Був один воячок, служив у цісаря кільканадцять літ, аж до старості. Відтак вислужився, іде геть в тім мундирі в дорогу. Зустрів його старець на дорозі:
– Воячку, воячку! Обдаріть мене чим.
– Старче Божий! Чим я тебе обдарую, коли я не маю нічого, хіба два крейцари простих.
Дав йому один крейцар.
Зустрів його старець знову на дорозі:
– Воячку, воячку! Обдаріть мене чим.
– Старче Божий! Чим я тебе обдарую, коли не маю чим, там мене старець зустрів, то дав йому один крейцар, нà і тобі крейцар.
Зустрів його старець і третій раз на дорозі:
– Воячку, воячку! Обдаріть мене чим.
– Чим же тебе обдарую, були два старці, дав я їм два крейцари, тепер не маю нічого. – Урізав йому плаща кусень: – Візьміть, залатаєте сукенку свою.
Той старець взяв і пішов від нього геть. Прийшов воячок до такого міста, де люта змія людей поїдала. От його покликав король до себе і каже:
– Воячку! Іди на варту, як переночуєш в церкві, дам тобі полумисок грошей.
А змія люта власне усю ту варту, котра коло церкви вартувала, і поїдала. От він ходить собі під церквою та й плаче, приходить до нього старець, питає:
– Чого ти, воячку, плачеш?
Повідає:
– Виправив мене монарх на варту, а мені буде тутки смерть.
– Стань собі наліво коло дверей коло церкви, не бійся, нічого тобі не буде.
Прийшло опівночі, такий грім у церкві, що церква завалює, стала змія шукати вечерю, не може найти, з великим вогнем стала по церкві літати, шукати, не може ніде найти. Вибила дванадцята година, вона собою вдарила у труну і зникла. Питає на другий день монарха:
– Чи жиє він?
Повіли монарху, що жиє, а він ся дуже втішив. Так же і на другу ніч король обіцяв хлопцеві тацю грошей. А воячок став собі знову коло церкви і плаче, тяжко тую ніч перебути. Приходить до нього старець та питає:
– Чого ти плачеш?
– Тамтої ночі не згинув, тепер певно згину.
– Не бійся нічого, стань наліво.
І тої ночі змія знову шукала, сипала огнем всюди, не могла найти, вдарила у труну і згибла. Ще і на третю ніч послав його монарх, обіцяв йому три полумиски грошей. Як вийшов до церкви, став та й плаче, та повідає до старця:
– Така і така річ, тепер певно згибну.
– Стань собі за святого Николая, змія буде дуже люта, побіжить поза церкву дивитися, а ти тоді заляж на її місце в труні.
Так він і зробив і от, коли змія вернулася та схотіла лягти у труну, аж бачить, а в тотій труні вояк горілиць лежить. Вона йому каже:
– Устань!
А він не встає. Кричить:
– Зараз встань!
Не встає. І третій раз закричала, а він не Встає, за четвертим разом спала з той змії одежа на землю, така шкарадна, як хмара, а вона перетворилася на вродливу панну з золотим волоссям, що аж блиск від неї б’є. Вона в закляттю була, а він її визволив. Підняла його з труни, і так його украсила, що вся одежа на нім золота стала, що ніхто не міг пізнати, хто він є – чи принц, чи звичайний вояк. Де своїми руками провела, все золоте стало. А в церкві така ясність настала, що неможливо дивитися.
Дала на другий день варта монарху знати, що в церкві така ясність, не знати, що то є. Монарх сів у карету і поїхав до церкви дивитися, що там ся робити. Приїздить туди, відчиняє церкву, дивиться, а там така ясність, така краса, що неможливо дивитися, і він дуже зрадів, взяв обох попід боки і до карети своєї запровадив. Завіз їх додому, велика утіха настала, і бал великий почав той король справляти, приходить і той старець на той бал, і спізнав його зараз воячок. Дав йому зараз той старець перстень на руку:
– Що тільки будеш потребувати, то досить лише той перстень покрутити і зараз воно збудеться.
