Якось четверо ченців усамітнилися в далекій келії гірського храму, склавши сувору обітницю: сім днів і сім ночей не зронити ані слова. Єдиною душею, котрій дозволялося порушувати їхній спокій, був юний послушник, що мовчки приносив їм їжу та все необхідне.
Минав час у тиші та роздумах. Та якось, коли ніч огорнула гори, вогник у олійному каганці почав кволо миготіти. Полум'я ставало все меншим, тіні видовжувалися, і здавалося, що ось-ось темрява поглине кімнату.
Один із ченців, що сидів найближче до світла, не на жарт сполохався. Забувши про все на світі, він вигукнув: – Гей, хлопче! Ану хутчіш поправ ґніт!
Почувши це, чернець, що сидів поруч, обурено скинув брови й дорікнув: – Хто це там говорить? Ти що, забув про нашу обітницю мовчання?!
Третій чернець, розгніваний тим, що святість моменту зруйновано, спересердя кинув: – Ох і народець! Ніякого терпіння у вас немає, самі лише балачки!
І тоді найстаріший чернець, що поважно сидів на чільному місці, повільно підвів голову і з гордістю прорік: – Тільки я один тут промовчав!
Мораль: Найважче – це побачити колоду у власному оці, коли шукаєш скалку в оці ближнього.