Дракон Мартін (Гельмут Ценкер)

1

Мартін мешкає за містом. Він, так би мовити, передостанній дракон на все місто з околицями разом. Останнім треба вважати його брата Георга. Той як-не-як на сто двадцять вісім років молодший від Мартіна. Звичайно, Мартін – не найкраще ім’я для дракона, та ще й для такого, якому через два тижні минає п’ятсот. Але, як відомо, для дракона п’ятсот років не який там уже й вік. Крім того, Мартіном звався і батько його, і дід. Зрештою, не сам же він вибрав собі ім’я.

Про Мартіна не можна сказати чогось надзвичайного. Метрів чотири на зріст, очі карі. Кожне крило – понад метр завдовжки. Оце ніби й усе. Ні, ще одне. Шкіра у нього – зелена. Це, звісно, не означає, що всі дракони такого кольору. У Георга, наприклад, шкіра оранжева з жовтим. І висловлюється він часом трохи пишномовно. На нього тоді наче щось находить. Просто ніби він так нічогісінько більше й не навчився відтоді, як триста років тому закінчив школу. Коли ж це в нього минається, він знов починає говорити, як усі.

Теплої днини Георг і Мартін, перш ніж іти на роботу, люблять трохи поплавати. Правда, бувши драконом, не дуже де скупаєшся. У громадські міські басейни їм поткнутися не можна. Там купаються лише дорослі, ну, ще діти та солдати – за півціни. У річках дракони заважали б судноплавству. В озерах – веслувальникам і моторним човнам. Отож лишаються тільки чималі ставки, що лежать осторонь від головних шляхів.

На щастя, в лісі, який починається зразу ж за будинком драконів, є такий ставок. Туди рідко хто навідується. Поблизу ставка є галявина. Там можна полежати на вранішньому сонечку. Георг страшенно це любить.

Ось і сьогодні він похлюпався трохи та й гріється собі на галявині, а може, навіть знов спить. А Мартін ще купається, тільки перекинувся на спину. Тому й не зразу помітив двох дітей, що йшли стежкою прямісінько до ставка. Тепер Мартін уже не вилізе непомітно з води. Діти б його неодмінно вгледіли. Та й Георга теж не встигне попередити. Той справді спав і не бачив дітей.

Мартін пірнув, перевернувся під водою на живіт – тільки очі виглядають з води.

Тепер він міг уважно роздивитися дітей. Це були дівчинка і хлопчик. Дівчинка з каштановим волоссям, не дуже велика, заходилась кидати у воду дрібні камінчики. Хлопчик і собі почав, спершу з дрібнесеньких, а далі вже шпурляв чимраз більші. «Певно, хоче показати дівчинці, який він дужий. Задавака», – подумав Мартін.

Чималенький камінець ударив Мартіна в спину. Мартін стримався і не зронив ні звуку. Та враз другий камінець влучив його в голову. Цього разу Мартін не міг стриматися.

– Ой! – скрикнув він.

Цей зойк вихопився у Мартіна під водою. І все ж дітям щось почулося.

– Це ти? – спитала дівчинка.

– Що? – не зрозумів хлопчик.

– Ну, оце так голосно булькнув.

– У мене нема води в роті, – образився хлопчик. – Як би я без води булькав?

Цієї миті дівчинка помітила в ставу дракона. Вона показала пальцем прямісінько на Мартінові очі.

– Диви, Шурлі, он щось плаває. Що воно?

Тепер і хлопець глянув у Мартінів бік, здригнувся й кинувся до найближчого дерева. За мить він опинився на третій знизу гілці. Уже аж звідти він упевнено заявив:

– Це крокодил. І сліпому видно.

«Отакої!» – подумав Мартін, все ще тамуючи подих.

– Отакої! – майже тієї миті сказала дівчинка. – Звідки б тут у ставку взявся крокодил? Крокодили бувають тільки у звіринці та по телевізору.

Про всяк випадок вона й собі вилізла на дерево. З цього спостережного пункту обоє стежили за головою дракона. Звичайно, Шурлі теж не уявляв, яким чином в цьому глухому лісовому ставку опинився крокодил. Так чи так, а діти, на лихо Мартінові, зовсім не збиралися йти звідси.

Шурлі дістав з кишені жувальну гумку і дав половину дівчинці. Обоє ні на мить не зводили очей з води.

– Скільки ми тут чекатимемо? – не втерпіла дівчинка.

– Не знаю, – сказав Шурлі. – Хоч би яка це була звірюка, а колись та мусить виринути.

«Правду каже», – подумав Мартін.

– А що, як це таки крокодил? – промовила дівчинка.

– Ну й нехай, – відповів хлопець. – По деревах крокодили не лазять.

Хвилин через п’ять Мартін не витримав і, пирхаючи, по груди висунувся з води.

– Привіт, – сказав він, жадібно ковтнувши повітря. Нічого мудрішого йому не спало на думку. – Мене звуть Мартіном.

Хлопець тепер сидів на п’ятій знизу гілці, а дівчинка – на четвертій.

– А мене… мене звати Шурлі, – повільно проказав хлопець. Здається, в цю мить його анітрохи не здивувало, що Мартін уміє говорити. – А це, – показав він на дівчинку, – моя молодша сестра.

– Франціска, – додала дівчинка. – Або краще просто Франці.

Якусь мить Мартін міркував, чи не відповісти йому: «Дуже приємно». Але вирішив краще промовчати. З обачності він весь не висунувся з води. «А то ще перелякаються, що я такий великий», – подумав він.

– Виходить, ти все-таки не крокодил, – сказала Франці.

Мартін випростався.

– Певно, що не крокодил, – промовив він. – Я – дракон.

Франці витріщила очі. Шурлі й бровою не повів.

– Драконів не буває, – заявив він, зневажливо махнувши рукою в Мартінів бік. –А якщо й були колись, то давно вже зникли.

Сказавши це, він про всяк випадок підліз на восьму знизу гілку. Вище вже не було куди.

– А я? – спитав Мартін. – Я що, з повітря? – Він ще трохи висунувся з води.

– Я знаю, де є дракони, – сказала Франці до брата, щосили задираючи голову, бо так і сиділа на четвертій знизу гілці. – На Печерній залізниці й на Дорозі привидів.

– Еге ж, – зрадів Мартін. – Я й є дракон Мартін з Печерної залізниці.

– Так-так, – сказав Шурлі. – А я тітонька Фіні з Америки.

На це Мартінові годилося б дихнути своїм драконовим полум’ям і спопелити гілку, на якій примостився Шурлі. Отаке нахабство! Але дракон спокійно вів далі:

– Гаразд. Мені ви не вірите. Але, може, ви знаєте мого брата? Він працює на Дорозі привидів. Сидить там на даху, людей лякає. Он він спить.

– Ми ще ніколи не були на Дорозі привидів, – сказав Шурлі поспіхом. Він аж тепер помітив другого дракона і ще міцніше вхопився за дерево.

– І на Печерній залізниці теж, – додала Франці.

Мартін знизав плечима.

– Я вам кажу, що я дракон, і все. Хто ж би я ще був?

Франці засміялася і злізла з дерева.

«Вона з глузду з’їхала», – подумав Шурлі.

– На вигляд ти ніби й справді дракон, – погодилася дівчинка. – Але, мабуть, ти таки щось інше.

– І що ж саме?

Шурлі раптом здогадався, про що подумала сестра.

– Ти – костюм! – вигукнув він. – Не дракон, а просто маскарадне вбрання! Тільки хтось там є всередині.

Тепер і Шурлі засміявся й зліз із дерева.

– Нікого там усередині немає, – сказав Мартін і міцно вщипнув себе за товсту шкіру. – Я – це я. І не маскарадний, а справжній.

– Але якщо ти справжній дракон, – засумнівалася Франці, – то чому ж у тебе тільки одна голова?

– А в тебе ж теж одна, – відповів Мартін.

– Я не дракон, – заперечила Франці.

– Знаю, – сказав Мартін. – Ти дівчинка.

– Отож-то. Я дівчинка, а в дівчаток завжди лише одна голова. А ти ось кажеш, що ти дракон, а голова в тебе теж тільки одна.

– Ну то її що? – здивувався Мартін.

– Я читала, що в драконів щонайменше по три голови, – пояснила Франці. – А часто ще й більше. Це я…

– Байки! – перебив її Мартін. – Вигадки. Яких тільки страхів не розповідають про драконів! Чистісінька брехня, звичайно. Правдою й не пахне. Зроду-віку дракон мав усього одну голову, так само й тепер вона в нього одна. Однієї ж бо цілком досить. Вибачте, можна мені нарешті вилізти з води?

– Будь ласка, – сказав Шурлі й відступив на два кроки до дерева.

Мартін вийшов на берег. Тепер Франці дивилася на нього знизу вгору.

– Таки дракон, – сказала дівчинка. – У нього й крила є.

– Справжні дракони не вміють розмовляти, – трохи помовчавши, сказав Шурлі. – А ти чого вмієш?

– Бо навчився. Я навчився і ще чимало такого, чого дракони не вміють. Наприклад, я вмію писати. І їсти з ножем і виделкою. І в футбол грати теж умію.

Проте Франці й Шурлі все ще дивилися на нього недовірливо.

– Ану ж розбудімо мого брата, – запропонував Мартін. – Може, ви хоч йому повірите.

Франці й Шурлі погодилися і пішли з Мартіном до галявини.

Георг спав, лежачи на животі. Мартін добре поторсав його за праве плече – не допомогло. Тоді стусонув ногою. Аж тепер Георг поволі підвів голову і закліпав очима, побачивши брата, а потім дітей.

– Це – Франці, – сказав Мартін. – А це – Шурлі. Георг підвівся, злегка вклонився й простяг дітям своє праве крило.

– Дуже приємно, –промовив він. – Дозвольте вас запевнити, що я невимовно щасливий познайомитися з вами.

– Ти що, з глузду з’їхав? – сказав Мартін.

Георг миттю заговорив, як звичайно. Це на нього саме було найшло.

– Що сталося? – спитав він, цього разу не дуже люб’язно.

– Георгу, – сказав Мартін, – поясни лишень оцим дітям, що ти таке.

– Тобто як? – промовив Георг здивовано. – Дракон, звісно. Дракон ось уже триста сімдесят два роки. І ти мене розбудив, щоб спитати таку нісенітницю?

Шурлі подивився на сестру.

– А може, твій брат каже неправду? – обернувся він до Мартіна.

– Що-о? – обурився Георг. Він остаточно прокинувся. – Ти про що це? Дракон ніколи не бреше! Ніколи! Так і знай.

Георг не на жарт розгнівався. Навіть там, де шкіра в нього завжди була жовта, повиступали червоні плями.

– Я чув, що ти начебто працюєш на Дорозі привидів, – сказав Шурлі.

– Як це – начебто? – Георг уже не тямив себе з люті. – Ось я зараз спопелю цього хлопчиська! – прошипів він і роззявив пащу.

– Не задавайся, – сказав йому Мартін.

Як відомо, кожен дракон уміє пахкати полум’ям. Але Георг не вмів. Занадто вже давно він пахкав полум’ям востаннє. Єдине, на що він ще був спроможний, – це трохи розжеврювати кінчик свого язика. Над ним можна було хіба що погріти руки. Мартін, звичайно, так само все забув. Від його язика паи Долежал, Мартінів шеф, іноді припалював сигарету, коли не мав напохваті сірників.

Георг стулив пащу.

– То ти тепер працюєш на Дорозі привидів? – допитувався хлопець. – Так чи ні?

– Так, – відповів Георг. – Звісно, я там працюю. Я й є той дракон, що сидить там на даху.

– Але ж зараз ти сидиш тут.

– Так, – промимрив Георг. – Але ми починаємо працювати тільки о десятій.

– І все ж якось не віриться, – сказала Франці, – щоб справжній дракон – і працював на Дорозі привидів.

– Кінець кінцем, і драконам треба з чогось жити, – сказав невдоволено Георг і забив по землі чотирипалою лапою.

