Лісовою стежкою йдуть батько і маленький син. Тиша. Сонце світить. Стукає дятел. Дзюрчить струмок в лісовій глушині, Раптом син побачив: назустріч їм іде бабуся з паличкою.
– Тату, куди йде бабуся? – запитав син.
– Побачити, зустріти чи провести,– відповів батько.
– Коли зустрінемося з нею, ми скажемо їй здрастуйте,– сказав батько.
– Навіщо їй казати це слово? – здивувався син.–Ми ж зовсім незнайомі.
– А ось зустрінемося, скажем їй здрастуйте, тоді побачиш, для чого.
Ось і бабуся.
– Здрастуйте,– сказав син.
– Здрастуйте,– сказав тато.
– Здрастуйте,– сказала бабуся і усміхнулася.
І син із здивуванням побачив: все кругом змінилось. Сонце засвітило яскравіше. По верхів'ях дерев пробіг легенький вітерець, листочки заграли, затремтіли. В кущах заспівали пташки – до цього їх не було чути. На душі у хлопчика стало радісно.
– Чому це так? – запитав син.
– Тому, що ми сказали людині здрастуй, і вона усміхнулася.