Одного теплого літнього дня Павук неквапливо прогулювався берегом річки. Сонце блищало у воді, вітерець гойдав очерет, і все довкола було тихо-тихо. І раптом він побачив – просто на піску солодко спить маленьке бобреня.
– О, зараз я йому влаштую сюрприз! – зрадів Павук і захихотів.
Він обережно здер із дерева шматок кори, підсунув його під бобреня й, щоб не розбудити, потяг кудись далеко, аж до підніжжя найвищого пагорба. Там поставив кору на землю, потягнув лапками за плечі бобреня й прошепотів:
– Ей, брате, прокидайся! Як ти сюди потрапив?
Бобреня, ще не розплющивши до кінця очей, почуло чужий голос і зробило те, що роблять усі бобри, коли лякаються, – пірнуло! Але замість холодної річки – тверда земля. Бух! – і носом просто в сухий ґрунт.
Павук ледь не луснув від сміху.
А бідолашне бобреня дряпало лапками землю, пробиралося крізь колючу траву, щоб дістатися додому, а Павук біг поруч і дражнився:
– Сонько-засонько! Сонько-засонько!
Для бобреняти це було болючіше, ніж трава, що колола лапки.
Минуло кілька днів. Павук уже й забув про свою витівку. Знову бродив берегом, насолоджувався теплом, аж поки не приліг на піску – і заснув, розтягнувшись просто під сонцем.
А бобреня саме визирнуло з води й побачило знайомого пустуна.
– Ага, тепер моя черга пожартувати! – усміхнулося воно.
Тихенько вилізло на берег і почало копати навколо Павука вузенький рів – рівчачок потім з’єднало з річкою. Вода швидко побігла каналом, і ось уже Павук опинився... на острові!
Бобреня підбігло й штовхнуло його лапкою:
– Ей, брате, прокидайся! Як це ти тут опинився – посеред острова?
Павук кліпнув очима, позіхнув, глянув ліворуч, потім праворуч – і побачив, що навкруги вода.
– "Як, як..." – сердито передражнив він бобреня. – Знаю, як!
І скривившись, поліз у воду, аби дістатися берега вплав. Вибрався, мокрий і сердитий, на пісок, витрусив воду з лап і сказав:
– Шуткувати ти не вмієш, бобреня!
А бобреня лише посміхнулося і, шльопнувши хвостом по воді, зникло в глибині річки.