– Драконам не треба працювати, – не здавалася Франці.

– Як-то не треба? – поцікавився Мартін.

– Бо в кожного дракона є скарб, який він стереже. А хто має скарб, тому можна й не працювати.

– Ну й нісенітниця! – сказав Мартін. – Мабуть, ти й це десь вичитала?

Франці кивнула.

– Нема в нас ніяких скарбів! – закричав Георг. – Все це вигадки, що дракони охороняють скарби!

– Цим побрехенькам про драконів треба нарешті покласти край, – сказав Мартін.

– А ким ти працюєш на Печерній залізниці? – спитав Мартіна Шурлі.

– Драконом, звичайно, – здивувався той.

Шурлі засміявся. Мартін не міг збагнути, що він сказав смішного.

Георг теж не розумів причини сміху.

– Кумедно, – сказав Шурлі.

– Що кумедно? – пробурмотів Георг.

– Те, що дракон працює драконом.

Георг і Мартін спантеличено втупилися в Шурлі.

– Я ось – хлопець, – пояснив той. – Але хіба я можу працювати хлопцем?

«Правду каже», – подумав Мартін.

Минуло, мабуть, з півгодини, перш ніж Франці й Шурлі вирішили-таки повірити драконам. Принаймні тимчасово. Тоді Георг запросив їх на завтра в гості.

Назад вони поверталися разом. Діти були раді запросинам. Шурлі навіть записав у свій кишеньковий календар точну адресу Мартіна та Георга.

– Влітку тут страх нудно, – сказала Франці. – Всі мої подруги роз’їхались.

– І мої друзі також, – підтримав її Шурлі.

– А Фріці, – додала дівчинка, – то навіть літаком полетіла. На Майорку. Я й не знаю, де це.

– А тобі теж хотілось би політати? – спитав Георг.

– Так.

Георг зараз же простягся посеред лісової дороги й сказав:

– То вилазь. Сідай мені на спину!

– Тільки не задавайся, – сказав Мартін.

Франці вмить скочила на спину драконові. Шурлі й собі. Георг застрибав, наче кролик, замахав крилами, але з землі так і не знявся. Виявляється, літати він теж давно забув. Мартін так само. «Як подумати, то це погано, що ми, дракони, чи не все позабували», – міркував Мартін. В дитинстві він дуже багато літав. Але відтоді, як його мати загинула, зіткнувшись з вертольотом, він жодного разу не здіймався в повітря.

Розчарований Георг, важко дихаючи, вернувся до брата і присів, щоб діти могли позлазити.

– Я ж хотів як краще, – сказав він засмучено.

– А я думав, що літати – все одно, що плавати, – обізвався Шурлі.

– О, плавати я вмію, – запевнив Георг. Його обличчя знов проясніло.

– Плавати вже як навчився, – зауважив Шурлі, – то вмітимеш усе життя.

– А літати можна забутися, – сказав Мартін.

– Я почну тренуватись, – пообіцяв Георг і, немов кролик, пострибав поперед дітей та Мартіна. – Через кілька тижнів я знов літатиму!

Йшов дощ, і Мартін сидів без роботи. В таку погоду нікогісінько не тягне проїхатись Печерною залізницею. А проте. її власник, пан Долежал, вперто сидів у своїй касі. Мабуть, сподівався, що дощ скоро перейде.

Звичайно ж улітку тут, у парку відпочинку, завжди людно, хоча на залізниці пана Долежала й нема дуже на що дивитися. По колії, прокладеній крізь штучні печери, Мартін тягне шість вагончиків. Минулого року їх було п’ять. На невеличких помостах уздовж колії видно освітлені постаті: Червона Шапочка та Вовк, Спляча Красуня, Снігуронька, Гензель і Гретель, дядечко Дагоберт[1] і Лускунчик.

Робота на залізниці – не велике щастя. Але дракон радий, що трапився хоч якийсь там заробіток. У пана Долежала Мартін працює вже п’ять років. Правда, щороку на зиму пан Долежал звільняє Мартіна, бо взимку Печерна залізниця не працює. І тоді Мартін щоразу буває без роботи. По взимку не так просто підшукати собі якесь інше місце. Наприклад, цілісіньку минулу зиму Мартін проспав.

– Піду я, мабуть, додому, – сказав Мартін.

– Ні, ще рано, – відповів пан Долежал, навіть не глянувши на Мартіна. Він саме лічив виторг за день.

– Дощ так скоро не перестане, – сказав Мартін.

– І все ж зачекаємо ще трохи, – вів своєї пан Долежал.

З драконом він ніколи багато не розмовляв. А розмовляючи, ніколи не кидав своїх підрахунків. Лічити прибутки було його улюбленим заняттям. А другим його улюбленим заняттям було їсти. Найдужче пан Долежал полюбляв ситеньке м’ясце й торти. Через це він був такий гладкий, що мусив сидіти на двох стільцях.

До Печерної залізниці підійшов Георг. Він, як сказано, працював на Дорозі привидів: цілісінький день сидів там на даху і вдавав, ніби от-от кинеться вниз на людей. А ще мав він щонайменше триста разів на годину дико поводити очима й широко роззявляти пащу. Дорога привидів належала панові Віммеру, худому, довготелесому чоловікові.

– Ходімо вже? – сказав Георг.

– Я ще не йду, – сказав Мартін.

– Як-то?

– Долежал гадає, що дощ сьогодні ще перестане. Тому й не відпускає мене.

– Та він несповна розуму! – обурився Георг. – Якщо він тебе зараз же не відпустить, то ти завтра скажеш йому, що захворів. Хай тоді сам тягає свої п’ять вагонів.

– Шість, – виправив Мартін.

Нараз Георгові спало на думку дещо інше, набагато краще:

– А що, коли я зараз підпалю Долежалову будку? Може, це вплине на нього.

Георг навіть пащу вже роззявив і очима став поводити.

– Не задавайся, – промовив Мартін.

– Ну, звичайно, – засоромився Георг. – А ідея була непогана.

Мартін підійшов до будки й постукав у віконце.

– Я справді вже йду додому, – сказав він рішуче.

Однак Долежал, на своїх двох стільцях, все так само лічив прибутки. Він і гадки не мав, що Мартін його не послухається.

– Бувайте здорові! – сказав Мартін.

– Так-так, – пробурмотів Долежал, навіть не глянувши на дракона.

Франці й Шурлі зайшли до вітальні, яка водночас править їхній родині за їдальню, бо кухня у них надто мала. Тато вже кілька хвилин як дома. Він своїм звичаєм сидить у кріслі, поклавши, як завжди, ноги на стілець до піаніно. (Правда, піаніно в квартирі не було. Старий англійський рояль тато ще кілька років тому остаточно доламав. «Однаково у нас ніхто не вміє грати», – сказав він тоді.)

Телевізор (також як завжди) був уже ввімкнений.

– Ну, як справи? – спитав тато, не відриваючись від екрана, хоча там показували якісь рекламні фільми. – Все гаразд?

– Так, усе гаразд, – відповіла Франці. Тато щодня ставив те саме запитання. Але Франці не вірилось, що це він серйозно.

Франці й Шурлі сіли за обідній стіл в кутку кімнати. Тато гортав ілюстрований журнал з телевізійною програмою.

– Ага, – раптом сказав він, усе ще не зводячи очей з екрана, – отже, ви знов цілісінький день нудьгували.

– Ні, – заперечив Шурлі. – Сьогодні не нудьгували.

– Я ніколи не нудьгую, – з гордістю повідомив тато, пустивши повз вуха слова Шурлі. – Я цього не розумію. В дитинстві я не нудьгував ніколи. І взагалі, мені за все життя й разу не було нудно.

Франці зиркнула на брата, скривилася і кивнула головою. Ці лекції вони чули вже не вперше.

– А ми сьогодні зустріли нових друзів, – сказала Франці.

– Он як? – Тато обернувся до дітей і раптом запитав, немов інспектор кримінальної поліції: – І як же їх звати?

– Георг і Мартін, – відповіла Франці.

– Що це за шибеники?

– Вони не шибеники, – сказав Шурлі. – Вони – дракони.

– Ага, – мовив тато, проте він і цього разу нічого не розчув, бо по телебаченню саме почалася передача «Наша телекухня». Зате він раптом згадав, що ще нічого не їв. – Де ж обід? – гукнув він у кухню.

– Несу, – відгукнулася мама.

Вона квапливою ходою ввійшла до кімнати й подала татові його тарілку з позолоченим краєчком. Тато завжди обідав, сидячи в кріслі перед увімкненим телевізором і поставивши ноги на стілець від піаніно. А Франці, Шурлі й мамі належало обідати за столом.

– Що це ти принесла? – спитав тато, тримаючи тарілку в руках.

– Вермішель з ковбасою. – відповіла мама. – Хіба невидно?

– Не дуже, – пробурчав тато. – Де ж тут та ковбаса?

Тато щоразу вередував, сівши їсти. І сьогодні все було, як і щодня. Мама, зовсім не зважаючи на нього, подалась до кухні.

– А іншу виделку не можна було відразу подати? – гукнув їй навздогін тато.

– Чому іншу?

– Бо я хочу їсти своєю виделкою. Скільки разів я маю казати, щоб мені подавали виделку з деревиною ручкою? Без неї мені їжа не смакує.

– У мене ще не все перемито, – сказала мама, зазирнувши на хвилину до кімнати.

– Неподобство! – вигукнув тато. – Ти ж цілими днями нічого не робиш! Хіба я забагато вимагаю, коли прошу свою виделку? Цією я не буду їсти.

Він поставив тарілку на столик біля крісла і втупився в телевізор. Та через секунду-другу знову взяв тарілку і хутенько ковтнув вермішель. Франці й Шурлі не знали нікого, хто б так швидко їв, як їхній тато. Він майже не жував, а ковтав цілими шматками.

Коли мама зайшла до кімнати з тарілками для Франці й Шурлі, тато вже попоїв і підняв над собою порожню тарілку. Мама взяла її й поставила на стіл.

– Щодня одне, – промовила мама. – Знов ти заляпав сорочку. А все тому, що не хочеш обідати за столом.

– Тихо! – сказав тато, невдоволено відмахнувшись виделкою, яку він і досі тримав у руці. – Подивися он краще на шеф-кухаря, щоб знала, що ти нам на завтра зготуєш.

– Що це в нього? – зацікавилась мама.

– М’ясо, засмажене на грилі, – сказав тато. – Невже не бачиш?

– Але ж у нас нема гриля, – заявила мама. – Спершу ти повинен купити мені гриль.

– У мене гроші з неба не сиплються, – відповів тато.

Він на хвилину підвівся, щоб перемкнути телевізор на іншу програму, і знов сів.

– Де моє пиво? – згадав він.

– Зараз принесу, – сказала мама, встала від обіду і знов побігла на кухню.

– Георг з Мартіном запросили нас на завтра в гості, – сказав Шурлі, – Можна нам піти?

– Про мене, – відповів тато, знов узявшись до свого журналу. – Ну та й програма сьогодні! Можна згинути з нудьги. Піду-но краще спати.

Тато підвівся і почовгав до дверей. У дверях він зіткнувся з мамою, що подала йому відкорковану пляшку пива.

– Це не те пиво! – сказав тато. – Дай мені моєї

– Нойдінгер у відпустці, – пояснила мама. – А в Штояспаля було тільки таке.

Тато пробурмотів щось собі під ніс, схопив пляшку і зник з нею в туалеті.

Мама вимкнула телевізор і знов сіла за стіл. Тепер і вона спитала:

– Ну, як справи?

Будинок, у якому мешкали обидва дракони, був не дуже великий, якраз на Георга з Мартіном. Георг займав другий поверх, а Мартін – перший. Зараз вони обоє сиділи на веранді перед будинком. Краєвид був тут непоганий, адже дракони жили на околиці міста. Дощ усе йшов. Георг задрімав з книжкою в руках. Він завжди засинав над книжкою, бо читав ще не дуже добре. Щодня він читав ту саму книжку, але щоразу дочитував тільки до п’ятої сторінки.

