– Мамо,– сказало Лисеня,– я хочу намалювати щось красиве й подарувати тобі.
– Але ж треба вміти малювати!
– А я й так можу! – відказало Лисеня.– Купи мені альбом і фарби.
Побігла Лисиця до лісової крамниці, принесла альбом, фарби і пензлика.
– О, саме це мені й потрібно! – зраділо Лисеня.– Однак навіщо цей пензлик? Я маю прекрасного хвоста з китичкою на кінчику!
Лисеня в холодочку малювало до полудня.
Розвішало малюнки на сучках, гілочках, під берізкою поставило.
– Гей, хто в лісі! –гукає.– Гляньте-но, що я намалювало!
Зібралися звірі. І так і сяк роздивлялися малюнки, але що саме там було намальовано, не зрозуміли.
Однак дехто засумнівався:
– Може, воно так і треба?..
А мале Зайченя попрохало:
– Намалюй, будь ласка, мене!
Лисеня провело по білому аркушику кінчиком свого пухнастого хвостика – раз, два, три, чотири, п’ять...
– Готово! – і відбігло вбік.
– Так швидко? – здивувалося Зайченя.– А ти про мої вуса часом не забуло?
– Ні! Ось поглянь!
Глянуло Зайченя. Спереду, збоку, згори зазирнуло...
Не пізнає себе!
Аж сльози зблиснули:
– Хіба я таке страшне?
– Страшне, страшне! – каже Лисеня.
Тоді Зайченя швиденько пострибало до лісового озерця.
Зазирнуло в тиху воду й зраділо.
– Ось яке я, справжнє Зайченя, а не той страшний звірюка на малюнку. Піду матусю порадую, який я в неї хороший!
– Ну то й біжи собі! – образилося Лисеня.– Я ще й не так умію малювати.
– А як? – поцікавилося Вовченя, що пробігало поблизу і почуло ту розмову.– Може, й мене намалюєш? Мене ще ніхто не малював!..
Не встигло Вовченя дух перевести, а Лисеня вже й каже:
– Готово! Оце – ти!
Вовченя набурмосилося:
– Хіба це я?
– А хто ж іще?
– А де мої красиві великі вуха?
– Он ті руді плями!
– А де мої красиві гострі зуби?
– Он ті сірі плями!
– У-у-у! – розсердилося Вовченя.– Я не на руді і не на сірі плями схоже, а на свого тата – Ікластого Вовка! А за те, що піддурило мене, я тебе вкушу!
– Ой, не треба! – дзявкнуло Лисеня. Підхопило альбом, фарби та чимдуж тікати!
З переляку аж на греблю до бобрів заскочило.
– Хто тебе отак налякав? – поцікавився Старий Бобер.
– Вовчисько дурний! Я намалював його, а він гарчить: «Не так!»
– То намалюй мене!
Всівся Старий Бобер на пеньок. А Лисеня й не дивиться на нього.
– Чом ти на мене не дивишся? – питає Старий Бобер.
– Бо в мене гарна пам’ять! – копилить носика Лисеня.– Ось тут лише хвостиком підправлю... І готово!
Глянув Старий Бобер на свій портрет.
Засміявся:
– Гей, Лисеня, ти просто папір брудниш, а малювати не вмієш!
І малята-звірята навкруги засміялися.
А цікава Сорока, що все це спостерігала, злетіла на землю, строкатим хвостом мазнула по аркушу – раз, два! – і скрекоче Лисеняткові:
– Це ти!
– Ні,– заперечує Лисеня.– Я Лисенятко. А це плями!
А малята-звірята – ті вже просто регочуть...
Тож Лисеня швиденько свого хвостика-пензлика підібгало й до мами побігло.
– Мамо, мамо! – гукає.– Я вже, здається, розумію: спочатку треба вчитися!..
– Ой синочку,– зраділа Лисиця.– Добре, що ти зрозумів. Це для мене – найкращий подарунок.