В Броссельянському лісі стояла хатина, і жило в ній троє братів. Були вони бідні, не мали ні батька, ні матері і працювали від світання до смерку, щоб заробити на хліб. Вони палили деревню на вугілля, а вугілля продавали.
Якось увечері, коли вони напалили повну ніч вугілля, Жан, старший брат, сказав:
– Ну, на сьогодні ми майже скінчили роботу, треба тільки пильнувати вогонь у печі. Піду-но я в Пемпон – потанцюю на весіллі у друга.
– Іди,– мовили менші брати Жак і Франсуа.
Жан убрався в стару куртку, латані штани, взувся в сабо, надів на голову старого капелюха та й пішов на весілля.
А Жак, середульший брат, подумав:
«Чом би й мені не піти погуляти? Піду-но до Жюльєна. Сьогодні в нього зібралися хлопці та дівчата, каштанами смакують, вином запивають, казки й цікаві бувальщини розповідають... А вогонь у печі й Франсуа може впильнувати».
І Жак подався до Жюльєна, загадавши Франсуа наглядати за вогнем.
Франсуа минав п’ятнадцятий рік. Був він хлопець лагідний і слухняний на вдачу, завжди покірно робив усе, що загадували брати, і ніколи не сказав їм жодного слова наперекір. Отож і тепер сів він біля печі, взяв кочергу і став ворушити жар. Ворушив, ворушив, аж поки здолав його сон. Снилося йому, що він принц і пасе вівці, сидячи на гарному білому коні. Франсуа почувався уві сні щасливим. Та прокинувшись, похолов із жаху – вогонь у печі погас.
Що робити? Як зарадити лихові? Як розпалити вогонь? Адже сірників тоді ще не було, і жінки щоранку ходили від хати до хати зі старим сабо, просячи жаринку.
Похилив голову Франсуа, гірко зажурився. Аж раптом підвів очі, глянув у вікно і бачить: ген над деревами в лісі полум’я танцює, звивається, міниться яскравими барвами – червоною, жовтогарячою, білою...
– Мабуть, це вуглярі розклали вогнище в лісі! – вигукнув зраділий Франсуа.– Ну ж бо попрошу в них вогню!
Побіг Франсуа на полум’я і забився далеко в ліс. Розглянувся навколо – аж бачить: він у Трессельському гаю, там, де живуть лісові духи й чарівниці!
Жахнувся Франсуа – адже це прокляте місце. Лісові духи сходяться сюди опівночі, заводять танки і забави. Але якщо їх побачить хтось із людей, вони хапають його, втягують у стрімкий танок, і той танцює, аж поки впаде мертвий.
Бігти? Тікати? Та, мабуть, уже не втечеш...
Раптом перед Франсуа з’явилося кілька чарівниць. Вони схопили його й кудись повели. Франсуа був ні живий ні мертвий.
Незабаром опинилися вони перед невеликим вогнищем; біля вогнища сидів лісовик і грів ноги.
Побачив лісовик хлопця та як гукне:
– Ти що тут робиш?
Франсуа заплакав і сказав, що він бідний вугляр, бо брати загадали йому пильнувати вогонь, а він не впильнував, і тепер його чекає кара.
Лісовикові стало жаль Франсуа. Показав він на вогнище й лагідно мовив:
– Підійди, хлопче, до вогню, візьми на лопатку головню та й біжи додому, а сюди більше не вертайся.
Франсуа сунув у вогонь лопатку і витяг головню, охоплену полум’ям. Потім побіг додому, вкинув головню в піч – і в ній спалахнув, заграв, затанцював вогонь.
Коли повернулися Жан і Жак, у печі жевріли жарини…
Вранці Франсуа, як завжди, заходився вигортати жар. Коли це бачить – головня блищить якимсь дивним блиском.
Він підступився ближче і став повертати кочергою головню. Побачивши, що вона не горить, витяг її, обтер фартухом, придивився і збагнув: це золота головня!
Голова у Франсуа пішла обертом.
«Золото! Це моє золото! Я тепер багатий, а всі багаті люди щасливі й довго живуть... Це моє золото! Ні! Не скажу про головню ні Жанові, ні Жаку...»
Франсуа вирив під буком яму і закопав головню.
Ні на мить не забував він про свій скарб. Мріяв, як викопає головню, як поїде з нею в Париж, продасть, а потім повернеться додому і скупить усю землю в окрузі. Сусіди луснуть від заздрощів, а він житиме й горя-біди не знатиме.
Франсуа працював не розгинаючи спини – збирав гроші на поїздку в Париж і повсякдень мріяв про своє майбутнє багатство та щастя.
Нарешті настав день, коли Франсуа вирушив у путь. На плечі хлопець ніс торбину з золотою головнею.
Ішов він од села до села, їв яблука, каштани, виноград, що їх збирав дорогою. Селяни пускали його на нічліг і ділилися з ним вечерею.