В будинку задзвонив телефон. Георг зо сну аж підскочив.

– Хт-то це м-може б-бути? – спитав він, заникуючись.

– Не знаю, – сказав Мартін і пішов до передпокою.

Дзвонив пан Долежал. Він кричав на всю горлянку за те, що Мартін сьогодні так рано пішов додому.

– Але ж дощ не перестав, – виправдовувався Мартін.

– Ну то й що! – гримав пан Долежал. – Я не давав дозволу! Кінець робочого дня визначаю в себе я!

– Слухайте… –почав Мартін, але пан Долежал не дав йому скінчити

– Я вирахую це з твоєї платні! – Пан Долежал так кричав, що Мартінові довелося трохи відхилити від вуха трубку. – Щоб завтра вийшов мені на роботу на годину раніше! Зрозумів?

Мартін мовчав.

– Зрозумів, я питаю?! – не вгавав пан Долежал.

– Якщо ви так зі мною розмовлятимете, то я взагалі більше не вийду на роботу, – сказав нарешті Мартін дуже поволі й спокійно.

– Що?

– Взагалі більше не вийду, – повторив Мартін.

Цього разу вже він не дав панові Долежалу говорити. Пан Долежал не встиг нічогісінько сказати чи крикнути, бо Мартін поклав трубку. Через кілька секунд телефон задзеленчав удруге. Звичайно, це знову був пан Долежал. Мартін хоч і зняв трубку, але поклав її поряд з апаратом. Тепер крик пана Долежала видався шепотом. Мартін повернувся на веранду. Нехай собі пан Долежал галасує досхочу. На веранді Мартінові не чутно було навіть його шепоту.

– Хто це дзвонив? – спитав Георг, трохи розплющивши очі.

Але не встиг Мартін відповісти, як він знову заснув.

Пан Долежал з самого початку, тобто вже п’ять років, звертався до Мартіна на «ти». А Мартін до нього завжди мусив звертатись на «ви» і величати «паном». «А я ж бо за нього більше ніж на чотириста років старший», – подумав Мартін.

2

Дракони снідали. По радіо передали прогноз погоди на сьогодні: обіцяли теплий гарний день. Потім жіночий голос запропонував кілька гімнастичних вправ. Правда, це була гімнастика для дітей. Якось Мартін спробував був виконати ці людські вправи, точнісінько як учило радіо, та тільки розтяг собі крило. Георг, допивши третю чашку кави, нарешті встав і рушив до дверей. Вже біля дверей він обернувся, дивуючись, що Мартін і не збирається вставати.

– Що сталося? – спитав Георг.

Мартін не відповів.

– Ти хочеш лишитися дома?

Мартін кивнув.

– Це неможливо, – сказав Георг.

– Ще й як можливо, – промовив Мартін. – Ти ж мені вчора сам казав, щоб я лишався дома.

– Авжеж, авжеж. Але то ж я напівжартома сказав. Ти що, хочеш позбутися роботи в Долежала?

– Я вже написав листа, – вів далі Мартін.

Він показав Георгові заклеєний конверт.

– І що ж ти написав? – питав Георг. – Кому?

– Панові Долежалу, – сказав Мартін. – Я звільняюсь.

– Звільняєшся? – зачудувався Георг. – Ну, це не діло, – промовив він трохи згодом.

– Я звільняюсь будь-що, – твердо сказав Мартін.

– Ти вже не працюватимеш на Печерній залізниці? – Георг наморщив чоло.

– Ні.

Георг зачинив двері, вернувся до столу, сів і налив собі ще чашку кави.

– Що сталося? – спитав Мартін.

– Тоді я теж лишаюся дома.

– Це неможливо, – сказав цього разу Мартін.

– Ще й як можливо, – заперечив Георг і засміявся, заклавши ногу на ногу. – Я теж звільняюся з роботи. І теж напишу листа панові Віммеру.

– А ти чому? Він же відпустив тебе вчора раніше, бо йшов дощ.

– Ну то й що? – сказав Георг. – Ти думаєш, що він кращий, ніж твій Долежал? Жодної перерви не дозволяє зробити. Я цілий день повинен висидіти на даху Дороги привидів. Але відтепер годі! Навіть попоїсти на роботі мені не можна. Щоб люди більше боялися. Бо вони, бачите, не бояться дракона, що їсть звичайнісінький хліб. Ну то нехай і пан Віммер одержить листа від мене.

– Та ти ж не вмієш писати, – нагадав йому Мартін.

Георг на мить разгубився.

– Зате ти вмієш, – опам'ятався він. – Ось ти й напишеш за мене.

Він підійшов до столу і взяв ручку.

– Як, оце зараз?

– Еге ж, – відповів Георг. – Зараз.

Георг увімкнув радіо голосніше, бо саме передавали музику, й пішов витанцьовувати по кімнаті.

– А що ми робитимемо далі? – спитав Мартін.

– Ми будемо дома! –сказав Георг. – Хіба цього мало?

Тато сидів у постелі й сьорбав своє вранішнє какао, що, як завжди, було йому занадто гаряче. Заразом він читав у ліжку газету, яку йому купила мама в тютюновому кіоску. Мама завжди вставала на півгодини раніше. За сніданком, що, окрім какао, складався з двох бутербродів з мармеладом, тато ніколи не розмовляв. Він читав і кивав головою на знак того, що все йому цілком зрозуміло.

Трохи згодом, з пів на сьому ранку, все діялось дуже швидко. Тато вискакував з ліжка, мчав у ванну, бризкав собі на обличчя холодною водою, намилював під пахвами і відразу витирався рушником. Потім не більше хвилини голився лезом з неіржавіючої сталі і при цьому не менше ніж двічі різався, змочував обличчя туалетною водою і лементував від болю. Тоді мчав назад у спальню і поспіхом одягався. У коридорі похапцем стромляв ноги в черевики. Біля надвірних дверей на нього вже чекала вся сім'я: мама, Франці, Шурлі. Тато цмокав кожного в ліву щоку й вибігав з дому. На сходах його частенько наздоганяла мама, щоб вручити забутий портфель. Так було й сьогодні.

Улітку після того, як тато виходив, Франці й Шурлі знов лягали спати. Відмовитися від родинного випроводжання на роботу (рівно за двадцять хвилин до сьомої) тато ніколи б не зміг.

– Почекай-но хвилинку, – сказав Георг.

Дракони зупинилися перед поштамтом біля поштової скриньки. Марки на конвертах уже були наклеєні. (До речі, на вулиці дракони здебільшого не дуже привертали увагу. Багато перехожих їх взагалі не помічали, бо квапились і дивилися тільки на тротуар. Інші вважали драконів за рекламну витівку якої-небудь фірми, дивуючись більше з того, що в них ні спереду ані ззаду не було видно вивіски з назвою рекламної фірми.)

– Ну, що там у тебе знову? – спитав Мартін.

Георг поважно глянув на Мартіна. Тоді сказав:

– Невже ми справді обійдемося?

– Без чого?

– Без ходіння на роботу.

– Як-не-як, у нас є певні заощадження, – відповів Мартін. – Нам вистачить принаймні місяців на три.

– Ти в цьому певен? – знов спитав Георг.

Мартін кивнув.

– Цілком певен.

Георг зрадів і вкинув обидва листи в поштову скриньку.

Сказавши "будемо дома", Георг мав на увазі "будемо спати". Він спав у будинку, бо там було прохолодніше. Мартін умостився на веранді в шезлонзі. Телефон він відключив. Мартін уявляв собі, як пан Долежал сьогодні сам тягтиме чи штовхатиме свої вагони. А може, Печерна залізниця сьогодні взагалі буде зачинена. Потім Мартін уявив собі, як пан Долежал сидітиме в касі на своїх двох стільцях. Сьогодні він з'їсть ще більше ситого м'яса, бо не матиме чого лічити, а як і матиме, то дуже мало.

З цією думкою Мартін заплющив очі. А коли знов розплющив, то побачив у садку обох дітей, учорашніх знайомих.

– Доброго ранку! – майже водночас сказали вони.

– Здрастуйте! Ви ж збиралися прийти увечері, – здивувався Мартін.

– А ми вирішили, – пояснила Франці, – спочатку навідатися – побачити, чи тут справді ваш будинок.

– Дракони ніколи не брешуть, – сказав Мартін. – Тобто майже ніколи.

Мартін запросив дітей у дім і розбудив Георга, який зразу ж заходився готувати в кухні чай. Франці й Шурлі розглядали оселю драконів.

– Гарний будинок, – похвалив Шурлі.

Мартінові стало дуже приємно, і він подав Шурлі та його сестрі коробку з своїми улюбленими платівками. Потім дістав з верхньої шухляди письмового столу своє посвідчення з фотокарткою, в якому були вказані ім'я та прізвище: Мартін ДРАКОН.

– Сподіваюсь, ваші сумніви тепер зовсім розвіялися, – сказав Мартін.

Шурлі кивнув.

Георг приніс чай. Шурлі вибрав платівку, і Мартін поставив її на програвач. Діти посідали. Правда, крісла були для них надто високі, і обоє видиралися на них? мов на дерева. За чаєм Мартін говорив дуже багато і про що завгодно. Георг прикивував головою і дивився на всіх сонними очима.

– А як вас можна порятувати? – спитала Франці, коли Мартін зробив першу велику паузу.

– Що, що? – Мартін похлинувся й закашлявся.

– Я питаю, як вас можна врятувати, – знов сказала Франці. – Може, поцілунком?

– Яким поцілунком?

– Дракони – це ж зачаровані принци, – мовила Франці.

– Що-о?

– Вона хоче сказати, – пояснив Шурлі, – що принців часто обертають на драконів.

Мартін подивився на Георга, Георг подивився на Мартіна. Він уже остаточно прокинувся і, як і Мартін, не приховував свого обурення.

– Казна-що! – Мартін аж підвівся з гніву. Пройшовшись двічі по кімнаті, він знову сів.

– Що це ви читаєте такі нікчемні книжки? – спитав Георг.

– Жоден принц ніколи ще не обернувся на дракона, – сказав Мартін. – Правда, іноді траплялось, що принц був не принц, а зачарований дракон.

– То, може, й принцеси, полонянки драконів, – теж вигадані?

– Авжеж! – сказав Мартін і мав був знов підхопитись, але стримався.

– Всі ці балачки про так званих принцес-полонянок – просто нечувана підлість, – заявив Георг. – Усе було зовсім навпаки. Наш дідусь, приміром, багато років провів у полоні в однієї принцеси.

– Ніколи б не подумала! – сказала Франці.

– А тим часом це правда, – підвищив голос Мартін. – Майже десять років він пробув у в'язниці. Принцеса замотузувала його, мов пакунок, та ще й погано годувала.

– А як же він урятувався? – зачудувалась Франці.

– Мабуть, десь узявся принц, який насправді був зачарованим драконом, – посміхнувся Шурлі, – і визволив дідуся.

– Ніхто його не визволяв, – сказав Мартін. – У тім-то й річ. Хто б там визволив дракона? Просто якось під час землетрусу замок завалився, і дідусеві пощастило втекти.

Франці й Шурлі знов узялися до чаю. Мартін не поклав у свою чашку цукру і пояснив дітям, що він ніколи не п'є кави або чаю з цукром. Діти розкрили очі з цікавості. Однак чай без цукру смакував препогано. Сказати правду, Мартін завжди клав у чай якомога більше цукру. Він сам не знав, чому зараз йому спала на думку отака дурниця. Напевно, тому, що не міг доміркуватись, про що розмовляти далі. Тепер він боявся вже робити паузи. Бо хто знає, що вони ще вигадають про драконів.

У передпокої задзвонив телефон. Георг з несподіванки аж підскочив.

– Хто підключив телефон? – запитав Мартін.

– Я, – сказав Георг. – Хто б це міг дзвонити?

– І не здогадуюсь, – схитрував Мартін. – Візьми трубку, то знатимеш.

