Казка про дракона Омелька (Сашко Дерманський)

Був собі Омелько. І був він драконом. Понад усе на світі, навіть більше за млинці з суницями, любив Омелько вигадувати казки.

Та була одна заковика: драконові бракувало слухачів, бо щойно він підкрадався до когось, аби розказати казку, усі верещали: «Дракон!» – і втікали.

Не було такого звіра, який сів би і спокійно вислухав бідолашного Омелька від початку до кінця.

Добре, що мав дракон жінку, драконицю Килину, от вона й вислуховувала всі чоловікові оповідки.

Якось Омелько вигадав нову казку, прийшов на кухню до жінки та й каже:

– Килино, а почуй-но, любасю, яку дотепненьку казку я намудрував: «Були собі...»

– Одчепися! – пирхнула дракониця.

Килина ще відучора приндилася на чоловіка, бо він розтоптав квітничок біля їхньої печери – біг розказати нову казочку, перечепився об задню свою лапу та й тюхнувся носом у мальви.

– Одчепися кажу! Витолочив усі мальви, а тепер хочеш, щоб і млинці попригорали! Розказуй свої небилиці комусь іншому, а мене не руш!

– Та однесеньку, Килинонько, коро-те-е-сеньку.

– Ану, – спалахнула Килина, пускаючи ніздрями бурі димки, – не роздраконюй мене, чоловіче, бо!..

– Ой, мене вже нема, – проскоромовив Омелько і вискочив з кухні. Він бо знав: коли вже жінка пускає бурі димки – ховайся! Якби ще сині, то можна говорити, а бурі – гаплик, не варто й сіпатись.

Спочатку Омелько спробував розказати казку самому собі, однак було геть нецікаво слухати те, що знаєш напам’ять.

Дракон мало не плакав.

Від переживання Омелькові підскочила температура. З пащі так і пашіло вогнем, луска розжарилась майже до червоного, а килимок під ногами вже почав скручуватись у трубочку.

«Гай-гай, – подумав Омелько, – зараз ще нароблю в хаті пожежі!»

Він вискочив з дому і помчав до річки, щоб сполоснутися й охолонути.

Омелько біг край лісу і розпалювався щодалі більше: під ногами вже спалахувала трава, а з ніздрів так і сипали снопи іскор.

Аж раптом дракон побачив, що на узліссі пасуться лосі.

«О, – подумав Омелько, – зараз я розкажу їм свою казочку...»

– Здоровенькі були, лосики, – на ходу привітався Омелько, вергаючи страшний вогонь, – а послухайте-но...

Та лосі нажахано перезирнулися і галапом дременули до річки – подалі від дракона, під яким горіла земля.

– Та послухайте, лосики, зупиніться на хвилечку!.. – гукав Омелько, біжучи за ними, однак лосі не спинялися і мчали прямо до води.

На березі сиділи жаби. Вони дружно співали.

– О, жаби, звіддаля загукав Омелько, – спиніть-но мені цих лосів! Тримайте їх! Хвилиночку уваги – зараз я вам усім щось розкажу!..

Але, забачивши лосів, що мчать простісінько на них, а надто Омелька, який димить-іскриться, жаби злякались і з булькотом ляпнулись у воду. За ними стрибонули лосі, а вже за лосями шубовснув сам Омелько. Над річкою здійнявся густий стовп пари.

Омелько випірнув і виліз на берег. Він трохи пострибав на лівій нозі, щоб вилилась вода з правого вуха. Потім пострибав на обох – не для вух, просто він любив стрибати.

Лосі, відпирхуючись, теж вилізли на берег, але на протилежний, і хоч Омелько вже охолов, вони не квапилися перепливати назад, вдаючи, що сушать на сонці роги. А жаби зовсім не випірнули.

– Горопашний я, безталанненький, – бідкаючись, брів абикуди мокрий Омелько, – усі мене бояться, усі від мене сахаються, а в мене душа добресенька, а я ж лише казочку хотів оповісти...

Отак ідучи, Омелько й не помітив, як сполохав зграйку зайців, що гралися у квача. Та одне, найменше, не втекло.

– А ти хіба не боїшся мене? – здивовано спитав Омелько.

– Бо-боюся, – чесно призналося зайченя, – але ду- дуже хочу послухати казочку. Бо я найдужче в світі люблю казки.

– Навіть дужче за млинці з суницями?

Зайченя кивнуло, хоча ніколи в світі й не куштувало тих млинців.

– Ну, то слухай, – Омелько обережно, щоб не зачепити зайченя вогнем, прокашлявся і почав свою оповідь: «Були собі.»

– А можна ще одненьку? – несміливо спитало зайченя, коли казочка скінчилася.

– На здоров’ячко, – радо погодився Омелько й розказав ще одну казочку. А потім ще одненьку, і ще.

Сідало сонце – і Килина почала хвилюватися: Омелька й досі не було вдома, а вона боялася, щоб він сам ходив поночі.

Словом, дракониця так розхвилювалася, що навіть перестала сердитись на чоловіка і вирішила його розшукати. Бо ж, зрештою, Омелька вона любила більше, ніж квіти.

Килина знайшла Омелька неподалік річки. Він сидів на траві й захоплено розказував казочку, а біля нього вмостилося маленьке зайченя і захоплено слухало. А з-за верболозу сторожко визирали лосі й жаби – їм теж кортіло казочки.

– Омельку, – лагідно покликала Килина, – годі вже казочок, ходімо вечеряти.

– То, може, зайченя запросимо? – несміливо запропонував Омелько.

– Чому тільки зайченя? Я всіх запрошую. Ану, виходьте звідти! – гукнула вона лосям і жабам. – Гайда до нас на млинці з суницями.

Лосі й жаби засоромлено вийшли з-за кущів.

– Ні, ці не підуть, – запевнив дружину Омелько, – вони мене бояться.

– Ніскі-кі-кілечки не боїмося! – заперечили жаби.

– Вже не бояться? – зрадів дракон. – То це вже чудово!

– А ми не боялися, – буркнули жаби, – нас просто мама обідати покликала.

– А ви підете? – спитала Килина в лосів.

– Підемо, – тихо промовили лосі.

Їм було соромно, що злякалися такого доброго дракона, але ж так кортіло скуштувати млинців із суницями.

Доки йшли до Омелькової печери, вже почало смеркатися.

– Ще далеко? – спитало зайченя. – Бо мені в темряві страшно робиться.

– Нема чого боятися, – пхинькнула одна із жаб, – темрява зовсі не страшна, вона просто темна.

– Це зовсім не дивно, що мале боїться. Його ж самого он жменька, а темрява – величе-е-зна. – Омелько взяв зайченя на руки, щоб воно не боялося. – Та що тут і казати, коли буває, що й сама ніч боїться темряви.

– Ніч? – не втримався котрийсь із лосів. – Ніколи не чув такого.

– І ми не чули, – квакнули жаби.

– Ну, сказав Омелько, – то послухайте мою казочку.