Жив у заможному селі ґазда на ім’я Карпо. Мав він і поля, і худобу та серце мав черстве, мов суха шкуринка. Найбільше терпіла від нього худоба. Коні в Карпа ребрами світили, а воли стояли в ярмах з ранку до ночі, не бачачи ласки, лише відчуваючи важкий батіг.
– Худоба не має душі, – казав Карпо, кидаючи їм пріле сіно. – Її діло – робити, а моє – поганяти.
Настав Святвечір. Село затихло в очікуванні дива, засяяла перша зірка. Згадав Карпо давнє повір’я: кажуть старі люди, що в ніч перед Різдвом Бог відкриває тваринам уста, і вони можуть людською мовою говорити.
Закортіло Карпові послухати.
"Піду, – думає, – перевірю. Ану ж вони про мене щось лихе замислили, чи скарб десь бачили?"
Прокрався він у хлів, зарився в сіно на горищі й затамував подих. У хліві було темно й тепло, пахло гноєм і молоком. Рівно опівночі, коли десь далеко задзвонили церковні дзвони, Карпо почув важке зітхання.
– Ох, брате Вороний, – прогудів старий віл Сивий, що лежав у кутку. – Чи діждемо ми ранку? Так мені шию ярмо натерло, що й дихнути боляче.
– Терпи, Сивий, – тихо відповів кінь, переступаючи з ноги на ногу. – Сьогодні велике свято, Христос народився. Кажуть, у цю ніч радість усім приходить.
– Усім, та не нам, – знову зітхнув віл, і в голосі його було стільки туги, що в Карпа аж мороз по шкірі пішов.
– Наш господар, мабуть, і води свіжої пожалів. Я сьогодні цілий ліс дров перевіз, ноги тремтять, а він мене, голодного, батогом частував. Просив я в Бога смерті, та, видно, ще мушу помучитися...
Замовкли тварини, лише чутно було, як віл тихо жує суху солому, ковтаючи сльози.
Лежав Карпо на сіні, і здалося йому, що то не батіг по спині вола гуляв, а по його власній совісті. Запекло його всередині, здавило горло. Зрозумів він раптом, що для цих вірних помічників він став страшнішим за вовка, гіршим за люту зиму.
Зліз чоловік з горища. Ноги не слухалися, руки тремтіли. Підійшов до ясел, мовчки вигреб стару солому і приніс оберемок найкращого, пахучого сіна, що беріг на продаж. Налив чистої води, витер соломою спітнілі боки коня, погладив шорстку голову вола.
– Простіть мене, – прошепотів він, і сльоза впала в ясла. – Простіть, якщо зможете.
З того часу Карпа наче підмінили. Став він найкращим господарем на селі. Худоба в нього стала гладка та доглянута, а люди дивувалися: що ж таке сталося? А Карпо лише всміхався і мовчав, знаючи, що найважливішу проповідь у своєму житті він почув не в церкві, а в старому хліві.