпе? А як же спина? А як же тяжка доля? – запищали вони.
Але Карпо не слухав. Працюючи молотком, він почав наспівувати веселу пісню. Спершу виходило криво, але з кожним ударом пісня ставала гучнішою. Полагодив дах, взявся за тин. Викосив бур’ян, що виріс по пояс, побілив стіни.
І сталося диво.
Що більше Карпо радів своїй праці, що голосніше сміявся, дивлячись на сонце, то меншими ставали Злидні. Їм не було чим дихати в цій атмосфері радості. Сміх пік їх, як окріп, а чистота колола очі.
Вони худли, марніли, перетворюючись на прозорі тіні.
– Тікаймо звідси! – закричав головний Злидень, коли Карпо приніс у хату свіжі квіти. – Тут нас голодом заморять! Тут жити неможливо, тут щастям смердить!
І дременули вони через відчинені двері, розчинившись у вечірньому тумані, шукати іншого господаря – такого, що любить лежати на печі й жалітися на життя.
А Карпо з того часу зажив заможно й щасливо. І хоч роботи в нього не поменшало, він знав головний секрет: біда боїться не сильних рук, а веселого серця.