Жив у селі парубок на ім’я Остап. Хлопець був видний, чубатий, але язик мав довгий, наче помело. Любив він перед дівчатами на вечорницях хизуватися:
– Та що мені той ліс! Я його знаю, як свої п’ять пальців! Я кожну стежку, кожну нору лисячу бачив. Та я з зав’язаними очима вночі пройду і не спіткнуся!
Почув ті хвальки старий лісовий дух – Блуд. Не любить він, коли людина носа дере перед вічною природою, і вирішив провчити зухвальця.
Наступного ранку пішов Остап до лісу дров нарубати. Тільки ступив у хащі, як налетів легенький вітерець, закружляло листя, і знайома стежка наче розчинилася.
Глянув Остап – а перед ним дорога широка, бита, якої він зроду не бачив.
– Ого! – здивувався парубок. – Новий шлях! Піду гляну, куди він веде.
Пішов він бадьоро, насвистуючи. Йде годину, йде другу. Ліс розступився, і почалися дива. Бачить Остап: стоять перед ним високі замки з вежами, ріки течуть бурхливі, мости кришталеві сяють.
– Це я, мабуть, аж за Дунай зайшов! – думає він. – А може, й до царя в гості потрапив. Оце світ побачу!
Три дні й три ночі блукав Остап. Ноги позбивав, постоли порвав, живіт від голоду до спини прилип, а він усе йде "незнайомими краями". То йому здавалося, що він гору перелазить (а то він через коріння перечіпався), то ввижалося, що море перепливає (а то він у калюжу ступив).
На світанку третього дня десь далеко заспівав півень. Мара спала, як роса на сонці. Блуд реготнув тихо в кущах і відпустив бідолаху.
Протер Остап очі, глянув навколо і аж сів від сорому. Стоїть він не за Дунаєм, не в царстві заморському, а за сто метрів від крайньої хати свого села. А перед ним – старезний, крислатий дуб. Земля навколо того дуба витоптана так, наче там табун коней гасав. Рівнесеньке коло, вибите ногами парубка.
Зрозумів Остап, що всі ці три дні він просто ходив колом навколо одного й того ж дерева, водячись із Блудом за носа. Приповз він додому тихий, як миша. І відтоді, коли йшов у ліс, то шапку знімав, просив дозволу увійти і ніколи більше не казав, що знає все на світі. Бо ліс – він хитрий, він гордих не любить.