Георг підійшов до телефону і взяв трубку.

Мартін став за спиною брата.

– Дракон слухає, – сказав Георг.

Дзвонив пан Долежал. Мартін так і думав. Пан Долежал знов так галасував, що його чув навіть Мартін, хоча стояв далеченько від апарата.

– От сльота, – пробурчав Мартін.

– Він збирається сьогодні неодмінно навідатися до нас, – передав Георг, – і поговорити з тобою.

– Це неможливо, – заперечив Мартін. – У нас гості. Скажи йому, що це неможливо.

– Це неможливо, – заявив у телефон Георг. У відповідь з трубки почувся лише якийсь нерозбірливий крик.

– Признач йому день і час зустрічі, Георгу, – сказав Мартін.

– Якщо хочете, ми призначимо вам день і час зустрічі, – промовив у трубку Георг.

Пан Долежал на тому кінці проводу на мить замовк. І враз там наче греблю прорвало.

– Що-о? – загорлав пан Долежал. – Це нахабство! Мартін взяв у Георга трубку.

– Хвилиночку, пане Долежал, – промовив він. – послухайте, що я вам скажу. Або ви приймаєте мою пропозицію, або ні. Не домовившись заздалегідь, я не впущу вас до себе в дім.

Пан Долежал умить заспокоївся. Було чутно лише, як він прискорено сопе, мабуть, обмірковуючи пропозицію.

– Ну… так… прошу… гаразд.

– До наступного тижня я ніяк не зможу прийняти вас, – вів далі Мартін.

Пан Долежал хотів був знов розкричатися.

– Цс-с, – застеріг Мартін. – Бо я покладу трубку й відключу телефон.

– Але ж… моя залізниця… – прошепотів пан Долежал. – Що ж мені робити?

– Закрийте її на кілька днів. Зробіть собі кілька вихідних. Отже, скажімо, в понеділок? У понеділок наступного тижня. Раніше в мене ніяк не вийде.

– Що ж, нехай так, – зітхнув пан Долежал.

Мартін поклав трубку. Він виразно уявляв собі, як пан Долежал сидить на своїх двох стільцях, напевно, блідий і спітнілий, і з розпачу розгортає один із своїх пакунків з їжею. Те, що у вихідні та ще в таку гарну погоду Печерна залізниця не працюватиме, наганяє на нього справжній жах.

– Ви що, не йдете сьогодні на роботу? – спитала Франці.

– У нас вихідний, – відповів Георг.

– І вас відпустили в такий гарний день? – здивувалася Франці.

– Сьогодні ми подали заяви про звільнення з роботи, – пояснив Мартін.

– Дракони ніколи не дурять, – засміявся Шурлі. Георг поспіхом пішов на кухню і знов заходився коло чаю.

– Майже ніколи, – сказав Мартін.

– Знаєш що? – сказав Мартін.

Була вже друга година дня. Франці й Шурлі давно пішли. Але запрошення на вечір, незважаючи на несподіваний ранковий візит, лишалося в силі.

– Що? – спитав Георг.

– Можна спробувати, – сказав Мартін. – Ми ж тепер маємо час.

– Що спробувати?

– Літати, звичайно, – нагадав Мартін. – Дуже добра нагода знов навчитися.

– Марна річ, – промовив Георг. Його очі знов злипалися. – Ми навіть із землі не зможем знятися.

– Дракон, який не вміє літати, – не дракон, а посміховисько, – зауважив Мартін. – Тобі хочеться бути посміховиськом?

– Ні, – сказав Георг і підвівся. – То що ти пропонуєш?

Біля каси спостережної ‘вежі, що стояла на невисокій горі й була заввишки метрів тридцять, сидів чоловік у сонцезахисних окулярах. Вхідний квиток коштував десять шилінгів.

– Дорогенько, – сказав Мартін.

– Зовсім ні, – заперечив чоловік. – Треба ж мені якось дбати про свою стареньку вежу. А на це потрібні кошти.

Він простяг Мартінові візитну картку з написом:

Ернст Йозеф Кратохвіл,

власник спостережної вежі

– Я в себе єдиний службовець, – пояснив пан Кратохвіл.

– А можна нам заплатити опісля? – спитав' Мартін. – Тобто коли спустимося вниз.

– Будь ласка, – погодився пан Кратохвіл. – Я не заперечую. Так чи так, а, не заплативши, ви звідси не вийдете.

Він натиснув на кнопку в столі, і вмить перед драконами звелась ґратчаста стінка, перегородивши вихід.

– Крім того, опісля я ще перевірю, скільки вас там умостилося під цим безглуздим костюмом.

Власник спостережної вежі злегка постукав Георга по животі.

– Ніхто там не вмостився, – запевнив Георг. – Ми не маскарадні. І нас тільки двоє.

– Атож, атож, – засміявся пан Кратохвіл. І вмить невимовно споважнів. – Це ми ще побачимо.

Він дістав із шухляди ножиці й зачикав ними.

Перші сто східців Мартін з Георгом подолали швидко, наступні сто – повільно, а решту двадцять п'ять – поволеньки.

– Цей Кратохвіл ще здивується, – сказав Мартін на сто вісімдесят четвертому східці. (Він рахував їх.)

– Це ми ще здивуємось, – промовив Георг.

На вершечку вежі Георг нарешті сів перепочити.

– Звідси видно майже все місто! – вигукнув Мартін.

– А я не можу дивитися, – поскаржився Георг, заплющивши очі. – У мене голова йде обертом. І млосно мені. Я зараз же спускаюся!

– Ну то спускайся, – порадив йому брат, якнайширше розпростуючи крила. – Там Кратохвіл з тобою побалакає не так.

– Чому? – спитав Георг, усе не розплющуючи очей.

– А гроші в тебе є?

– То й у тебе нема? – вигукнув Георг. Від жаху він широко розплющив очі.

– Нема, – відповів Мартін.

– Неподобство! – пробурчав Георг. – Ти мене одурив.

– Може, й так, – сказав Мартін. – Ну, йди вже нарешті.

Мартін відштовхнувся від помосту, кілька метрів падав донизу, а тоді замахав крильми, перестав падати й облетів круг спостережної вежі.

– Зачекай на мене! – загукав Георг, підвівшись. – Невже у мене не вийде? – промовив він.

– Вийде, вийде, – кинув Мартін, удруге облітаючи вежу.

– Скажи мені: "Боягуз!" – забажав Георг.

– Навіщо?

– Скажи: "Боягуз!"

– Будь ласка, – мовив Мартін. – Боягуз!

І Георг таки стрибнув, бо не міг такого стерпіти. Він падав трохи довше, ніж Мартін, проте вчасно забив крильми і став підійматись.

– Вийшло! – зрадів Георг. – Вийшло! – загукав він щодуху.

Це почув із своєї будки пан Кратохвіл. Він вибіг і помітив у повітрі обох драконів.

– Це заборонено! – заверещав він. – Це не дозволяється! ‘

Він аж підскакував і сварився кулаком. Потім знов помчав до своєї будки. Тим часом дракони вже летіли геть від вежі.

– Я стомився, – обізвався Георг. – Ця літанина геть виснажує. Я мушу приземлитися.

– Тільки не тут, – застеріг його Мартін. – Кратохвіл тільки цього й чекає. Та ще, чого доброго, у нього є рушниця.

Тієї ж миті внизу бабахнуло. У пана Кратохвіла справді знайшлася рушниця. Він стріляв раз по раз, але пе влучав, бо дракони вже надто далеко відлетіли.

Аж тепер Мартін помітив, що Георг летить із заплющеними очима.

– Розплющ очі! – гукнув він. – Ти що, збожеволів?

– У мене в голові запаморочиться, – сказав Георг.

– Думай про маму! – гримнув на нього Мартін.

Георг почав думати про матір і поволеньки розплющив очі. В голові не паморочилося. Та й летів він тепер просто-таки добре. І навіть крильми вже не махав безперестану, розгорнувши їх, якусь хвилину ширяв у повітрі, щоб трохи спочити. Мартін летів поруч.

– Ну як? – спитав він згодом.

– Чудово! – відповів Георг.

А здаля все ще було чутно, як стріляв пан Кратохвіл.

Мама поралася на кухні. Тато порався біля телевізора, бо зображення знов було спотворене. Він зняв задню стінку телевізора і навмання копирсав у ньому викруткою. Тато видимо не знався на телесправі, хоча перед тим заявив: "Я все зроблю сам".

– Тату, – обізвалася Франці.

– Стривай, – відповів тато.

– Може, краще… – сказала Франці.

– Стривай, я сказав, – роздратовано перебив її тато.

Франці знизала плечима. Шурлі й собі. Франці з осудом похитала головою. Шурлі й собі. Наступної миті тато попав у електричне коло, його на добрий метр відкинуло від телевізора, і він упав на спину.

Спершу тато заверещав. Тоді вигукнув:

– Хай йому біс!

– Я ж хотіла тобі сказати, щоб ти вийняв ‘штепселя з розетки, – мовила Франці.

– То треба було й сказати, – розгнівався тато.

– Але ж ти…

– Замовкни! – знов перебив її тато.

Франці знизала плечима. Шурлі й собі.

– Це сталося тому, – сказав тато, – що в нашій сім'ї все повинен робити я сам.

– Нічого ти не повинен, – втрутилася мама. Вона зайшла до кімнати, щоб подивитися, що там так гупнуло. – А що ж сталося?

– Нічого, – відповів тато. – Нічого не сталось.

Спершись на лікті, тато підвівся, підійшов до телевізора і вдарив по ньому зверху кулаком. Зображення знов стало нормальне. Тато негайно сів у своє крісло й поклав ноги на стілець від піаніно.

– Як там з їжею? – поцікавився він.

– Зараз, – відповіла мама. – Ось-ось буде готове.

– Що саме?

– Гуляш, – сказала мама і знов пішла на кухню.

– Чудово! – похвалив тато, почекавши, правда, поїш мама вийшла з кімнати і вже не могла цього чути.

"Ну, чи ж не привітний у нас тато?" – подумав Шурлі.

До кімнати знов зайшла мама, цього разу з тарілкою; гуляшу.

– Може, все ж таки сядеш за стіл? – запропонувала мама.

– Ні в якому разі, – сказав тато і взяв у неї тарілку.

Мама знов заквапилась на кухню.

– Виделку можеш зразу забрати назад, – гукнув тато. Його гарний настрій як рукою зняло.

– Чому? Це ж твоя виделка.

– Ну то й що? – мовив тато. – Ти добре знаєш, що гуляш я їм тільки ложкою. Невже я щодня маю говорити на вітер?

Тато ображено підняв над собою виделку. Мама взяла її й попрямувала на кухню.

– Я б йому стільки не терпіла, – шепнула Франці братові.

– Тут не шепочуться! – виголосив тато. – Принаймні, коли в цій кімнаті є я. Зарубали на носі?

– Зарубали, – відповів Шурлі.

Надійшла мама з ложкою. Тато замалим не вихопив її з маминих рук і, як завжди, швидко заходився коло їжі.

– Можете принести свої тарілки, – сказала мама до Франці та Шурлі.

– Ми ж сьогодні не будемо їсти, – сказала Франці.

– Що?

– Нас запросили в гості, – пояснив Шурлі. – На вечерю.

– Усе гаразд, – сказав тато з напханим ротом. – Я дозволив.

– Нічого не гаразд, – обурилася мама. – Чому мені не сказали? Я вам не дурна – півдня товктися на кухні, щоб потім ніхто нічого не їв.

– Я сам усе поїм, – сказав тато і простяг порожню тарілку. – Про це не турбуйся.

– Стривайте, – сказала мама. – А хто вас запросив?

– Мартін з Георгом, – жваво відгукнувся Шурлі.

– Не знаю таких, – зауважила мама.

– Це їхні нові друзі, – пояснив тато.

– Я також хочу познайомитися з ними, – сказала мама. – Запросіть їх до нас. Якщо можна… то на завтра.

