В одному селі під темним лісом жив собі боднар. Все життя робив людям бочки, дійниці, коновки, цебра і так годував свою невеличку родину.
Він був тихий, сумирний, понад усе любив звірину і птахів.
Одного разу боднар пішов у ліс за деревом на обручі до коновок. Раптом до нього долинув розпачливий крик. Якась звірина благала порятунку. Боднар побіг кущами, вибіг на галявину, де сільські хлопці били гадину.
– Гей, хлопці, не бийте, – попросив.
Схопив гадину і повісив собі на плече. Гадина обвилася навколо боднаря, і він поніс її з собою.
Перелякані хлопці розбіглися хто куди.
Вдома боднар пустив гадину на долівку. Перестрашилася його жінка, не знала, куди тікати.
– Не бійся, жінко, це добра звірина, – заспокоював боднар. – Люди дурно-пусто її кривдять.
Відгородив на печі куточок, пустив туди гадину і почав її годувати молоком. Вона була дуже слаба, побита. Ледве рухалась.
Минув місяць, другий, і гадина видужала. Вона посунулася з печі, подякувала боднареві.
– Ходім до мого тата, він віддячить тобі за добре серце, – попросила господаря.
Спекла жінка хліб, наклала їди в торбу. Боднар сів на гадину і вирушив у далеку дорогу. Пробиралися дрімучими лісами, глибокими ярами, через бездонні мочари і страшні урвища. Нарешті дісталися до величезної печери.
Гадина сказала:
– Вирубай, приятелю мій, добрий дрючок і бий ним з усіх сил по землі, а я буду кричати-голосити. Як вийде мій тато і буде тобі давати срібла-золота, аби ти мене не бив, – не бери. Кажи, аби дав той камінчик, що він тримає під язиком.
Боднар знайшов дрючка і почав ним гаратати по землі, аж загуло довкола. А гадина вчинила такий лемент, що дерева зашуміли, птахи порозліталися, звірі поховалися в нори.
– Ой, татунечку мій любий, б’є мене чоловік, добиває. Вийди з підземного царства і врятуй свою доньку, – приповідала.
Скеля поворухнулась. Від печери відсунувся камінь, і на галявину виповз старий, зарослий густою травою тато гадини. З його очей сипалися зелені іскри, а на плечах він мав мішок із золотом.
– На тобі ці гроші, – сказав, – тільки не бий мою дитину.
– Ні, дай мені той камінчик, що в тебе під язиком.
– Не дам, – і старий заповз у печеру.
Боднар знову загаратав дрючком по землі. До самого вечора бив, ніби молотив. А гадина голосила на весь ліс:
– Ой, тату мій любий, б’є мене чоловік, добиває. Вийди з підземного царства і врятуй свою доньку.
Знову скеля поворухнулась. На галявину виповз старий, зарослий густою травою тато гадини. З його очей сипалися зелені іскри, а на плечах він мав мішок з діамантами.
– На тобі цей мішок, – сказав, – тільки не бий мою дитину.
– Ні, дай мені той камінчик, що є в тебе під язиком, – не згодився боднар.
Поповз старий назад у печеру, а боднар ще дужче почав бити дрючком об землю. Закричала гадина, заголосила:
– Ой, тату мій любий, не шкодуйте того камінчика, добиває мене чоловік!
Втретє поворухнулася скеля, показався тато гадини, виплюнув із рота зелений камінчик і знову зник у печері, а вхід затулив каменюкою.
Підняв боднар камінчик, поклав собі на долоню і спитав гадину:
– Що з ним робити?
– Поклади під язика – і будеш розуміти мову всіх звірів. А коли тобі чогось треба, знайдеш у ньому дірочку і свиснеш.
Подякував боднар гадині, попрощався з нею і подався додому. Прийшов і знову робив односельцям бочки, цебра, дійниці, коновки. А коли стомлювався, ходив у ліс слухати, про що розмовляють звірі і птахи. Це давало йому радість.
У того боднаря був син Петро. Перед смертю боднар викликав його до себе.
– Прийшов час мені вмирати, – сказав. – Я тобі залишу подарунок тата гадини – зелений камінчик. Носи його під язиком, і будеш розуміти мову усіх звірів. А коли тобі чогось треба буде, виймеш, знайдеш у ньому дірочку і свиснеш.
Умер боднар. Минув час. Одного разу Петро порався на подвір’ї і почув:
– Син покійного боднаря буде великим паном, – сказала курка.
– Міністром, – промовив індик.
– Ні, царем, – поправив його качур.
– Так, так, так… – погодилась качка.
Когут вилетів на паркан, сплеснув крильми і зарепетував:
– Іди, Петрику, сватати цареву доньку!
