Було це в давні часи, коли наші прадіди ще не знали ні пшениці, ні жита.
На зеленому березі річки Драви, у самому серці Корушкі, жив собі багатий рибалка. Та не народився він заможним – усього досяг власними руками, невтомно ловлячи рибу в рідній річці.
Щодня він дякував Драві за її щедрість. І якось, коли сонце сідало над хвилями, рибалка звернувся до неї:
– Матінко-Драво! Ти щедра й добра до мене. Скажи, як мені віддячити тобі за все, що я маю завдяки тобі?
І з річки почулося лагідне, глибоке шелестіння, наче сама вода говорила:
– Вирушай у далекі землі, синку. Там люди печуть хліб – і білий пшеничний, і темний житній. Купи по короваю кожного й принеси мені, своїй матері-ріці.
Послухався рибалка. Взяв торбинку, попрощався з домом і подався у дорогу.
Довго йшов він горами та долинами, аж поки не дістався до багатих земель. Там пахло свіжим хлібом – ароматом, якого він ніколи не знав.
Купив він два короваї: один – золотаво-білий, мов промінь сонця, а другий – темний, як родюча земля. Повернувся додому і, ставши на березі, промовив:
– Ось, матінко-Драво, твій дарунок!
І кинув обидва хліби у воду.
Раптом річка забурлила, піднялася і розлилася широко-широко, затопивши весь правий берег. А коли вода спала – сталося диво: на тому місці, де плескали хвилі, з’явилися зелені сходи. І виросло там жито – високе, з важкими колосками, і пшениця – золота, як саме сонце.
Відтоді люди мали насіння і почали сіяти хліб по всій землі, а вдячні селяни щоразу, коли зрізали перший сніп, кидали кілька зернин у воду – щоб подякувати добрій річці Драві за її дар.