– Мабуть, це не вийде, – сказав Шурлі.

– Вийде, – запевнила мама. – Ви просто зобов'язані їх запросити. Бо на що ж це буде схоже? До них ви можете йти в гості, а вони до нас ні?

– Але… – почала Франці.

– Ніяких "але", – перебила її мама. – Запросите обох на вечерю. Крім того, я хочу знати, що вони за діти.

– Вони не діти, – сказав Шурлі.

– Мартінові через два тижні буде п'ятсот років.

– Дуже дотепно, – мовила мама. – Вам ще не пора?

– Та вже, – відповіла Франці.

Діти попрощалися і вийшли в передпокій. Мама сіла на лаву в кутку.

– І ото треба було запрошувати їх до нас? – спитав тато, коли за дітьми нарешті зачинилися двері. – Ти ж знаєш, що я не люблю приймати в себе в домі незнайомих людей.

Мама промовчала.

– Я взагалі не люблю гостей, – сказав тато.

Мама все ще мовчала.

– Ти вигадала це запрошення тільки тому, що я дозволив їм піти сьогодні.

– Неправда, – сказала мама.

Тато ввімкнув телевізор голосніше, хоча там показували фільм для дітей.

– Де пиво? – спитав він.

– Там, де й завжди. В морозильнику.

– А хто його принесе?

– Той, хто питає, – відповіла мама.

Франці постукала у двері. В будинку драконів було тихо. Франці постукала ще раз, за нею – Шурлі. Нарешті в будинку почулася хода. Мартін відчинив двері і впустив дітей.

– Ми були на кухні, – виправдовувався він. – Готували вечерю.

З кухні виглянув Георг у картатому фартусі.

– Гостинно просимо, о друзі! – промовив він

Франці й Шурлі спантеличено дивилися на нього.

– Даруйте, – схаменувся Георг і підняв крила на знак каяття. – Іноді це зі мною буває. Тільки я запізно помічаю.

– А пахне як чудово! – похвалив Шурлі.

– І мені теж, – сказала Франці.

– Хоча все це з консервних банок, – признався Георг. – Ми відкрили аж двадцять.

Вечеряти вирішили на веранді, на свіжому повітрі. Мартін накрив на стіл. Франці й Шурлі чудувалися, що їжа з консервних банок така смачна.

Коли вони сиділи за столом, Георга в праву щоку вжалив комар. Дракон відмахнувся від настирливої комахи крилом, та тільки зняв вітер, що змів зі столу серветки.

– Виходить, дракони теж вразливі? – здивувалася Франці. – А я думала, ні…

– Якби ж то, – сказав Георг. В тому місці, куди його вжалив комар, уже набіг прищ. Георг став чухати його виделкою.

– Не чухайся, краще буде, – порадив Шурлі.

– Тобі легко говорити, – пробубонів Георг.

– Ну от, – промовив Мартін і розпростав крила. – А тепер, може, полетимо прогуляємось?

– Підемо прогуляємось, – виправила Франці.

Однак Мартін наполягав на своєму:

– Полетимо прогуляємось.

– Тільки не задавайся, – сказав Шурлі.

Цього разу дракони знялися в повітря вже просто з даху будинку. Шурлі сів на Георга, Франці – на Мартіна. Спочатку вони полетіли до Дунаю.

Над затопленим повінню берегом їм стрілося кілька паперових зміїв, але Мартінові з Георгом пощастило обминути їх.

Шурлі спершу був аж поблід. Він радів, що Георг летить невисоко над землею. Та ось він призвичаївся до польоту. А Мартін і Франці з самого початку летіли вище.

– Ну як? – гукнула Франці братові

– Чудово! – відгукнувся Шурлі.

Дракони перелетіли широку річку, яка текла через місто, і зробили коло над його центром. Навіть згори діти пізнали деякі будівлі. Однак гуркіт реактивного літака змусив драконів повернути назад. Вони знов опинилися біля річки й полетіли вгору за течією. Приземлилися аж на горі Каленберг. Точніше, сіли на телевізійну вежу, що стояла на вершині цієї гори.

В ту ж мить на всіх телеекранах у місті зникло зображення. Було видно самі лише смуги.

Тато підвівся, підійшов до телевізора, стукнув по ньому зверху кулаком і розчаровано скривився, бо це не допомогло. Тато стукнув ще кілька разів, дужче – і нарешті здався.

– Тепер він зовсім не працюватиме, – сказала мама.

– Але ж смуги були, як я ще по ньому не стукав, – почав виправдовуватися тато. – Думаю, що ці смуги не тільки в нас.

Він відкинувся в кріслі й поставив ноги на стілець.

– Ці телепні жодної програми не передадуть як годиться!

Доглядати телевежу та усувати перешкоди було обов'язком пана Мехтеля. Ось він сидить у своїй будочці доглядача вежі. Сидить за столом і їсть гуляш з картоплею. Але попоїсти йому не дали, сповістивши по телефону про технічні вади. Власний телевізор пан Мехтель вмикав рідко. Йому дужче подобалося розгадувати кросворди.

– Погляньте-но швиденько, що там трапилося, – сказав по телефону різкий голос. Це був голос пана Мерінського, відповідального за бездоганне транслювання телепрограми.

– Біжу, – сказав пан Мехтель. Він визирнув із будки, все ще з телефонною трубкою в руці, й помітив високо на вежі драконів. Правда, він не дуже їх розгледів, бо надвечірнє сонце било в очі.

– О господи! – сказав він.

– Ну, що там? – не терпілося панові Мерінському.

– Там… два об'єкти, – промовив пан Мехтель.

– Що?

– Два великі невідомі літальні об'єкти, – уточнив пан Мехтель.

– Ви що, випили?

– Ні, – захищався пан Мехтель. – Зовсім ні. Я взагалі не п'ю. Принципово. Ці літальні об'єкти схожі на двох велетенських птахів.

Саме тоді Франці згори замахала рукою й гукнула:

– Привіт!

Проте панові Мехтелю не було видно дітей. Він бачив лише велетенські літальні об'єкти.

– Літальні об'єкти сидять на телевежі, – пояснив пан Мехтель. І, заникуючись, додав: – Вони… вони розмовляють.

– Та візьміть-бо себе в руки, – промовив пав Мерінський. – Вади не зникають уже понад дві хвилини.

– Що ж я можу зробити? – спитав пан Мехтель. – Струсити їх?

– Робіть що хочете, – вигукнув пан Мерінський, – але зробіть же щось!

Пан Мехтель поклав трубку, попрямував до вежі й поліз угору довгою драбиною. Що вище він піднімався, то повільніше ступав. Не тому, звичайно, що в нього наморочилось у голові. (У нього взагалі ніколи в голові не паморочилось, бо цього вимагав його фах.) Просто пан Мехтель тепер уже добре бачив драконів і не зважувався вибиратись вище.

– Привіт! – гукнув цього разу Шурлі.

Пан Мехтель усе ще не бачив дітей.

– Прошу вас! – гукнув він. – Хоч хто ви є – забирайтеся звідси!

Пан Мехтель сказав собі, що це йому сниться. На кілька секунд він навіть заплющив очі, а коли розплющив, літальних об'єктів справді вже не було. "Мабуть, я зовсім збожеволів", – подумав він. Оглянувшись, пав Мехтель побачив драконів, які летіли геть. "Виходить, ще не зовсім збожеволів", – подумав він.

Тієї миті зображення на татовому телеекрані знову вирівнялося, проте фільм саме тоді скінчився.

– От свинство! – обурився тато.

На екрані з'явилася дикторка і попросила пробачення за недовготривалі технічні вади в телепередавачі на горі Каленберг.

– Ці вади виникли не з нашої вини, – сказала дикторка.

– Звісно, не з їхньої! – гукнув тато. – Вони ніколи ні в чому не помиляються.

– Може, фільм повторять, – промовила мама.

На це тато сказав:

– Вони повторять хіба лиш технічні вади, щоб їх побачили ще й за містом.

Тим часом пан Мехтель спустився з вежі. У будці знов задзвонив телефон.

– То що ж там було насправді? – спитав пан Мерінський.

– Не знаю, – признався пан Мехтель. – Якісь літальні об'єкти.

– Доки ви будете верзти цю нісенітницю? Що ви там накоїли?

Пан Мехтель промовчав.

– Ось я приїду перевірю! – крикнув пан Мерінський. – Зараз же. За півгодини буду.

Пан Мехтель ще трохи потримав у руці трубку, а тоді злегенька поклав. Він підійшов до столу і знов заходився коло гуляшу з картоплею. Проковтнувши третій шматок, пан Мехтель помітив, що гуляш холодний. Довелося поставити каструлю на електроплитку й розігріти. Пан Мехтель тим часом узяв журнал з кросвордами і розгорнув його на повій сторінці.

– Ну, це зовсім просто, –приказував він радісно. – Перелітний птах? Ластівка. П'яте по вертикалі: столиця Англії? Лондон. Восьме по горизонталі: острів-курорт?

Тепер пан Мехтель подумав, що цей кросворд не такий уже й простий. Він підійшов до дверей і глянув на телевежу. Там усе було гаразд. Заспокоївшись, він знову сів за стіл.

– Восьме по горизонталі: острів-курорт? – повторив він.

Раптом над дахом щось пронизливо засвистіло. Так, ніби несподівано зірвався рвучкий вітер. І зразу ж недалеко наче щось глухо гупнуло на землю. Пан Мехтель знов кинувся до дверей. Біля вежі все було як досі. Пан Мехтель полегшено зітхнув, зайшов до будки і причинив за собою двері.

Цього разу хтось постукав. "Невже пан Мерінський? Ще ж ніби рано", – подумав пан Мехтель і відчинив двері.

За порогом стояла Франці. А поряд з нею Шурлі.

– Добрий вечір, – привіталася дівчинка.

– Чого це ви недавно були такі схвильовані? – запитав Шурлі.

– Коли недавно? – не зрозумів пан Мехтель.

– Ну, тоді, як ми сиділи на телевежі, – сказала Франці.

– То це були ви? – здивувався пан Мехтель. – Не може бути! У мене з очима ще все гаразд. Ви занадто малі.

– Це були ми! – запевнив Шурлі. – Тільки не самі.

– Не самі?

– Ось заплющтеся на хвилинку, – сказав Шурлі.

– Навіщо? – спитав пан Мехтель. Він вирішив сьогодні більше не спускати з очей свою телевежу.

– Ну, будь ласка, – сказала Франці.

Довелося-таки заплющитись.

– Тільки тепер не лякайтеся, – попередив Шурлі.

Та пан Мехтель все одно злякався. Побачивши перед собою Мартіна з Георгом, він так і впав.

– Не бійтеся, – сказав Шурлі. – Це наші друзі.

– Друзі? – засумнівався пан Мехтель, що й досі сидів на підлозі. – І скільки ж їх?

– Тільки двоє, – відповіла Франці. – Мартін і Георг – дракони.

– Не може бути, – промовив пан Мехтель. Він підвівся, обтрушуючи штани.

– Ні, це так і є, – сказала Франці.

Мартін замахав крильми, – од вітру в пана Мехтеля волосся стало сторч, – і зробив у повітрі коло. Пан Мехтель стояв і дивився з розтуленим ротом. Мартін хотів був знов сісти на телевежу.

– Не можна! – заверещав пан Мехтель.

Мартін пролетів далі.

– Ну, що ви тепер скажете? – запитав Георг.

– Нічого, – відповів пан Мехтель.

– А що робить майстер по нагляду за телевежею?– поцікавилась Франці.

– Ти звідки знаєш, хто я такий? – здивувався пан Мехтель.

– На ваших дверях написано, – сказав Шурлі.

І справді, на дверях будки висіла табличка з написом: "МАЙСТЕР ПО НАГЛЯДУ ЗА ТЕЛЕВЕЖЕЮ". Ці слова були навіть підкреслені.

– Я наглядаю за передавачем, – пояснив пан Мехтель. – Ви були порушили хід передачі.