Це сподобалось парубкові. Він згадав про камінчик, вийняв його з рота, свиснув у дірочку. Несподівано все подвір’я наповнилось дідьками.
– Чого тобі треба, господарю?
– Нічого. Я тільки хотів видіти, чи ви не ліниві.
Зникли дідьки.
Пішов Петро до матері.
– Хочу женитися. Підіть до царя і висватайте мені його дівку.
Мати здивувалася, але все-таки пішла.
Вислухав її цар, а тоді сказав:
– Най твій син збудує собі палаци ліпші, як у мене. Інакше не видіти йому моєї доньки.
Прийшла мати додому і розповіла про все синові. Вийшов хлопець надвір, свиснув у камінчик. Позбігалися дідьки:
– Чого хочеш, господарю?
– Аби мені були завтра під отим лісом палаци, кращі, ніж у царя.
До ранку чорти виконали наказ.
Петро сказав матері:
– Ідіть, мамо, до царя і скажіть, най дає свою дівку за мене.
Прийшла мати до царя, сказала, що все готове. Цар подивився у вікно і побачив, що Петрові палаци ліпші, ніж його, зачудувався.
– Як твій син хоче моєї доньки, то най зробить від своїх палаців до моїх дорогу, як дзеркало. По її боках мають цвісти дерева і дзюркотіти кришталеві ріки.
Розказала мати синові, чого зажадав цар, а хлопець і не думає журитися. Вийшов надвір, свиснув у камінчик, збіглися дідьки.
– Аби до завтра між моїм і царевим палацами була така дорога, як цар хоче, – наказав Петро.
Дідьки вже знали, якою має бути та дорога, бо вони верховодили в царевій голові. Вранці вона виблискувала, як люстерко, а по боках цвіли дерева і дзюркотіли ріки.
– Ідіть, мамо, до царя, най дає свою дівку за мене, – попросив Петро.
Пошкандибала мати знову до царя. Вклонилася і промовила:
– Дорога, пресвітлий царю, вже є. Давай царівну за мого сина.
– Я дам царівну, але най син приїде на весілля в золотій кареті, а коні аби мали діамантові копита, – відповів цар.
Мама розповіла Петрові і цю забаганку царя.
– Все буде так, як цар хоче, – відказав Петро. Свиснув у камінчик і наказав чортам до другого дня все приготувати. А вранці перед Петровим палацом чекала золота карета і коні з діамантовими копитами.
Сів хлопець у карету і рушив до царського палацу. Назустріч вийшла царівна. Поїхали до церкви, повінчалися і справили весілля.
Але царівна не любила боднаревого сина. Вона зналася з Поганим царем, з яким вже давно хотіла зійтися. Одної ночі приголубила Петра і спитала:
– Скажи, любий, звідки в тебе палаци, золота карета і все те, що ми маємо?
Петро похвалився:
– У мене під язиком є камінчик. Коли свисну в нього, то приходять дідьки і роблять все, що треба.
– Ану дай, най я подивлюся, – попросила царівна.
Петро вийняв камінчик з рота, подав жінці. Вона гралася, поки чоловік не заснув, а тоді свиснула в камінчик, і палац наповнився чортами.
– Чого хочеш, господине? – спитали.
– Віднесіть мене до Поганого царя, а мого чоловіка замуруйте в темну вежу. Залиште тільки дірочку, аби мав чим дихати.
В той самий мент чорти схопили царівну й понесли за море.
Як прокинувся боднарів син, почав мацати руками холодні стіни. Побачив малесеньке віконце, визирнув. Під вежею гралися песик із кіточкою.
– Скажіть мені, звірятка, чи ви не знаєте, де поділася моя жінка? – попросив Петро.
– Вона з твоїм камінчиком утекла до Поганого царя, – відповіли звірятка.
– Принесіть мені камінчик, я віддячуся вам.
Вирішили песик з кіточкою виручити свого господаря і рушили до Поганого царя. Йшли вони кілька днів і ночей, нарешті прийшли до широкого моря. На березі кіточка заплакала – вона не вміла плавати.
– Не плач, – втішав її песик. – Сідай на мене.
Сіла кіточка песикові на спину, і він переплив з нею море. Вийшли на берег і пішли далі. Довго йшли стежками-доріжками. Раптом почули музику, пискняву і шелест. Кіточка аж затрусилася. Штовхнула песика лапкою і прошепотіла:
– Сховайся в корчі. Це – мишаче весілля. Я зловлю молоду.
Песик сховався, а кітка витягнула лапки і притаїлася за каменем. Коли мишаче весілля наблизилось, стрибнула і схопила мишачу молоду.