І ось Франсуа дістався до Парижа. Переспав ніч, а вранці розбив свою головню на кілька шматків і пішов до золотарів продавати. Взяв за головню величезні гроші.
Франсуа накупив собі розкішної одежі, оселився в найбагатішому заїзді.
А що був він розумний і гарний з лиця, то незабаром познайомився і подружив з вельможними панами, а згодом і сам вибився в пани – став маркізом де Компе.
Жив Франсуа раюючи: солодко їв і пив, м’яко спав, розважався як хотів, добру славу мав.
Та по недовгім часі занудився він за рідним лісом, за округою, за братами Жаном і Жаком.
«Поїду-но я додому,– вирішив нарешті Франсуа.– І там житиму в багатстві й славі, і друзів позаводжу – вони розраджуватимуть і звеселятимуть мене».
Купив Франсуа коня і зброю: адже в ті часи мандрівника чигала на дорогах небезпека – дикі звірі, лихі розбійники,– та й поїхав додому.
Приїхавши, купив собі пишний замок і оселився в ньому.
Знов зажив Франсуа розкошуючи. Бенкети змінялися полюваннями, бали турнірами. Завжди у замку лунала музика, дзвеніли келихи... Тільки бідняків ніколи не запрошував до себе Франсуа і ніколи не дав їм жодного су. А сам жменями розкидав своє золото.
Незабаром приохотився він до гри в карти. Небагато часу минуло, і багатства Франсуа як не було. Він став таким бідним, як і колись. Але він не знав упину і грав, грав у карти, сподіваючись виграти великі гроші.
Одного дня зайнялися стайні Франсуа. Та він, коли йому про це сказали, тільки рукою махнув, бо саме грав у карти.
Полум’я перекинулося на замов і все понищило. Франсуа залишився сам серед руйновища й попелу. Просидів день, просидів другий, а потім голод змусив його піти з пожарища. Аж тоді згадав він, що в нього є брати, і подався до їхньої вбогої хатини.
Жан і Жак, як завжди, налили в печі вугілля й при цьому співали.
Побачивши Франсуа, вони відразу його впізнали, хоч і був він у розкішних шатах.
– Брати мої, прихистіть мене! – заблагав Франсуа.– Мій замок згорів, гроші я розтринькав, друзі мене покинули. Я бідний і безталанний. Не женіть мене!
– Сідай до вогню та попоїж з нами,– відповіли брати, показуючи на горщик з лемішкою з чорного борошна.– Ми не проженемо тебе.
Франсуа попоїв і зігрівся. Але на серці в нього лежав важкий камінь. Не горя, не туги, не каяття, а заздрощів. Він бачив, що брати його спокійні та веселі, і заздрив їм. Мовляв, братам добре, а йому погано... До того ж, Франсуа відвик од роботи, а він-бо добре знав: не можна йому буде жити в братів, якщо не працюватиме...
– А спробую-но щастя востаннє! – вирішив нарешті Франсуа.– Піду до Трессельського гаю, до лісових духів.
Дочекавшися вечора, Франсуа подався до гаю.
Погода була жахлива: гуркотів грім, блискавки краяли небо. Франсуа тремтів зі страху, але йшов і йшов уперед – на полум’я над найвищими деревами.
Зловісно кричали сови. Кажани та сплюшки, як тіні, шугали поміж деревами. Шумів вітер, зітхали дуби, трепетала папороть, хилився до землі верес. Здавалося, вся природа стогнала й голосила.
А Франсуа йшов та йшов, долаючи кволість і страх.
Нарешті почув він сміх, голоси, співи. За мить до Франсуа підбігли чарівниці, потягли на галявину, закрутили в нестямному танку.
А лісовик, угледівши Франсуа, відразу впізнав його та як вигукне:
– Ти чого прийшов сюди, чоловіче?
Франсуа сказав те, що й колись: мовляв, у печі погас вогонь, і йому треба жаринки.
Вислухав його лісовик, а потім кинув глузливо:
– Чув уже, чув про це, та щось не дуже віриться! Ось зараз побачу, правду ти кажеш чи брешеш! Сунь лопатку у вогонь і спробуй витягти головню.
Франсуа, трусячись, підійшов до вогнища, сунув у полум’я лопатку й хотів був її витягти. Аж ні – лопатка не витягалася. Здавалось, її тримає якась невидима сила.
Франсуа хотів пустити лопатку, але й цього не зміг зробити. Вона мовби приросла йому до рук...
А полум’я спершу лизало лопатку, потім добралося до рук Франсуа, а тоді обійняло його всього. Франсуа зник у вогні!
На світанку вогнище погасло, чарівниці щезли, і на галявині лишився тільки сірий попіл...
Минув час, із попелу пробився хирлявий стовбурець. Згодом виросли на стовбурці гілки – кволі, тонкі, покручені...
І нині стоїть на тій галявині старе зниділе дерево; гілки його поопускалися до землі. Називають те дерево «деревом вугляра».