– Нам дуже прикро, – сказав Мартін, підійшовши до будки. – Ми справді цього не знали.

– Розумієте, ми тренувалися, – додав Георг. – Ми дуже довго не літали.

– Уже добре виходить, – визнав пан Мехтель.

– Незабаром ми знов зможемо робити далекі перельоти, – сказав Георг.

– Куди ж ви збираєтесь?

– Не знаю, – відповів Георг.

– А може, на Майорку? – мовила Франці.

– Дуже шкода, що я не можу запросити вас до себе, – вибачився пан Мехтель. – Мені й самому так іноді тісно.

– Нічого, – сказала Франці.

– Нам однаково вже час додому.

Діти знов посідали на драконів. Замахавши крилю ми, ті, нарешті, злетіли вгору. У пана Мехтеля волосся ще раз стало сторч. Діти помахали йому руками. Пав| Мехтель махав їм у відповідь, аж поки дракони зникли з очей.

Кинувши уважний погляд на телевежу, пан Мехтель повернувся до своєї будки. Гуляш з картоплею знову вичах. Але пан Мехтель більше вже не грів його. Він узяв до рук журнал з недокінченим кросвордом.

– Отже, восьме по горизонталі: острів-курорт? – Пан Мехтель узяв свій хімічний олівець. – Зовсім просто, – задоволено відзначив він, – МАЙОРКА.

Трикратний сигнал автомобіля сповістив про прибуття пана Мерінського. Через кілька секунд той уже зайшов до кімнати.

– Тепер ви знаєте, що нам зіпсувало телепрограму?

– Знаю, – відповів пан Мехтель.

– То що ж?

– Ці літальні об'єкти виявились драконами, – сказав пан Мехтель.

Пан Мерінський глибоко зітхнув і уважно поглянув на майстра по нагляду за телевежею.

– Так, так, – промовив він, – тут нагорі від самотності можна й розуму позбутися.

3

Франці й Шурлі вдруге повставали аж о дев'ятій. Тато вже понад дві години як пішов. Цього ранку він, на диво, не забув портфеля, зате взувся в різні черевики: ліву ногу впхав у темний, з гострим передком, а праву – в замшевий. Так він і ходить на роботі. Мама помітила, що черевики розпаровані, вже аж як узялася чистити взуття.

– Ви запросили своїх друзів? – спитала мама, коли вони всі троє посідали за стіл.

– Запросили, – відповів Шурлі. – Георг і Мартін прийдуть увечері о шостій.

– Добре, – сказала мама і поклала собі в каву три грудочки цукру. – По скільки ж їм усе-таки років?

– Мартінові – п'ятсот, – відповів Шурлі. – А Георг на сто двадцять вісім років молодший.

– Годі жартувати, – розгнівалася мама і допила відразу всю каву. При цьому їй щось попало в дихальне горло, бо цукор ще не весь розчинився. Мама закашлялась і почервоніла.

Сьогоднішній день Франці й Шурлі мають провести у тітоньки Анчі. Вони гостюють у неї двічі на рік. Дітям тітонька до вподоби. Мама називає її старою дивачкою, а тато (звичайно, не при ній) – старим опудалом. При ній він стримується.

У тітоньки Анчі невеликий будиночок, а що рідні в неї, окрім них, немає, то тато не наважується заборонити дітям час від часу навідуватись до неї. Тітоньці шістдесят п'ять років.

Старенька таки справді трохи дивна. За останні двадцять п'ять років вона жодного разу не кидала своєї домівки, принаймні свого невеличкого садка. У садку буйно розрослися бур'яни, а більше не росло нічого, і це страшенно дратувало сусідів. Вони казали, що бур'яни тітки Анчі загрожують сусіднім зразковим садам. В домі у неї завжди панував гармидер. Тітонька ніскілечки не шанувала прибирання. В будинку, крім неї, жили ще дві кицьки, папуга та шість золотих рибок. Купувати щось тітонька Анчі теж ніколи не ходила. Харчі їй привозила додому спілка "Їжа на колесах", бо тітонька Анчі всім здавалася людиною недужою. Коли молодий чоловік з фірми "Їжа на колесах" заходив до її будинку, вона сиділа на ліжку і стогнала. Насправді ж тітонька Анчі була ще нівроку.

Щоразу, коли приходили діти, тітонька Анчі докладно розпитувала їх про маму й тата. Її цікавило все, що сталося в сім'ї за останні півроку. Довідавшись, що тато сьогодні пішов на роботу в різних черевиках, тітонька просто зайшлася з реготу. Аж ось Франці і Шурлі стали розповідати про драконів. Тітонька Анчі спокійнісінько вислухала їхню розповідь і ніби зовсім не здивувалася. Навіть політ на драконах не здававсь їй великим дивом.

– Може, ми трохи тут приберемо? – спитав Франці. Звичайно, їй самій це не спало б на думку. Так їм наказала мама.

– І не думайте! – обурилася тітонька. – Тільки через мій труп. Бо після вас я тут нічого не знайду!

Тітонька Анчі знала безліч всіляких історій і за любки їх розповідала. Але частенько то були історії що їх діти вже чимало разів чули. Тоді вони казали про це, і тітонька розповідала все зовсім по-іншому. Вона була дуже метка на вигадки.

Десь біля четвертої години діти стали прощатися.

– Нам треба вчасно бути дома, – сказав Шурлі. – Сьогодні до нас на вечерю прийдуть Мартін і Георг.

– Уявляю собі, – сказала тітонька Анчі і зайшлася голосним сміхом.

Франці й Шурлі вже й вулицю перейшли, а в будинку все не вгавав сміх тітоньки Анчі.

Цього дня дракони зробили чи й не менш, ніж сподівалися, Георг одно скаржився, що в нього страшенно болять м'язи, і тому взагалі встав сьогодні аж після обіду. Вчорашнє тренування забрало в нього чимало сил. Та й Мартін натрудив собі крила. Але він не признавався братові.

Тата ще не було дома. Мама відчинила дітям двері і ще в передпокої запитала, як там тітонька Анчі. Правда, вони ще й не відповіли, як мама вже знов кинулась на кухню щось там помішати. Франці й Шурлі зайшли до кімнати. Шурлі ввімкнув радіо.

О пів на шосту прийшов тато. У коридорі він хутенько зняв свої розпаровані черевики й шаснув до кімнати.

– Ну, чого зуби скалиш? – ще від дверей накинувся він на Шурлі, навіть не приглянувшись як слід, чи хлопець і справді всміхався.

– Я не скалю зуби, – сказав Шурлі.

– Ну, певно. Я ж бачу. Та й нема чого. Це з кожним може трапитись.

– Що може з кожним трапитись? – поцікавилась Франці.

– Не питай по-дурному, – сказав тато і позирнув на радіо. – А це що за цигикання?

– Це твоя улюблена передача, – відповіла Франці. – "Мелодії минулих днів".

– Байдуже. Я не хочу слухати цього цигикання.

Франці вимкнула радіо. Тато, стогнучи, вмостився у своєму кріслі і взяв програму телепередач. З його тихого бурчання діти зрозуміли, що й сьогоднішня програма не дуже йому до серця.

Увійшла мама і принесла шість глибоких тарілок і ложки з виделками.

– То що сказали на роботі про твої черевики? – насмішкувато спитала вона.

Тато глибше пірнув у крісло і ще пильніше взявся до телепрограми, яку він, напевно, вже встиг вивчити напам'ять. Ззаду його голови зовсім не було видно, так глибоко він загруз у кріслі.

– Скоро мені доведеться вдягати тебе, як малу дитину, – сказала мама.

Аж тепер Шурлі таки всміхнувся.

– Принеси-но краще попоїсти, – зажадав тато.

– Доведеться трохи почекати, – сказала мама. – У нас сьогодні гості.

– До біса! – сказав тато.

У кухні мама приготувала рис, покуштувала все ще раз і за хвилину до шостої внесла їжу на таці в їдальню.

– Хоч би вони не спізнилися, – сказала мама.

– А мені байдуже, – обізвався тато. – Рівно о шостій я почну їсти.

І тут задзвонив дзвінок. Шурлі підскочив і побіг у передпокій відчиняти двері. Франці за ним.

– Це Мартін і Георг! – гукнув Шурлі.

– Вчасно прийшли! – похвалила мама і заходилася насипати суп у тарілки. – Запрошуй гостей до кімнати, – звернулась вона до тата.

Тато підвівся і вийшов до передпокою. У передпокої в нього вихопився короткий приглушений зойк Проте він швидко оговтався і сказав:

– До чого ці дурні витівки?

– Це Мартін, – назвала гостей Франці. – А це Георг.

Мартін трохи поміркував, чи не сказати йому "дуже приємно", але не сказав нічого й простяг татові кінчик правого крила.

– Що це за дурні витівки? – повторив тато. – Гарне маскарадне вбрання придумали, нічого не скажеш, але ж мама готувала їсти не на півкласу.

– Вони їдять зовсім небагато, – запевнила Франці. – Ось побачиш.

– Нічого я не збираюсь бачити, – обурився тато, – З мене досить! Геть усю цю компанію, зараз же! Тепер не карнавал. Через хвилину я прийду – щоб і духу їхнього тут не було! Зрозуміли?

Тато почовгав назад у кімнату, сів на перший-ліпший стілець біля столу й почав їсти суп. Мама розгублено дивилась на нього.

– Що сталося?

– Вечеря відміняється, – заявив тато, не кидаючи їсти.

– Чому?

– Тому що твоїм дітям заманулося пожартувати. Запросили цілу зграю в драконячих костюмах.

– Я запрошувала тільки двох, – сказала мама.

– Їх там з десяток в обох костюмах. Не менше. Я всіх прогнав.

Саме тоді грюкнули двері.

– Нарешті! – пробурчав тато і підсунув до себе другу тарілку супу.

Мама стояла біля столу і докірливо хитала головою.

– Ну, де ви там? – покликала вона дітей. – Боїтесь тепер зайти?

Відповіді не було.

– Де ви? Я з вами розмовляю.

Мама поклала на стіл ополоник і кинулась до передпокою.

– Татусю! – гукнула вона. – Іди-но сюди!

– Не піду, – сказав тато. – Що там?

– Дітей немає!

Тато таки встав і вийшов у передпокій. Там стояла тільки мама з букетом квітів у руках. Підставка для парасольок була перекинута. Її зачепив Георг, коли повертався, щоб вийти.

– Не хвилюйся, – сказав тато. – Вони, мабуть, пішли їх трохи провести.

– А ці квіти, напевне, для мене.

– Напевне, – сказав тато в тон мамі. – Напевне.

– Що тепер робити? – спитала мама.

– Нічого. Вони зараз прийдуть.

Тато повернувся й рушив до кімнати. Подумки вів уже взявся до третьої тарілки супу.

– Глянь-но сюди, – зупинила його мама і простягла посвідчення.

– "Мартін ДРАКОН", – прочитав тато. –Стривай. Одного з цих так званих нових друзів, здається, теж звати Мартіном?

Мама кивнула.

– Глянь-но на фотокартку.

Тато поглянув на фото в посвідченні, хихикнув, а тоді голосно зареготав.

– Цей Мартін на фотокартці справді схожий на дракона.

– Отож-то, – сказала мама.

Якийсь час обидва дракони, Франці й Шурлі йшли мовчки.

– Що ж тепер? – спитав Мартін.

Шурлі знизав плечима.

– Ми могли б залишитися у вас, – запропонувала Франці. – Хоч на одну ніч.

– Ні, так не можна, – зразу ж заперечив Георг. – Та й чому, власне? Те, що ваші батьки не захотіли з нами вечеряти, зовсім не диво.

– Мама вас запросила, – сказав Шурлі.

– Так, – відповів Мартін, – бо не здала, що ми дракони.

– Неправда, – запевнив Шурлі. – Ми їй казали, що ви дракони. І татові також.

Мартін зупинився.

– Але мама й тато не дуже слухали, – вів далі Шурлі.

