Давним-давно, коли гори були ще молодими, Карпати виглядали інакше. Густі, темні ліси вкривали їх від підніжжя до самісіньких піків. Смереки стояли стіною там, де нині гуляє вільний вітер, і навіть найвищі вершини були сховані в тіні вікових дерев.
Жили тоді на землі велетні. Були вони такі дужі, що могли вирвати дуба однією рукою, а кроком переступали через ріки. І загордилися велетні своєю силою.
– Ми господарі цієї землі! – ревів їхній ватажок, стоячи на Говерлі. – Чому ми маємо ходити під небом? Ми самі повинні стати як боги!
І вирішили вони дістатися до самого Бога. Почали велетні будувати велетенські сходи. Виривали з корінням могутні дерева, тесали скелі, складали камінь на камінь. Вони працювали вдень і вночі, і сходи їхні піднімалися все вище, пронизуючи хмари.
– Ще трохи, – сміялися вони, – і ми скинемо небо на землю!
Побачив Господь ту сліпу гординю. Не злякався Він, а лише засмутився людській дурості.
– Хто хоче стати вищим за Творця, той впаде найнижче, – промовив Він тихо.
І послав Бог вітер. Це не був звичайний буревій. Це був подих самого неба. Вітер заревів, як тисяча турів. Він ударив у вершини гір з такою силою, що камінні сходи розсипалися в пил, а велетнів здуло, наче сухе листя.
Але вітер не вщухав. Він зірвав із вершин усі ліси, вирвав кожне дерево, кожен кущ, що насмілився дертися занадто високо. Він згладив гострі піки, зробивши їх пласкими й голими.
– Відтепер, – пролунав голос із високості, – тут не ростиме нічого, що може затулити небо. Нехай ці лисі вершини будуть нагадуванням: земля має знати своє місце.
З того часу верхівки Карпат – полонини – стоять голі. Там, де колись велетні будували сходи, тепер росте лише низька трава, мох та чорниці. Влітку там пасуться отари овець, видзвонюючи дзвіночками, а пастухи, дивлячись у бездонну синяву, знімають капелюхи. Бо на вершині ти не стаєш рівним Богу – ти стаєш ближчим до Нього, лише коли схиляєш голову.