Давно це було – у ті часи, коли ріки ще співали стародавніх пісень, а вітер ніс крізь ліси запах стиглого меду. Одного разу мисливці з племені майямі знайшли в хащах маленьку дівчинку – індіанку, виснажену, голодну, майже без сил. Вони забрали її до свого селища й відвели до вождя.
Вождь зглянувся над нею й прийняв у свою родину, як рідну доньку.
Минали роки. Дівчинка виросла – і стала стрункою, вродливою, з очима, в яких відбивалося саме сонце. За цю світлу красу й силу духу плем’я назвало її Сонячна Квітка.
Вона була найспритнішою серед дівчат: веслувала, мов вітер, бігала, наче лань, і плавала далі за будь-кого. Але разом із красою в її серце оселилася гординя.
Коли їй виповнилося вісімнадцять, юнаки почали зітхати за нею. Та Сонячна Квітка лише сміялася:
– Вони всі слабкі. Ніхто не гідний бути чоловіком Сонячної Квітки!
Тоді вождь покликав її до себе й мовив:
– Настав час тобі обрати нареченого.
А вона гордо відповіла:
– Я вийду заміж тільки за того, хто зможе перегнати мене на каное. Хай змагання вирішить долю.
Настав день випробування. Був теплий вересневий ранок. Пташки співали над річкою, легкий вітер злегка колихав воду, і навіть риби висувалися з глибин, ніби хотіли побачити, що за диво готується.
На березі зібралося все плем’я – чекали, як хоробрі юнаки намагатимуться обігнати Сонячну Квітку. Але ось, коли дівчина вже сиділа в човні, а перший воїн приготувався до старту, по річці приплив ще один – незнайомий юнак. Його каное було легке, мов промінь світанку, а очі – глибокі, як небо після дощу.
Він підняв руки долонями вгору, показуючи, що прийшов із миром, і звернувся до вождя:
– Я здалеку. Прийшов просити руки Сонячної Квітки.
Вождь відповів спокійно:
– Сьогодні спробують удачу мої воїни. Якщо ніхто не переможе, завтра виступиш ти.
І почалися змагання. Один за одним вирушали юнаки, та човен Сонячної Квітки кожного разу першим розрізав стрічку води. Вона сміялася дзвінко й зухвало:
– Ніхто не здолає мене! Навіть саме Сонце не обжене Сонячну Квітку!
Але на ранок другого дня вона знову сіла у своє каное – напроти неї став невідомий юнак. Усі притихли. Вождь підняв руку й дав знак.
І сталося диво. Коли човни рушили, вони не попливли вниз по течії, а почали здійматися вгору – все вище й вище, до самого неба. Люди стояли, затамувавши подих, поки обидва каное не розтанули у сяйві хмар.
Довго ще мовчали індіанці, вдивляючись у височінь. Нарешті старий вождь промовив тихо:
– Вона не схотіла знайти чоловіка серед людей. Вона захотіла змагатися із самим Сонцем. І Сонце забрало її до себе – щоб навчити смирення.
Кажуть, відтоді, коли сонце сходить над річками майямі, його перші промені схожі на золоті пелюстки квітки, що розцвіла на небі. Люди називають ту квітку Сонячною Квіткою, бо то – душа гордої дівчини, яка навіки стала частиною світла.