Вже й березень мав би землю будити, а надворі все сніги лежать. Набридла людям холоднеча, потемніли від суму вікна в хатах. Зібралися тоді дівчата на околиці села Весну закликати. Одягли найкращі вишиванки, вплели стрічки в коси і завели дзвінку гаївку:
– Ой весна, весна, днем красна, що ти нам, весно, принесла?..
Почула той спів стара Зима. Розсердилася вона не на жарт. Сиділа вона під лісом у подобі величезної, страшної Снігової Баби. Очі – дві крижини, рот – суха гілляка, а серце – мерзла грудка землі.
– Не пущу! – засичала Зима, дмухнувши лютим вітром. Вона тупнула сніговою ногою – і веселий струмочок, що саме почав пробиватися з-під кучугури, миттю замерз, перетворившись на скло. Птахи замовкли, а дівчата злякано принишкли, кутаючись у свитки.
Лише найменша дівчинка, ясноока Ясочка, не втекла. Вона підійшла до грізної Снігової Баби і пильно подивилася їй у вічі. Всі бачили злу чаклунку, а Ясочка побачила просто стару, самотню бабусю, яку ніхто ніколи не любив. Вона стояла на вітрі, сіра, похмура і... нещасна.
– Тобі ж холодно, бабусю... – тихо мовила дівчинка. Вона зняла зі своїх плечей нову, яскраву вовняну хустку, розшиту червоними трояндами, і дбайливо огорнула нею крижані плечі Зими. – Ось, погрійся. Вона тепла, як мамині руки.
Здригнулася Снігова Баба. Вперше за тисячу років вона відчула не холод, а тепло. Це тепло пішло не від вовни, а від маленького, доброго людського серця. Крижані очі Зими потеплішали:
– Дякую, дитино, – прошепотіла вона. – Ніхто мене ще не жалів. Усі тільки гнали...
З її очей скотилася велика, гаряча сльоза. Вона впала на сніг – і там одразу зацвів пролісок. А сама Зима почала танути. Вона не зникла безслідно, а перетворилася на тисячі струмків, що побігли до річки, напуваючи землю.
Замерзлий струмок знову задзюрчав, заспівали пташки, а на пагорбі, там, де стояла стара, зазеленіла трава. Весна прийшла не з перемогою сили, а з тихою перемогою любові.