Був один бідний чоловік, а мав велику сім’ю. Раз лиш на казанні вчув, як піп звертається до людей:
– Люди мої, громадо, приносіть на боже, хто що може, і господь нагородить вас сторицею.
Дома чоловік каже своїй жінці:
– Небого, маємо багато діток, а живемо бідно. Отець духовний у церкві виголосив, що хто дасть на боже, того господь нагородить сторицею… Може би, щось понести?
– Чоловіче, ти здурів? Таж у нас лиш одна корова на обійстю. Ані овечок, ані свині.
– Мовчи… Бог нам заплатить, а отець духовний нас похвалить!
Повів селянин корову на попівське обійстя. Піп записав у церковну книжку. І корівка ходить пастись разом із попівськими коровами.
Раз пастух на толоці заснув, а худоба заблудила… Селянська корова попрямувала до свого старого газди й повела за собою й попівські.
Чоловік зрадів:
– Ну, жоно, ти не вірила, що ми будемо нагороджені. Дивись: наша корівка привела ще десять.
А жона лише головою покрутила:
– Дурний тебе піп хрестив. Від тебе їх ще ниньки заберуть. Най лиш дозвідає піп.
І раз лиш почали слуги шукати корів.
– Ану, погляньте до того селянина, – порадив піп, – може, його корова повела й наших…
Пішли до нього, а корови й справді тут. Але селянин не дає. Тоді прийшов сам піп…
– Що ти, Василю, вчинив?
– Нічого. То мене господь нагородив.
– Недобре, Василю, робиш! Ти чужі корови присвоїв.
– Як чужі? Хіба ви, отче, з казальниці неправду говорили? Це ви своє слово не держите?
Зажурився піп… Думає собі: сміх буде, перед народом стану брехачем, коли Василь почне всім говорити.
– Слухай, Василю, не фіглюй… Одну корову собі бери, а інші віддай.
– Я не фіглюю, отче… Як вам дуже жаль, беріть собі ви одну…
І піп мусив піти геть.
Чоловік захазяйнував. І ще й тепер хазяйнує, якщо не вмер.