– Вони майже ніколи не вислуховують нас, – сказала Франці. – Або тільки одним вухом.

– Якщо вас цілу ніч не буде дома, це тільки на гірше, – зауважив Мартін. – Ваші батьки турбуватимуться.

– Еге ж, – сказала Франці. – Може, й справді турбуватимуться.

Все це Мартінові не подобалось. Франці подивилася на нього. Мартін подцвився на Франці. Він дивився їй просто в очі, але мусив першим відвести погляд.

– Гаразд, – сказав він. – Летімо додому.

– Ідея не з найкращих, – мовив Георг, якому враз згадався біль у м'язах.

Минуло дві години.

Тато скурив цілу пачку сигарет.

Мама ходила з кутка в куток по кімнаті.

– Бачиш, – сказала вона. – Не йдуть. А ти казав, що вони зараз повернуться. Уже дев'ята година.

– Знаю, – відповів тато.

– Тоді придумай щось нарешті.

– А може, діти пішли з ними не з власної волі, – розмірковував тато.

– Що значить – не з власної волі? – спитала мама. Вона не зрозуміла, що саме він мав на увазі.

– Може, їх викрали, – пояснив тато і підвівся. Його обличчя спохмурніло.

– А якщо й справді викрали? – злякалась мама. – Що тоді? Ну, запропонуй що-небудь нарешті!

– В поліцію! – сказав тато.

У черговому відділенні на Беранекгассе сидів один-єдиний поліцай в уніформі. Він підвівся, тільки-но ввійшли мама з татом. На величезній друкарській машинці лежала його кепка.

– Слухаю вас, – сказав він.

– Значить, так, – почав тато. – Річ ось у чому. Ага. Ми хочемо дати оголошення про розшук.

– Наші діти пропали, – додала мама.

– Так-так, – сказав поліцай. – Сідайте, будь ласка.

Такі оголошення для поліцейського чиновника були не дивина. Правда, здебільшого нічого лихого не траплялося. Просто дітей знаходили у кого-небудь з родичів.

Мама з татом сіли на дерев'яну лавку, прямо перед пультом, за яким стояв поліцай. Той дістав з шухляди письмового столу бланк і почав задавати надруковані в ньому запитання:

– Як звати дітей? Ваша точна адреса? О котрій годині вони пішли з дому? Як звати найближчих родичів, у яких вони можуть перебувати? Як звати друзів дітей?

На запитання відповідала мама. У відповідь на останнє запитання вона сказала:

– Взагалі ми знаємо всіх дітей, з якими вони дружать. Крім тих, з якими вони познайомились недавно. Їх, на жаль, ми ще не знаємо. Чули тільки, що їх начебто звуть Георг і Мартін. Вчора наші діти були у них в гостях.

– Так-так, – сказав поліцай. – Скажіть мені їхню адресу.

– Ми її не знаємо, – признався тато після невеликої мовчанки, бо мама на це питання не відповіла.

– Але сьогодні ми запросили оцих нових друзів до себе, – сказала мама. – На вечерю.

– І що ж?

– Вони прийшли, – сказала мама.

– Та ні, – перебив її тато. – Прийшли, власне, два костюми драконів. А хто там під тими костюмами, я не знаю. Костюми були чималенькі. Я певен, що в них умістилося більше ніж двоє дітей.

– Так-так, – знов сказав поліцай.

– Я витурив цих так званих драконів з дому, – вів далі тато.

– І діти теж пішли з ними?

Тато кивнув.

– До речі, – сказала мама, – вони забули оце ось. Вона поклала на пульт знайдене посвідчення.

– "Мартін ДРАКОН", – прочитав поліцай. А тоді засміявся:– Цей Мартін ДРАКОН на фотокартці справді схожий на дракона.

– І я помітив це, – сказав тато. Тепер фотокартка більше не здавалася йому смішною.

– Зараз усе з'ясуємо, – заявив поліцай дуже спокійно і впевнено.

Він знайшов у невеличкому пошарпаному телефонному довіднику потрібний номер і подзвонив. Тато поглядав то на нього, то на маму.

– Посвідчення, взагалі, дійсне, – промовив нарешті поліцай. – Правда, як туди потрапило це безглузде фото, поки що важко сказати. З бюро прописки я теж поговорив. Цей Мартін ДРАКОН мешкає на Фребельгассе, дванадцять. Я довідався також про його фах.

Тут поліцай замовк.

– Ну-ну, – нетерпляче спитав тато.

– Дракон. У бланку для прописки в графі "фах" вказано: дракон. У його брата те ж саме. Той також мешкає на Фребельгассе, дванадцять, і звати його Георг ДРАКОН.

Тато похитав головою. Все це здавалось йому більш ніж неймовірним.

– Між іншим, – вів далі поліцай, – я довідався, де цей ДРАКОН працює. Ось номер телефону, який я записав.

Кажучи це, поліцай уже набирав номер домашнього телефону пана Долежала.

Удома пан Долежал теж сидів на двох стільцях. Саме тоді він влаштував собі маленьке свято: сам собі подарував горіховий торт і тепер ласував ним.

– Долежал слухає, – промовив він у трубку, наминаючи торт.

– Вас турбують з поліцейського відділення на Беранекгассе, – відрекомендувався поліцай. – Скажіть, у вас працює такий собі пан ДРАКОН?

– Бачите, – відповів пан Долежал, – у вас не зовсім точні відомості. По-перше, пан Дракон відучора в мене більше не працює. По-друге, цей пан Дракон зовсім не пан, а дракон.

– Так-так, – мовив поліцай, якусь мить розмірковуючи. – Але цього не може бути.

– Помиляєтесь, – сказав пан Долежал. Він поклав трубку і знову взявся за свій торт, від якого лишилося більше половини.

– Здається, він щось вигадує, – відповів поліцай, все ще тримаючи в руці трубку.

– Що ж він сказав? – повторив тато.

– Він запевняє, що цей Мартін ДРАКОН – справді дракон.

Мама й тато майже водночас підхопилися з місця.

– Франці мені казала, – згадала раптом мама, – що цьому Мартінові п'ятсот років.

Вона ще раз заглянула в посвідчення, яке лежало на пульті. В графі "Дата народження" було вказано: "28 липня 1476 року".

Вечеря у драконів була та сама, що й учора: консерви в широкому виборі.

– Спати ви можете у моїй кімнаті, – сказав дітям Мартін. – Я влітку однаково люблю спати в садку.

– До речі, – сказав Георг, – я б уже йшов на спочинок.

Мартін запитливо глянув на брата.

– Ох! –схаменувся Георг. – Я йду спати. Вибачайте.

І він рушив до сходів, що вели на другий поверх. У цю мить задзвонив телефон. Мартін, який сидів поряд з апаратом, узяв трубку. Дзвонив Долежал.

– Ми ж домовились на понеділок, – сказав Мартін. – Чи, може, я помиляюсь?

– Я знаю! – вигукнув Долежал. – Але мені щойно телефонували з поліції. Здається, вас розшукують. Ти щось накоїв?

– Ні, – сказав Мартін. – Нічого я не накоїв. Красно дякую.

Георг і діти подивились на Мартіна.

– Треба тікати, – сказав Мартін. – Нас уже розшукує поліція.

Георг зійшов зі сходів.

– А куди тікати? – буркнув він.

– Подумаємо дорогою, – відповів Мартін.

3 речей дракони взяли небагато, на це пішло якихось кілька хвилин. Коли вони з дітьми вже були на даху, перед будинком раптово загальмували й зупинилися три поліцейські машини з радіоантенами, синіми вогнями й сигнальними сиренами. З машин вискочило кілька поліцаїв (у сталевих касках), серед них і той, що недавно приймав оголошення про розшук. Цього разу його формена кепка була на ньому. Поліцай пройшов у садок, спинився на доріжці, посипаній гравієм, і підніс до рота мегафон.

– Виходьте! – крикнув він. – Будинок оточено. У вас нема ніякої надії!

В будинку було тихо.

– Мій терпець уривається! – гукнув поліцай. – Лічу до трьох!

На слові "два" Георг і Мартін відштовхнулись від даху. В темряві поліцаї не дуже що бачили. їм потрібно було спершу встановити свої прожектори. А коли встановили, дракони були вже далеченько.

– Діти з ними, – сказала мама. (Вони з татом вийшли з машини слідом за дільничним поліцаєм.) Принаймні дочку вона таки помітила на одному з драконів.

– Так-так, – промовив поліцай. – Це називається втеча. З викраденням. Так-так. Ну, ми їм ще покажемо! !

Все це було сказано дуже тихо.

Дракони з дітьми пролетіли вже, мабуть, з кілометр. У темряві майже нічого не було видно.

– Я боюся, – заквилив Георг. – Я нічого не бачу. Навіть з розплющеними очима. Хоч би були взяли ліхтарика.

– Та хіба згадаєш про все в такому поспіху, – сказав Мартін. – Однаково ліхтарик нам багато не зарадив би.

– Ну добре, – не вгамовувався Георг. – Куди ж ми тепер?

– Не уявляю, – відповів Мартін.

Він навіть приблизно не сказав би, де вони зараз. І навіть не знав, у якому напрямку вони летять.

– Річка! – раптом вигукнула Франці.

І справді, внизу дуже добре видно було річку. Вони саме пролітали над яскраво освітленим мостом.

– Тепер я знаю, куди летіти, – сказав Мартін.

Він звернув і полетів угору за течією.

Мама й тато повернулися додому. Поліцейський автомобіль довіз їх аж до парадного. За всю дорогу батьки не промовили й слова. Щойно за ними зачинилися двері помешкання, як тато накинувся на маму з докорами.

– Ось і маєш! – сказав він. – Це повинно було статися. Ти запросила отих страховиськ.

– Так, але ж я не знала, хто вони, – виправдовувалась мама.

– Хай там як, а через тебе вони опинились у нашому домі, – наполягав на своєму тато. – Це факт.

– Та ти ж сам сказав: "Усе гаразд. Я дозволив". Невже не пам'ятаєш?

Тато рвучко повернувся і на кілька хвилин зачинився в туалеті. Ні, він нічого не забув. Він добре пам'ятав, що це з його дозволу діти пішли в гості до Георга й Мартіна.

Коли тато вийшов, мама все ще стояла в коридорі на тому самому місці.

– Сподіваюся, – промовила вона, – що з ними нічого не станеться.

– Хіба мало того, що вже сталось? Яке там "нічого"?! Наших дітей викрали.

– Я в це не вірю, – сказала мама. – Мабуть, усе було навпаки.

Тато розгублено поглянув на неї.

– Як же двоє дітей могли викрасти отаких здоровил?

– Дуже просто. Якщо ці дракони справді їхні друзі, то дітям, мабуть, не важко було підбити їх на все це викрадення.

– І навіщо ж діти це зробили?– допитувався тато.

– Бо вони вирішили, що з ними несправедливо повелися, – сказала мама.

– Хто?

– Ти, звичайно. Я певна, що вони розповідали тобі про драконів, але ти нічого не чув через свій дурний телевізор.

– Ага, – сказав тато. – Он як! Виходить, я в усьому винен. Та ти ж сама не слухала, що вони розповідали. Бо ти б звернула увагу. Де моє пиво?

– На кухні.

– То принеси.

– Ні, – сказала мама і пішла в спальню.

– Умгу, – сказав тато. – Бунт?

До такого він не звик.

– Може, все-таки ти зробиш для мене цю дрібничку? – ще раз спитав тато. Однією ногою він уже стояв на лінолеумі в передпокої.

– І пальцем не кивну, – сказала мама й зачинила двері в спальню.

Зозла тато вхопив квіти, що й досі лежали на ящику для взуття, і жбурнув їх на підлогу. Через хвилину підняв, пішов на кухню і поклав у кухонну раковину.

У дерев'яній будці біля телевізійної вежі не світилося. Діти й дракони вирішили, що пан Мехтель уже ліг спати. Та Шурлі все-таки постукав. Тієї ж хвилини пан Мехтель відчинив двері і ввімкнув невеличку лампочку над входом. Пан Мехтель був одягнений. Він, певно, потемки сидів у своїй кімнатці.

