Як Карпо біду годував (українська народна казка)

Як Карпо біду годував (українська народна казка)

Жив собі на краю села чоловік на ім’я Карпо. Хата його була похилена, наче старенька баба, що втомилася від довгого віку, стріха дірява, а вікна сліпі від бруду. І хоч руки в Карпа були міцні, а здоров’я – хоч відбавляй, багатство його обминало десятою дорогою.

А все тому, що оселилися в його хаті Злидні.

Були вони маленькі, зморщені, наче печені яблука, сірі, як павутиння у темному кутку. Сиділи вони за піччю, поблискуючи хитрими оченятами-намистинками, і чекали.

Щоранку Карпо прокидався, чухав потилицю і, важко зітхаючи, починав свою пісню:

– Ох, яка ж тяжка доля моя! Знову треба йти працювати, а спина болить, і сонце пече, і люди злі...

Тільки-но злітало це ниття з його вуст, як Злидні вистрибували з-за печі. Вони жадібно ловили кожне слово скарги, наче найсолодший мед. І що більше Карпо бідкався, то більшими й гладшими ставали Злидні. Вони танцювали на столі, перекидали горщики, плутали нитки й шепотіли йому на вухо нові сумні думки.

Вирішив Карпо позбутися непроханих гостей. Зловив він їх одного разу, заманивши в мішок шматком черствого хліба, зав’язав міцно-міцно і, закинувши на плечі, поніс у темний ліс.

– Там вам і місце, потвори! – бурмотів він, продираючись крізь хащі. – Залишу вас під старим дубом, хай вовки вас їдять.

Кинув мішок у яру, повернувся додому втомлений, сів на лаву і знову за звичкою застогнав:

– Ох, як же я намучився... Немає мені спокою ні вдень, ні вночі.

Тільки він це промовив, як з-під лави почувся тоненький сміх:

– А ми вже тут, господаре! Ти ж нас сам покликав!

Глянув Карпо – а Злидні вже знову сидять, ще й друзів привели.

Спробував він їх топити. Зав’язав у важкий камінь, кинув у річку. Повертається додому, весь мокрий, і знову починає:

– Нещасний я чоловік, все життя – боротьба...

А Злидні вже на печі сушаться, боками штовхаються.

"Дякуємо, – кажуть, – за купіль, тепер ми ще голодніші!"

Сів Карпо посеред брудної хати і вперше за багато років замислився. Дивиться він на Злиднів, а вони, почувши тишу, занепокоїлися. Сидять, чекають, коли він заниє, щоб підживитися.

– А що, – подумав Карпо, – якщо я вам їсти не дам?

Встав він, підтягнув шаровари і, замість того щоб скаржитися на дірявий дах, узяв драбину.

– Ех, гарна погода сьогодні! – голосно вигукнув він, хоч на душі шкребло. – Саме час стріху лагодити!

Злидні аж пощулилися.

– Ти чого це, Карпе? А як же спина? А як же тяжка доля? – запищали вони.

Але Карпо не слухав. Працюючи молотком, він почав наспівувати веселу пісню. Спершу виходило криво, але з кожним ударом пісня ставала гучнішою. Полагодив дах, взявся за тин. Викосив бур’ян, що виріс по пояс, побілив стіни.

І сталося диво.

Що більше Карпо радів своїй праці, що голосніше сміявся, дивлячись на сонце, то меншими ставали Злидні. Їм не було чим дихати в цій атмосфері радості. Сміх пік їх, як окріп, а чистота колола очі.

Вони худли, марніли, перетворюючись на прозорі тіні.

– Тікаймо звідси! – закричав головний Злидень, коли Карпо приніс у хату свіжі квіти. – Тут нас голодом заморять! Тут жити неможливо, тут щастям смердить!

І дременули вони через відчинені двері, розчинившись у вечірньому тумані, шукати іншого господаря – такого, що любить лежати на печі й жалітися на життя.

А Карпо з того часу зажив заможно й щасливо. І хоч роботи в нього не поменшало, він знав головний секрет: біда боїться не сильних рук, а веселого серця.


Залиште відгук!

Ваш відгук опублікують після перевірки!

Ви можете увійти під своїм логіном або зареєструватися на сайті.

(обов'язково)