Колись давно три брати Ванич, Дорел і Тодераш поверталися додому після полювання. Надходив вечір, і парубки вирішили заночувати в лісі.
Мандрівники розпалили багаття й вирішили, що молодші ляжуть відпочивати, а старший пильнуватиме.
Невдовзі брати захропли, а вартовий, не змикаючи очей, сидів під деревом. Опівночі він почув стукіт копит. Придивившись, у місячному сяйві побачив віз, запряжений четвіркою вороних. Наполохавшись, охоронець грізно попередив:
– Стій, бо стрілятиму!
Віз під’їхав ближче та зупинився. У ньому сидів сивобородий дідусь. Старенький простягнув юнакові мисливський ріг зі словами:
– Ця чарівна річ допоможе у скрутну хвилину. Засурмиш в один кінець – миттю збереться численне військо, у протилежний – солдати зникнуть.
Щойно промовив останнє слово, віз наче розчинився.
На світанку Ванич розбудив братів, але нічого не розповів про пригоду.
Мандрівники знову вирушили в дорогу. Цілий день блукали в хащах, але ввечері, на диво, опинилися на тому ж місці, де ночували напередодні. Цього разу на варті стояв середній брат. Від щедрого чарівника він отримав гаманець, у якому ніколи не закінчувалися гроші. Хитрун теж приховав подарунок від родичів.
Третього дня настала черга найменшого охороняти сон братів. Опівночі маг простягнув Тодерашу неймовірний капелюх. Якщо власник надівав його та вигукував «Гоп-гоп!», ставав невидимкою й міг опинитися там, де забажає. Юнак теж змовчав про таємничого дідуся.
Відтоді минуло кілька років. Старші брати одружились, а молодшому не щастило. Та одного разу хлопець побачив принцесу, закохався в неї по вуха та захотів засватати.
– Що за вигадки? – здивувався Ванич. – Красуня й не гляне у твій бік.
– Невже в селі мало гарних дівчат? – повчав Дорел.
– Якби побачили королівну, то не відмовляли б, – сумно зітхав Тодераш.
Хлопцям стало шкода брата, тому зізналися, які подарунки отримали від чаклуна.
– Візьми мій ріг, – запропонував старший. – Можливо, допоможе завоювати серце красуні.
– Охоче позичу свій гаманець, – пообіцяв середній.
– Щиро дякую, – не стримував радості менший. – Неодмінно поверну речі, а якщо захочете, дам поносити свій магічний капелюх.
Того ж дня юнак вирушив до палацу. Принцеса уважно оглянула відвідувача:
– А чи знаєш, що погоджуся вийти заміж лише за того, хто обіграє в карти?
– Сподіваюся, доля буде привітною до мене, – всміхнувся зухвалець.
Суперники змагалися цілу добу, дівчина виграла три торби золота, але у хлопця завдяки гаманцю не закінчувалися гроші. Урешті-решт красуня втомилася:
– Уже й ніч настала. Ти, напевно, хочеш їсти. Пропоную повечеряти, а гру продовжимо завтра.
Зголоднілий Тодераш із таким задоволенням смакував вишукані страви, що й не помітив, як королівна підсипала в келих сонного зілля. Щойно парубок заплющив очі, хитрунка підмінила магічний гаманець на звичайнісінький і вранці вигнала бідолаху геть.
Засмучений хлопець почимчикував додому, та раптом згадав про ріг Ванича. Він викликав військо й наказав оточити палац правителя. Володар не на жарт перелякався.
– Тодераше, навіщо нам сваритися? Завжди мріяв про такого зятя, – улесливо промовив повелитель.
Довірливий юнак без вагань затрубив у ріг – і солдати зникли. Почесного гостя запросили до столу та знову підсипали в келих зілля. Коли невдаха захропів, підступна принцеса підмінила магічну річ, а потім вигнала геть.
– А що як використати останній подарунок чаклуна? – здогадався Тодераш.
Парубок надів капелюх і нишком завітав до кімнати красуні. Схопив її за руку й вигукнув:
– Гоп-гоп! Хочу разом із королівною опинитись у дрімучому лісі!
За лічені хвилини бажання здійснилося. Дівчину обурила така витівка, але кмітливиця швидко опанувала гнів і солодким голоском промовила:
– Любий, як добре, що вкрав мене. Просто не наважувалася зізнатися в коханні.
Юнак неймовірно зрадів, що королівна нарешті відповіла взаємністю, й утратив пильність. А розумниця, скориставшись нагодою, хутко схопила капелюх:
– Гоп-гоп! Хочу негайно опинитися вдома!
За мить принцеса розчинилася в повітрі. Ошелешений хлопець здивовано кліпав очима:
– І навіщо повірив красуні? Що тепер скажу братам?
Невдаха, зітхаючи, попрямував додому. Дорогою побачив дерево, на якому серед зими росли і груші, і яблука. Допитливий юнак зірвав соковитий плід. Щойно відкусив яблуко, як на голові виріс величезний ріг.
– Ой, лишенько! – заголосив парубок. – І як на люди покажуся?
Голод не вщухав, тому ненажера зірвав жовтобоку грушку. Неймовірно, але ріг зник. Не вірячи своєму щастю, Тодераш нарвав плодів і вирушив до палацу. Кмітливець склав яблука в кошик і надіслав принцесі.
Красуні так сподобалися фрукти, що вона з’їла цілих три. Та коли поглянула в люстерко, жахнулася: на голові виросли оленячі роги. Перелякані батьки негайно скликали найкращих лікарів, але вони лише безпорадно розводили руками. Коли правителі втратили будь-яку надію, до них завітав Тодераш:
– Урятую принцесу, якщо повернете чарівні речі.
– Іди геть звідси, ошуканцю! – обурився володар.
– Тату, хай спробує, – зупинила батька дівчина.
Отримавши гаманець, ріг і капелюх, хлопець простягнув красуні груші та зник.
Кажуть, Тодераш невдовзі одружився із сільською дівчиною й жив довго та щасливо, а от вередлива королівна так і не знайшла собі пари.