Facebook InstagramPinterestTwitter
Казки іншою мовою: RU

Санний потяг (датська казка)

Казки про:
1988

Санний потяг Один король мав доньку, сумнішої від якої в усьому світі не знайдеш. Не засміється, не всміхнеться – хоч що роби! Цілісінькими днями плаче та журиться, супиться та хнюпиться. Тому дівчину і прозвали – Хнюпа.

Якось правитель оголосив: «Хто розсмішить принцесу, той стане її чоловіком і отримає півкоролівства на додачу. А якщо не вдасться – обмажуть смолою, виваляють у пір’ї та виженуть із соромом!»
З’явилося немало бажаючих спробувати щастя. Як тільки не потішали красуню, як не веселили – даремно. Принцеса все більше журилася та хнюпилася.

Одного разу про королівський указ дізналися три брати: Педер, Палле й Еспер.

– Щастя саме до нас пливе! – вирішили хлопці. – Тільки й роботи – принцесу розсмішити.

– Я розвеселю красуню! – заявив Педер.

Мати дала сину вузлик їжі, батько – гаманець із грішми, й той вирушив у дорогу. Минуло чимало часу, поки парубок дістався курганів Ос. Дивиться, а назустріч – бідна бабуся із санчатами.

– Здрастуй, парубче! – привіталася старенька. – Чи не поділишся хлібцем і монеткою?

– Поглянь, чого захотіла! – розгнівався Педер. – Хліба та грошей у самого мало, а йти ще як довго!

– Не буде тобі ніякого шляху, – пробурмотіла ображена бабуся.

Діставшись королівського двору, Педер розпочав виконувати найсмішніші пісні, сподіваючись звеселити красуню. Заспівав одну, другу, третю... Хоч би всміхнулася принцеса. Тоді невдаху обмазали смолою, в пір’ї виваляли та з ганьбою вигнали.

– Може, Палле пощастить, – вирішили батьки й зібрали середнього сина в дорогу.

Біля курганів Ос хлопець зустрів бабусю із санчатами. Відмовивши старенькій у хлібові та монетці, Палле спіткала доля старшого брата: повернувся додому у смолі та пір’ї.

Почав і молодший син у дорогу лагодитися.

– Невже гадаєш, що тобі пощастить більше, ніж братам? – відмовляли батьки впертого хлопця.

Молодець наполягав на своєму. Тоді мати дала торбинку з їжею, а батько – гаманець. Вирушив Еспер у дорогу, а прибувши до курганів Ос, зустрів бабусю із санчатами.

– Здрастуй, юначе! – привіталася старенька. – Чи не даси хлібця та монетку?

– Із радістю!

– Візьми в подарунок мої санчата, – запропонувала бабуся. – Щойно скажеш: «Чик-чирик, пташко!» – й одразу ж поїдуть. Мовиш: «Тпру!» – зупиняться. А якщо хтось торкнеться санчат, то накажи: «Тримай!» І бідолаха не відірветься від них, поки не накажеш: «Відпусти!»
Еспер подякував за подарунок і вигукнув:

– Чик-чирик, пташко!

І тут санчата понеслися так стрімко, немов запряжені парою коней.

Увечері Еспер вирішив переночувати в заїзді. Віз же на полозах узяв із собою в кімнату та міцно прив’язав до ліжка, щоб не втік.

Дивним транспортом зацікавилися три служниці. Уночі, коли всі поснули, одна з них тихцем прокралася до кімнати Еспера. Щойно торкнулася санчат, як парубок крізь сон пробурмотів:

– Тримай!

І ось дівчині вже не відірватися. Стоїть і з місця зрушити не може. А Еспер навіть не прокинувся, лише повернувся на інший бік.

Невдовзі друга служниця ввійшла до кімнати. Ледь торкнулася санчат, бажаючи звільнити товаришку, як Еспер знову пробурмотів:

– Тримай!

Стоять удвох і ворухнутися не можуть. А незабаром третя дівчина до них приєдналася.

Рано-вранці, коли ще всі спали, Еспер зібрався в дорогу. Довелось і дівчатам рушити слідом за санчатами, а вони – тільки в нічних сорочках.

– Чик-чирик, пташко! – наказав хлопець.

І полетіли санчата. Біжать слідом бідолашні служниці, щоки в них від сорому палають, а сльози градом котяться.

Їхав Еспер повз млин. Мірошник із сином побачили незвичайний потяг і завмерли від подиву.

– Гей, безсоромниці, бігаєте в одних сорочках за парубком! – крикнув мірошник служницям.

Схопив останню дівчину за руку й тягне назад. Аж тут Еспер крикнув:

– Тримай!

І вже старому чоловіку не вирватися. Довелося за служницями бігти.

– Батьку, куди Ви? – ще дужче здивувався син. – Не личить Вам за дівчатами ганятися!

Підбіг до санчат і схопив тата за руку.

– Тримай! – наказав Еспер.

Уже й парубок за всіма біжить.

Край села майстер коня підковував. В одній руці тримав кліщі, а у другій – оберемок сіна, щоб тварину підгодовувати. Побачивши самохідний потяг, зареготав і – хап мірошниченка за одяг.

– Тримай! – гукнув Еспер.

Довелося й ковалю слідом податися, тільки оберемок сіна за ним волочиться. Мчать санчата, а назустріч гуси біжать. Побачили сіно, крила розпустили й – до санчат.

– Тримай! – уже і птахи не відстають.

Нарешті санний потяг долетів до міста та тричі об’їхав королівський палац. Що тут було! Служниці в сорочках голосять, мірошник бідкається, син плаче, коваль регоче, а гуси гелгочуть і сичать. На шум і галас збіглися всі мешканці. Король із донькою також вийшли подивитися. Глянув правитель і не повірив: принцеса Хлюпа так сміється, що аж сльози з очей градом котяться.

– Тпр-р-ру! – наказав Еспер.

І санчата зупинилися.

– Відпусти!

Тут кинулися врозтіч гуси, коваль, мірошник із сином і служниці.

А хлопець підійшов до принцеси:

– Ага, красуне, смієшся! Відтепер будеш моєю дружиною.

Ось так Еспер оженився на принцесі Хлюпі й отримав півкоролівства на додачу.