Миші вчинили такий писк і плач, що тяжко було слухати.
– Кіточко, – просили вони, – пустіть нашу молоду.
– Як ви хочете, аби я її пустила, то принесіть мені від Поганого царя чарівний камінчик, – відповіла кітка.
Молодий побіг до Поганого царя. Норами-дучками заліз до його палацу, знайшов світлицю, де спав цар. Лиха царівна подарувала камінчик коханцеві, і той тримав його вдень і вночі під язиком.
Поганий цар дуже любив нюхати табаку. Як лягав спати, то завжди клав табакерку на нічний столик, а під столик – нічний горщик. Мишачий молодий засунув хвостик у нічний горщик, а потім обваляв його в табаці. Виліз на ліжко і повів хвостиком Поганому цареві попід ніс. Цар так чхнув, що камінчик вискочив з рота і покотився по підлозі. Мишачий молодий хап камінчик – і в нірку. Тоді побіг до кітки, попросив:
– Пустіть мою молоду, кіточко, я вам камінчик приніс.
Взяла кітка камінчик, поклала в рот, мишачу молоду випустила на волю. Тоді покликала песика, і вони вирушили в дорогу.
Коло моря кітка сіла на спину песикові, і так попливли до другого берега. Пливли вони день, пливли ніч. Песик дуже боявся, аби кіточка не випустила камінчик.
– Кіточко, ти ще маєш камінчик у роті? – спитав.
– Маю, маю, маю, – відповіла.
Пливли далі. Через якийсь час песик знову спитав:
– Кіточко, ти ще маєш камінчик у роті?
– Маю, маю, маю, – відказала кітка.
Як наближались до берега, песик ще раз спитав:
– Тримаєш добре камінчик у роті?
– Тримаю, песику, – сказала кітка і випустила камінчик у море. Зажурилася, але змовчала, бо песик міг розсердитися, кинути її в море і втопити.
Коли ступили на землю, песик попросив показати камінчик.
– Не маю… – заплакала кіточка. – Я його впустила в море тоді, коли третій раз відповідала.
Песик так розлютився, що хотів порвати кітку на кавалки. Але вона швидко видряпалась на дерево. Цілий день песик гавкав під тим деревом, а коли змучився, ліг на теплий пісок і заснув.
Кіточка довго журилася на гілляці, так журилася, що вже їй і жити не хотілося. Злізла з дерева і пішла до моря топитися. Раптом хвилі заколотилися, завирували. То почалося риб’яче весілля. Риба аж вискакувала в повітря, так веселилася, танцювала. П’яний щупак схопив плотицю-молоду і так закружляв з нею, що як вона вирвалася з його слизьких рук, то полетіла аж на берег. А кіточці тільки цього й треба було. Вона скік – і хап риб’ячу молоду.
Вся риба припливла до берега і стала просити:
– Кіточко, пустіть нашу молоду, бо ми хочемо догуляти весілля.
– Не пущу її доти, поки не принесете мені камінчик, якого я впустила в море.
– Почекайте, – сказала найменша рибка. – Вчора моїй бабці впав якийсь камінчик в око.
І рибка зникла. Минуло небагато часу, і вона принесла камінчик.
Кіточка пустила риб’ячу молоду в море і вдарила песика лапкою по хребті:
– Вставай!
Песик пробудився, знову кинувся до кітки, аби пошматувати, але вона видряпалась на дерево.
– Агій на тебе, дурний! – крикнула. – Камінчик є.
Знову рушили в дорогу. Цілу дорогу мовчали, аби не стратити камінчик. Прийшли до вежі, де їх чекав Петро. Песик наносив купу соломи під стіну, в якій була дірочка. Став на солому, а кіточка вилізла йому на плечі і подала камінчик господареві.
Подякував Петро звіряткам, свиснув у камінчик, і коло вежі з’явилися дідьки.
– Чого тобі треба, володарю? – спитали.
– Розваліть цю вежу!
Вежу ніби вітер здув.
– Дайте мені мою жінку і Поганого царя.
Через одну хвилину дідьки їх принесли.
– Зробіть і для них таку саму вежу, як вони зробили для мене. Замуруйте їх, аби там сиділи, скільки буде світу та сонця.
Дідьки зробили так, як було наказано.
Боднарів син вернувся до татової хати. Робив людям бочки, цебра, дійниці і коновки. Жив у щасті і здоров’ї, честував своїх звірят. Песик бігав на подвір’ї, погавкував на перехожих, а кіточка сиділа під припічком і казки розповідала. Я в неї був, цю казку чув, усю перейняв і вам розказав.