Було колись, що повіз один дядько в місто гарбузи продавати. Везе, а одна гарбузяка й впала з воза. Взяв він її під руку і несе. Стрічає його орендар Іцько.
– Ну, чоловіче, чому не положиш гарбуза на віз? Нащо ти несеш його під рукою?
– А щоб не помішався з іншими, бо з нього можна лоша висидіти.
– О, а як можна висидіти?
– Треба на гарбуза сідати і висиджувати.
– Е, чоловіче, продай мені його.
Підрахував скупендряга: "Коли вилупиться лоша, а потім з нього виросте кінь, то його можна буде продать за великі гроші".
– Продам, а що ти мені дасиш? – допитується дядько.
– Дам сто карбованців, тільки продай.
Узяв дядько гроші, оддав гарбузяку. Став орендар висиджувати гарбуза. Сидить день, другий, тиждень, жінка його годує, доглядає. Аж треба йому їхати на ярмарок у Ратень. То й каже до жінки:
– Накривай чим теплим гарбуза, щоб не захолодився, бо я поїду на ярмарок у Ратень.
– Бери й гарбуза з собою, – радить жінка. – Сідай на нього, щоб не захолодився, бо пропаде.
Так і зробили: поклав Іцько гарбуза в сіно на віз, сам сів на нього. Поїхали.
Везе візник. Кінчилась гладка дорога, стали їхати лісом. І тут, як на гріх, зачепилось колесо за корчі, і віз перевернувся – разом з Іцьком і гарбузом. А з корчів схопився заєць і давай тікати.
– Цьох-цьох, цьох-цьох! – загукав орендар, біжучи за зайцем, бо ж думав, що саме з гарбуза вискочив малий лошак.
– Ох, побігли мої грошики, мої тисячі золотії!