Казка про золотого півника (Олександр Пушкін)

Десь-то, в тридев’ятім царстві,
В тридесятім володарстві
Жив-був славний цар Дадон.

Змолоду, посівши трон,
Розважався він війною,
Для сусідів був грозою,
А на старість захотів
Одпочити від боїв,
З упокоєм їсти-пити;
Тут сусіди ну водити
На царя за раттю рать,
Шкоди й лиха завдавать.

Щоб кінці землі своєї
Від наруги від тієї
Боронити день при дні,
Цар війська держав грізні.

Воєводи не дрімали,
Та ніяк не потрапляли:

Ждуть із півночі, аж на –
Лізе з півдня рать буйна;
Збудуть там – недобрі гості
Морем сунуться; зо злості
Навіть плакав цар Дадон,
Навіть забував і сон.

Де вже тут спокійно жити!

От, щоб горю пособити,
Вдався він до мудреця,
Зорезнавця і скопця.

Шле до нього він з поклоном.

От мудрець перед Дадоном
Став, торбину розв'язав,
Золотого півня дав.

«Посади оцю ти птицю, –
Проказав мудрець, – на шпицю;
Золот-півник всі краї
Пильнуватиме твої:

Як не ждать нізвідки лиха, –
Буде пташка мирна й тиха,
А як тільки б відкілясь
Ворогів орда взялась,
Чи війна б де починалась,
Чи яка біда складалась, –
Закричить мій співунець,
Підійнявши гребінець,
І повернеться до того
Місця лютого й страшного».

Цар, як теє зачував,
Гори злота обіцяв
Зорезнавцеві старому.

Мовив: «Я слузі такому,
Як для себе, без жалю
Все віддам і все зроблю».

Став же півник той на шпиці,
Стереже його границі,
Скоро тільки щось не так –
Подає тривоги знак,
Наче зо сну, стрепенеться,
Повернувшись, озоветься.

Закричить: «Курі-ку-ку!

Царствуй лежма на боку!»
І сусіди присмирніли,
Воювати вже не сміли.

Отаких-то цар Дадон
Їм наставив перепон.

Рік і два спливає мирно,
Півник наш сидить сумирно.

Тільки ж якось цар Дадон
Чує крик і шум крізь сон.

«Царю! Батьку милостивий! –
Воєвода стогне сивий. –
Встань, велителю! Напасть!»
«Що таке? Заснуть не дасть! –
Цар крізь позіхи до нього. –
Га? Хто там? Чого й до чого?»
Воєвода ж не мовчить:

«Наш когутик знов кричить,
Страх і шум по всій столиці».

Цар до вікон, зирк – на шпиці
Б'ється півник-вістівник,
Повернувся в східний бік.

Вже ж тут годі зволікатись:

«Всі на коні! Гей, рівнятись!»
Цар до сходу шле війська,
Старший син за ватажка.

Півник тут угамувався.

Стихло все, Дадон здрімався.

От минуло вісім днів,
А не чуть про вояків:

Як проходить оборона? –
Не сповіщено Дадона.

Золот-півень в крик уп'ять, –
Цар нову скликає рать,
Сина меншого із нею
Шле правицею своєю.

Півник знов сидить, притих,
А вістей нема від них.

Знову вісім день минає;
Люд боїться, сну не знає;
Золот-півень в крик уп'ять, –
Цар скликає третю рать,
Сам уже стає на чолі,
Хоч не як-то й вірить долі.

От ідуть та йдуть війська,
Путь-доріженька тяжка.

Ні ворожої ж то сили,
Ні побою, ні могили
В далині не вирина.

Мислить цар: ну й дивина!

От і восьмий день минає.

Цар у гори прибуває
І з усім своїм полком
Опинивсь перед шатром.

Все німе, як на картині,
Круг шатра; в тісній долині
Рать побита скрізь лежить.

До шатра Дадон спішить...

Ой, якої страховини!

Перед ним його два сини
Без шоломів і щитів
На землі. Меча встромив
Один одному у груди,
Їхні коні – як приблуди,
На столоченій траві,
На кривавій мураві...

Цар у плач: «Ох, соколята!

Що за доля розпроклята!

Вже не тішитись на вас!

Ох! Настав мій смертний час!»
Плаче цар, бійці ридають,
Аж долини всі здригають,
Аж тремтить усе нутро
Гір високих... Враз шатро
Відслонилось – і дівиця,
Шамаханськая цариця,
Наче ясная зоря,
Тихо вийшла до царя.

Як нічна змовкає птаха
Перед сонцем, – так бідаха
Перед нею занімів –
Цар забувся про синів.

А вона перед Дадоном
Усміхнулась – із поклоном
За правицю узяла
І в шатро його ввела.

Там за стіл його саджає
Та частує-пригощає
І кладе на відпочин
Між гаптованих тканин.

Цілий тиждень, як годину,
Їй покірний до загину,
В любий здавшися полон,
Бенкетує цар Дадон.

Аж нарешті він по всьому
Каже війську йти додому,
Сам красуню забира
І рушає, бо пора.

Перед ним чутки, як птиці,
Носять правду й небилиці.

Біля міста, край воріт
Люди збіглись на привіт.

Всяк летить прудким погоном
За царицею й Дадоном.

Цар Дадон вітає всіх.

Гульк – із натовпів людських,
В сарачинській шапці білій,
Наче лебідь посивілий,
Друг його, старий звіздар.

«А, добридень, – каже цар, –
Як живеш і що нам скажеш?

Підійди-но, що накажеш?»
«Царю, – в відповідь мудрець, –
Треба скласти нам кінець.

Як тобі я прислужився,
Ти сказав, ще й побожився:

Все тобі я без жалю,
Як для себе, ізроблю.

Подаруй мені дівицю,
Шамаханськую царицю...»
Цар поглянув, сам не свій:

«Що ти, – каже, – навісний!

Чи нечиста, може, сила
В тебе розум затемнила?

Що за біс тебе опав?

Я не криюсь, обіцяв,
Та таке вже не годиться...

І нащо ж тобі дівиця?

А чи знаєш ти, хто я?

Воля царська тут моя –
Хочеш золота дзвінкого?

Чи коня мого прудкого?

Чи півцарства, хочеш, дам?»
«Не цікаво теє нам.

Подаруй мені дівицю,
Шамаханськую царицю», –
Так відказує мудрець.

Плюнув цар: «На тебе грець!

Як таке, не дам нічого!

Мучиш сам себе, старого!

Одійди, як хочеш жить!

Ну-бо діда відтягніть!»
Дід почав був сперечатись,
Та не з кожним слід змагатись:

Цюкнув цар його жезлом
Просто в лоб. Упав мішком
Бідолаха. – Вся столиця
Іздригнулась, а дівиця
Хи-хи-хи та ха-ха-ха!

Не боїться, бач, гріха.

Цар, лихе забувши слово,
Усміхнувся їй медово.

От в'їздить до міста він...

Раптом чує тихий дзвін, –
І, як стій, серед столиці
Півник, зринувши зо шпиці,
Над царем залопотів
І йому на тім'я сів,
Стрепенувся, в тім'я клюнув
Та й з очей... Униз посунув
З колісниці цар Дадон,
Відійшов на вічний сон.

А цариця десь поділась,
Наче й зовсім не родилась.

Казка вигадка, проте
Щось тут, браття, не пусте!