Кажуть старі люди, що тінь – то не просто темна пляма на землі. То наші гріхи за нами ходять. У доброї людини тінь легка, напівпрозора, наче серпанок. А у грішника вона густа, чорна і важка, як мішок із камінням.
Жив у містечку купець Захар. Для людей він був святим: до церкви перший йшов, жебракам копійку кидав, говорив солодко, наче медом мастив.
– Який праведний чоловік! – зітхали молодиці. – У нього душа, мабуть, як сльоза чиста.
Але ніхто не знав, що вночі Захар обважував бідних вдів, розбавляв вино водою, а подумки проклинав сусідів, заздрячи їхньому щастю. Тільки його Тінь знала правду. Вона наливалася чорнотою, росла і важчала з кожним днем. Захарові доводилося тягати її за собою, як чавунне ядро. Вона боліла йому, плуталася під ногами, але він хитро ховав її: ставав так, щоб світло падало спереду, або ходив попід стінами.
– Терпи, – шипів він на Тінь. – Ти моє, тож мовчи.
Одного разу, у самий розпал літнього дня, вийшов Захар на площі проповідь говорити про чесність. Він так розпинався, так брехав про свою святість, що Тінь не витримала. Їй стало огидно бути частиною такого бруду.
Вона раптом смикнулася, затріщала, наче дерте полотно, і... відірвалася від чобіт господаря. Тінь майнула по бруківці й чкурнула в найближчий підвал, подалі від осоружного брехуна.
Захар завмер. Глянув під ноги – а там чисто! Сонце смажить, а тіні немає.
– Дивіться! – вигукнув він радісно. – Господь побачив мою праведність! Я настільки чистий, що навіть тінь мене не затьмарює! Я став святим за життя!
Він розвів руки, чекаючи поклоніння. Але натовп відсахнувся в жаху. Бо коли зникла чорна тінь, що лежала на землі, зникла і пелена, що прикривала сутність Захара. Без своєї темної супутниці він став "прозорим". Люди раптом побачили його не тіло, а душу.
Крізь його дорогий жупан просвічувала чорна, гнила душа. Замість серця в грудях калатала жаба, а в голові кишіли змії заздрощів. Його "святість" виявилася порожнечею, а слова – отрутою.
– Та він же не святий! – крикнув хтось. – Він порожній!
Захар кинувся бігти, але сховатися не міг – сонце просвічувало його наскрізь, показуючи кожному перехожому весь бруд, який він роками ховав за красивими словами. Тінь, що втекла, забрала з собою його єдиний захист – маску людяності.