А недалеко в сусідньому королівстві було місто одно, а в тім місті дракон людей поїдав. Хлопець то як учув, зібрався там їхати. Покрутив той перстень і забажав собі таку силу дістати, аби тоту змію забити, аби люд не поїдала. Приїхав до того міста, до тої скали, де той дракон сидів, став собі на лівім боці. Як прийшов полудень, виставив дракон голову одну із тої скали, вояк її стяв, дракон виставив другу, він стяв і другу, як виставив третю, він почав рубати, але голова не рубається.
Тим часом виїхав тамтешній принц на полювання і побачив цей бій. Мав він з собою фузію (рушницю) і шаблю, і відразу кинувся на поміч. А був то лицар такий міцний, що як шаблею рубне, то аж вітер свище. І так вони стяли сім голов дракона. Із великою радістю вийшли із міста всі люди і стали хвалити Господа Бога. Така велика радість була, що того дракона вдалося забили, бо був би весь люд з’їв.
Коли принц і вояк прощалися, то запхали ножика в бука.
– Як хтось із нас загине, то кров з ножа закапає.
І рушив принц далі на лови, але незабаром заблукав і потрапив на берег моря, аж дивиться, а там гора скляна, а по тій горі три панни ходять, одна має убрання золоте, друга діамантове, третя срібне. Тоті панни увиділи його і найстарша повідає:
– Он принц, котра би пішла за того принца?
– Я не піду, – відказує середуща.
– І я не піду, – каже старша.
А наймолодша повідає:
– А я піду.
Кинула хустку через море, він ся хустки вхопив, перейшов через море на скляну гору. Наймолодша взяла його попід боки і ходять собі по скляній горі. Він дуже засумував на тій горі, а вона йому почала говорити:
– Чого ти собі сумуєш?
– Сумую собі, що я з свого краю пішов, а не знаю, де він є, в котрім боці.
– Не сумуй, як пошлюбиш мене, то поїдемо з тобою до твого краю. А щоб ти знав, що я ще маленька була в колисці, коли моя мати за тебе оповідала, що ти будеш мій.
Привела його до своїх палаців, там палаци були такі великі, що три дні ходив, поки тоті палати обійшов. Як обійшов, так вийшла її мати:
– Вітай, королевичу, як ся маєш? Я стільки літ на тебе чекала, аби я тут тебе дістала.
А йому тота панна веліла повісти:
– Заскоро мене вітаєш, завтра вранці будеш вітати о дев’ятій годині.
Завела його тота панна до одного покою, тамка була кадка води сильної, дала йому пити:
– Пий, аби завтра о дев’ятій годині, як ся буде вітати з тобою, відразу її стяв, бо вона би тебе згубила.
А вранці панна винесла таку шаблю, що дванадцять хлопів не могло її підняти, а він, як ся тої води напив і ту шаблю взяв, то ту бабу зараз ізтяв. Тамка зараз весілля з тою принцесою зробив, а після того сіли в карету і поїхали туди, де воячок був. Приїжджають, а з ножика кров капає.
– Ого! Вже мій товариш не живе, – повідає своїй жінці.
– Не переживай, якби я знала, де він похований, то врятую, бо маю воду цілющу і живущу і зможу його оживити.
А воячка його рідна жона забила, бо змовилася з міністром і вже з міністром жила.
От принц із своєю дружиною приїхали до того міста і питаються, де похований той лицар, що дракона забив? Вказали йому, відкопав тіло його, принцеса взяла води цілющої і живущої, зараз його оживила. А принц з лютості великої вихопив шаблю, влетів у палац, зараз того міністра і тоту принцесу зрадливу стяв.
А воячка забрали вони із собою на скляну гору, і воячок середущу панну собі за жінку взяв, і так оба королями були, оба ся не боялися, бо мали воду цілющу і живущу і дужу.