Вівчар, пан, його внук та бичок (українська народна казка)


Вівчар, пан, його внук та бичок (українська народна казка) Був – не був, та кажуть люди, що був, дуже багатий пан-дідич. Мав він плохоумного внука. Нічого той пан не любив, лишень свого внука, і ніяк не міг знайти слуги, який би чогось навчив малого.

Не раз пан привозив слуг, але більше як тиждень ніхто не міг у нього втриматися.

Вже, може, й сотий раз їде пан у далеке село слуги шукати. Бачить: хлопець пасе вівці й співає. Під’їжджає пан ближче, питає:

– Чого, хлопче, співаєш?

– Аби не плакати, пане.

– Чи не пішов би ти до мене на службу?

– Та я на службі – чужі вівці пасу.

– А що тобі платять?

– Та що багач платить? Привезе мамі дров на зиму, а я за це мушу йому ціле літо вівці пасти.

– Я тобі заплачу більше. Сідай зі мною, то хоч щось побачиш. Ти, певне, й міста ще не бачив?

– Не був ще в місті. Але я без маминого дозволу не поїду.

– А де твоя мама?

– В он тій хаті.

Поїхав пан до його матері й каже:

– Газдине, пустіть сина на службу. Він буде в мене пасти вівці, телята, з моїм онуком бавитися, а я добре платитиму. Кажете, він за фіру дров літо пастушить?

– Та так.

– Я вам дров привезу не одну фіру та й ще мій слуга нарубає, а сина давайте мені на службу.

Пан нащебетав – жінка повірила й відпустила хлопця.

Привіз дідич його додому й посилає худобу пасти.

– Пане, – каже новий слуга, – буду вам і вівці, і коні, і велику худобу – все буду пасти, але купіть мені сопілку, бо без сопілки я не можу бути пастухом.

– Го-го-го! Чого захотів! Сопілки? Я на сопілки грошей не маю. Йди собі та й по вербах шукай сопілки.

– Та з верби, пане, погана сопілка.

– А що я тобі зроблю?

Не допросився в пана сопілки. Пішов, знайшов ліщину, мучився-мучився – викрутив з неї сопілку. Зробив ще воронки – ой, як виліз на стрих, як заграв! А той панок-онучок прибігає та й каже:

– Чуєш, Іване, навчи мене грати.

– Скажи панові, най моїй матері дров привезе, та й навчу.

Малий побіг, а дідич каже, що не втечуть дрова, хай почекає.

Просить малий навчити.

– Добре, – погодився Іван. – Клади пальчики на воронки, перебирай ними й дуй у сопілку.

Панич дує, перебирав, а музики нема. Мучиться Іван з малим цілий день, а дідич стоїть унизу та й слу-ха, як слуга вчить його онука. Набридло Іванові та й каже він:

– Хоч ти й дідичів онук, але такий дурний, як той цап на мості. Я би швидше корову танцювати навчив, ніж тебе на сопілці грати.

А пан, коли вчув це, підлазить по драбині на стрих та й питає:

– Що ти, Іване, сказав?

– Та кажу, що я би скоріше корову навчив танцювати, ніж вашого онука на сопілці грати.

– А бичка міг би навчити?

– Міг би й бичка.

– Знаєш що, Іване? – каже пан. – В мене є бичок, який має вже два місяці, навчи його танцювати – тобі добре заплачу.

– Ой, пане, ви обіцяли мені за службу платити – досі ще моїй мамі дров не завезли, а вже зима йде.

– Я тобі гроші дам.

– Ви мені, пане, дайте того бичка додому і гроші дайте.

– Бери, Йване, бичка й гроші. Але коли я буду знати, що мій бичок – танцюрист?

– Я прийду й скажу, коли вам їхати по танцюриста.

– Добре.

Взяв Іван гроші, взяв бичка, пригнав додому, потримав до зими, а взимку відвів на ярмарок і продав. Каже матері:

– Будемо класти хату. Я маю гроші, то треба їх у рух пустити.

Побудував Іван хату, але треба чогось і до хати. Приходить навесні до дідича:

– Добрий день, пане!

– Добрий день, Іване! Що там мій бичок робить?

– Го-го-го, пане. Бичок і танцює, і до школи ходить.

– Та що ти кажеш, Іване?

– Те, що чуєте, пане. Треба грошей.

Пан почухався в голову та й дав калитку грошей.

– А як далі буде, Іване?

– Та так буде, пане, що навчиться він читати-писати, а я прийду і скажу, щоби ви приїхали в нього екзамени приймати.

– Добре, Іване.

Іван купив собі поле за ті гроші та й сміється:

– Тепер, мамо, будемо жити, як пани.

Але минув рік – треба йти до пана. Питає дідич:

– Іване, що там мій бичок робить?

– Го-го, пане! Бичок вчиться на суддю. Треба йому на два роги дві шапки, треба четверо чобіт, треба великого плаща, треба вбрання нового – зима йде, пане. Йому соромно в будь-якому вбранню ходити.

Каже пан:

– Го-го-го! Як він мені дорого коштує!

– Але ви, пане, будете мати свого суддю.

– Та добре, добре, Йване.

Дав пан нову калитку грошей.

Минуло три роки. За цей час Іван перебрався з села до міста, купив собі каменицю, оженився – вже жінку попід руку водить. А в тім місті був суддя Бик. Приходить Іван до пана, та й пан питає про свого бичка.

– Поздоровляю вас, пане, – каже Іван. – Він уже не бичок, а суддя Бик. А таки зробився, що й не пізнаєте. Запрошує вас приїхати завтра на сніданок, але до нього, пане, тепер треба стукати в двері.

– Добре, Іване.

Розказав Іван, де мешкає суддя, і пішов собі з жінкою на прогулянку. Другого дня дідич приїжджає до судді Бика, постукав – Бик відчиняє двері, а дідич видивився, що з його бика зробився такий пан.

– Ну що ти, бицю мій, тут робиш? Що їсти тобі тут дають? У мене ти би сінце їв, січку.

Суддя Бик як закричить:

– Шандари! Поліція! Арештуйте його! Він якийсь помішаний!

Пан розсердився та й як улупить суддю:

– Йой, бицю!.. Ти мої пальчики ссав, а тепер хочеш мене арештувати!

А потім пан сунь головою давай втікати по сходах, аби не заарештували.

Так Іван з паном розрахувався.


Залиште відгук!

Ваш відгук опублікують після перевірки!

Ви можете увійти під своїм логіном або зареєструватися на сайті.

(обов'язково)