Ви, певно, знаєте збільшуюче шкло, – таке кругленьке опуке шкельце, що все збільшує, може, в сто крат? Візьміть-но до рук лишень та подивіться кріз нього на краплю водиці, – яку силу вбачите ви малесеньких дивовижних створінь, що простим оком не побачити б зроду! А проте вони дійсно живуть, і нема тут омани. Крапля видається тоді за цілу тарілку, повнісіньку морських павуків, що аж кишать та плигають один через одного. Та які ж ненаситні вони – страх! Шматують один у одного руки і ноги, передні і задні частини, а проте все-таки – якось веселі й задоволені!
Так ото був собі один старезний дід; люди його звали – Кріббель-Краббель, бо таке й було його ймення. Він хотів з кожної речі собі мати найкраще, і як часом не можна було йому цього просто дістати, то він удавався до чарів.
От сидів він раз і дивився кріз те побільшаюче шкло на краплю води, що дістав він з калюжі у рові! Світе мій! Який же там був гармидер та шарварок! Тисячі створінь манюсіньких метушились, бігали і скакали: той того рве, той – шматує, а той – і цілком ковтає!
– Брр!.. Аж дивитися гидко! – сказав старий Кріббель-Краббель. – Невже пак не можна їх до того привести, щоб жили в супокої та згоді? Щоб кожен тільки про себе й дбав, других не чіпаючи?
Думав-гадав він, та нічого, мабуть, не вигадав, от і узявся до чарів.
– Треба їм барви додати, щоб були примітніші на око! – сказав дід і влив до болотної краплі якусь крапелиночку, немов вина червоного; але була то найсправжнісінька відьмача кров, найкращого ґатунку. Зразу всі оті дивовижні створіння зробились рожевими; крапля стала схожа на місто, де по вулицях аж кишіло від диких та голих людей.
– Що це таке? – спитався другий старий чарівник; він хоч і не мав назвиська, але був ще мудріший.
– Ат! Одгадай, коли хочеш, що це? – сказав Кріббель-Краббель. – То я його навіть подарую тобі! Тільки це не так легко зробити, коли не знаєш, що воно й звідки!
От чарівник той і подивився крізь збільшуюче шкло. Справді – перед ним було наче місто велике, де по вулицях бігали усі люди геть голісінькими! Страховина така, Господи! Але ще страшніше було поглянути, як кожне звірятко токмачило і пхало друге; щипало й кусало, шматувало й глимало! Тії, що були спереду, тиснулись назад, а задні штовхались уперед!
– Глянь, глянь! У нього нога за мою довша!.. Пріч її, геть! – Ковть, і вже – по нозі! – А в цього онде пухир! Йому боляче, певно! Хай же буде ще більше! Лапай його!
Кинулись на нього гуртом – і давай рвати і шматувати, поки не проковтнули цілком з пухирем тим! Ото не ходи пухирастим! А онде одна звіринка сидить собі, наче панянка, така плохесенька, нікого не займе, бажаючи тільки супокою та згоди… Але даремна річ! Кинулась і на неї та несита голота та й розірвала на шмаття!
– Це прекумедно! – сказав чарівник.
– Так! Але, як же ти думаєш, – що воно? – спитався Кріббель-Краббель. – Чи зможеш ти це одгадати?
– Ет! Хіба ж не видно? – обізвався чарівник. – Це – Париж або друге яке столичне місто велике: вони пак одно до одного схожі! Ну, мовляв, – місто велике, та й годі!
– Це болото! – сказав Кріббель-Краббель.