– А, це ви? – здивувався пан Мехтель. Він зовсім не чекав гостей.

– Ми вас потурбували? – спитала Франці.

– Анітрохи.

Пан Мехтель увімкнув світло в кімнаті. Діти зайшли і сіли на канапі. Дракони стояли надворі й заглядали в кімнату крізь відчинені двері.

– У вас так прибрано, – відзначив Шурлі.

– Це тому, що я спакував усі свої речі, – пояснив пан Мехтель і зітхнув.

– Завтра я звідси виїжджаю. Ні, не так. Я змушений виїхати. Мене звільнили з роботи.

– Сподіваюсь, не через те, що ми вчора порушили хід телепередачі? – спитав Мартін.

– Саме через те, – відповів Мехтель і вказав на стіл. На ньому лежала табличка, яка ще вчора висіла на дверях. Напис "Майстер по нагляду за телевежею" було закреслено.

– Я все залагоджу, – пообіцяв Мартін. – Завтра піду до них, розповім усю правду – і вас поновлять на роботі.

– Правду я їм уже сказав. Я пояснив, що вади в телепередачі спричинили дракони. Але це тільки прискорило звільнення. Правді ніхто не вірить.

– Я це дуже добре розумію, – озвалася Франці.

– До того ж, – вів далі пан Мехтель, – може, воно й краще, щоб я знайшов собі іншу роботу. Тут, нагорі, я весь час сам. Від цього, мабуть, і справді станеш трохи дивним. Адже з кросвордом не поговориш.

Пан Мехтель замовк. Він сидів у своєму кріслі непорушно випростаний і гойдав ногами. Він ніби аж тепер помітив, що діти прийшли до нього в таку пізню пору.

– А що у вас? Зазирнули до мене мимохідь?

– Ні, – відповів Шурлі. – Ми хотіли запитати, чи не можна нам у вас переночувати.

– Ви що, дременули з дому?

Шурлі кивнув. Перебиваючи один одного, діти розповіли, що сталося.

Пан Мехтель був такої ж думки, як і Мартін: що втечею нічого не зарадиш. Швидше навіть навпаки.

– Тут не дуже є де, – сказав пан Мехтель.

– Місце потрібне тільки дітям, – пояснив Георг. – А ми обоє, так чи так, спатимемо просто неба.

– Про мене, – сказав пан Мехтель. – А все ж таки це нерозумно. І ще одне: завтра нам доведеться завчасу звідси вирушити. Рівно о восьмій з'явиться мій наступник. До того часу я повинен звільнити будку.

4

Рано-вранці в приміщенні поліцейського управління відбувалось обговорення кризового становища. В ньому взяли участь бургомістр, начальник поліції та кілька експертів. Був там і дільничний поліцай, до якого вчора ходили мама з татом. Звали його Рудольфом. Пошуки, що тривали цілу ніч, нічого не дали. Тепер потрібно було обміркувати ситуацію і негайно вжити нових заходів.

Поліцай Рудольф доповів про все, що сталося, і заявив:

– Я пропоную вжити найенергійніших і найрішучіших заходів.

– Безглуздя, – не стримався начальник поліції. – Де ви збираєтесь їх вживати? І як ви це собі уявляєте? Ми навіть не знаємо, де тепер дракони.

– Просто ми повідомимо про викрадення по радіо і в газетах. З допомогою населення ми незабаром дізнаємось, де дракони переховуються. І тоді швидко впораємось з ними.

– Безглуздя, – сказав тепер уже й бургомістр. – Все це не те. Нічого ми не довідаємось від населення. Тільки паніку зчинимо. Ні, нам поки що не слід інформувати населення. Зате ми повинні залучити до пошуків кожного поліцая, кожного пожежника.

– Тобто це буде звичайнісінький розшук? – спитав начальник поліції.

– Так, – відповів бургомістр. – Взагалі все мас бути ретельно продумано. Я особисто не збираюсь нести відповідальність за все це чортовиння. Коли щось вийде не так, нехай тоді інші одбувають. Я не буду.

З цими словами він глянув на начальника поліції. Той хутко відвів очі.

– Як узагалі могло статися, – вів далі бургомістр, – що в місті живуть два дракони і ніхто на це не звертає уваги?

– Як вам сказати? – мовив начальник поліції. – Це не так важко пояснити. Мушу признатися, що я й сам якось зустрів їх на вулиці. Але я й гадки не мав.

– І гадки? – глузував –бургомістр. – Це на вас схоже.

– Ніхто не думав, що ці дракони справжні. Розумієте?

– Те, що люди нічого не помічали, зрозуміти можна. Але вам як поліцаю належало б до всього ставитися з підозрою. В даному випадку ви просто зобов'язані були щось запідозрити. Тоді б ви запобігли всій оцій історії.

Начальник поліції знизав плечима.

– І ще одне важливе питання, – вів далі бургомістр. – Що ми будемо робити з цими драконами, коли піймаємо їх?

– Камери в наших в'язницях для них замалі, – сказав поліцай Рудольф.

– Авжеж, – підтвердив бургомістр.

– Пропоную помістити їх у зоопарку, – заявив начальник поліції.

– Так-так, – сказав поліцай Рудольф. – Звідти вони зразу ж утечуть.

– Тоді їх можна помістити у велику клітку для хижих птахів, – казав далі начальник поліції. – Місця там вистачає, та й утекти теж не зможуть.

– А хижі птахи? Куди їх діти?

– Кому там буде до тих дурноверхих птахів, коли всі дивитимуться на двох справжніх драконів? – сказав начальник поліції.

Слово взяв один з експертів, фахівець з правових питань.

– Повинен довести до вашого відома, – сказав він, – що ми не маємо ніякого юридичного права поміщати драконів у зоопарк. Взагалі під час розшуку треба буде потурбуватися про максимальну обережність. Адже ми навіть не встановили, чи й справді мова йде про викрадення. В кожному разі слід пам'ятати, що обидва дракони є звичайними громадянами.

– Еге ж, еге ж, – накинувся на нього бургомістр. – Чимраз то краще! Звірі не можуть бути громадянами.

– Я не знаю, яким чином дракони змогли стати громадянами, – відповів експерт. – Але вони стали ними.

– Як це розуміти? – поцікавився начальник поліції. Він нічогісінько не второпав.

– У них є посвідчення. Документи.

– Які це телепні видали їм ну хоча б свідоцтва про народження? – сердито спитав бургомістр. – Чиновників, відповідальних за це, негайно звільнити зі служби!

– Вони вже давно не служать, – зауважив експерт. – Бо померли ще кількасот років тому.

– Казна-що! – сказав бургомістр. – Казна-що!

Мама встала о тій порі, що й завжди. Вона сиділа на кухні і слухала новини, які передавали по радіо о шостій годині.

У дверях став тато.

– Сніданок сьогодні буде? – спитав він.

– Ні, – сказала мама. – Я ще нічого не купила. Тобі треба поспішати, бо запізнишся на роботу.

– Я не йду на роботу.

– Чому це? – спитала мама. – Хочеш допомогти шукати дітей? Ти там тільки заважатимеш.

– Сьогодні субота, – сказав тато. – А в суботні дні я ніколи не працюю.

Мамі, звичайно, й на думку не спало, що сьогодні субота.

– Що там передавали по радіо? Казали щось? – спитав тато, підійшовши ближче.

– Ні, нічого, – відповіла мама. – Про драконів нічого не повідомляли.

– Не розумію, – буркнув тато. – Здається, я таки почну шукати сам.

– Безглуздя, – тільки й сказала мама.

Рівно о сьомій у будці пана Мехтеля задзеленчав будильник. Крім нього, все вже було справді спаковано. Речі помістилися у дві не дуже великі валізки. Пан Мехтель прокинувся ще дві години тому, але вирішив не вставати, щоб не розбудити дітей. Він дав будильникові додзвонити до кінця й сказав:

– Сніданку, на жаль, я вже не зможу вам запропонувати.

– Нічого, – позіхнула Франці.

– Ну звичайно, нічого, – сказав Мартін, зазираючи у двері. – Поснідаємо в місті.

– Я майже зовсім без грошей, – з жалем признався пан Мехтель.

– Зате в мене гроші є, – з гордістю мовив Мартін. – Я дещо заощадив. На ці вихідні ми нарешті можемо дозволити собі те, про що я завжди лише мріяв. Досі ми в усьому собі відмовляли.

Георг, який стояв позаду брата, сумнівався, що Мартінові коли-небудь хотілось викинути за один раз купу грошей. Досі він знав про свого брата зовсім не те.

– Поснідати з вами я ще поснідаю, – сказав пан Мехтель, – але потім я піду шукати собі житла й роботи.

– У вихідний? – здивувався Шурлі. – Сьогодні ви не знайдете ні житла, ні роботи.

– Найкраще, – сказав Мартін, – коли ви будете суботу й неділю з нами. Зрештою, це з нашої вини ви позбулись роботи. Вважайте себе нашим гостем.

Пан Мехтель вагався.

– Ну добре, – погодився він нарешті.

З'являтися в центрі міста драконам і дітям усе-таки було небезпечно. Тому вони вирішили залишитись на околиці. Снідали в садку одного кафе, за столиком під двома каштанами.

– В газетах про нас не пишуть, – зауважив Шурлі. – Нас не шукають.

– А я певна, що шукають, – заперечила Франці. – Просто вони нічого не написали в газеті, щоб не наробити переполоху в місті.

Пан Мехтель підтримав Франці.

– Поки що нам треба остерігатися людей в уніформі, – сказав він. – Крім них, ніхто ще нічого не знає.

Поснідали справді на славу.

Франці з'їла троє некруто зварених яєць, два бутерброди з шинкою та фруктовий салат. Шурлі замовив збиті вершки з цукром. А пап Мехтель дався на підмову і з'їв аж дев'ять порцій пирога з яблуками, замовляючи їх одну за одною.

– Чи не маєте ви наміру вирушити кудись до обідньої години? – спитав Георг. – Прошу вносити пропозиції.

– Тут недалеко є кіно, – сказав Шурлі. Він уже звик до того, що Георг іноді висловлюється трохи дивно. Шурлі дуже вабило кіно, бо вони з Франці бували там лише зрідка.

Заплативши за сніданок, усі пішли до кінотеатру, що був через дорогу. Сьогодні показували фільм "Зігфрід". Перший сеанс починався о дев'ятій.

Мартін зайшов у вестибюль і попросив у касирки п'ять квитків у десятому ряду.

– Це не дозволяється, – сказала молода жінка за скляною перегородкою. На колінах у неї сидів пудель.

– Що не дозволяється?

– В такому вигляді заходити в кіно у нас не можна, – пояснила вона. – Ви надто великий. За вами ніхто нічого не побачить.

– То дайте мені місця в останньому ряду, – попросив Мартін. Він зрадів, що знайшов, як зарадити лихові.

– На останній ряд усі квитки продані, – сказала касирка. – На жаль.

– Коли починається наступний сеанс?

– Об одинадцятій.

– А квитки на останній ряд ще не продані?

– На наступний сеанс ще всі місця вільні.

– Чудово, – зрадів Мартін. – Тоді ми купуємо всі квитки.

Георг очам своїм не повірив, як побачив, скільки брат виклав грошей. Зате Мартін одержав геть усю книжечку з квитками на наступний сеанс.

Дві години до початку сеансу дракони, діти та пан Мехтель роздаровували квитки. Це було не так просто Люди здебільшого дивились на них недовірливо, гадаючи, що їм потім накинуть щось у кінозалі. Іншим просто було ніколи. А якийсь чоловік, що проїжджав на велосипеді, сказав:

– Задарма я нічого не хочу.

Об одинадцятій кінозал усе-таки був наполовину заповнений. У кіножурналі показували польоти на "драконах" – величезних каркасах, обтягнених тканиною. Літуни чіплялись до них знизу і стартували з вершин гір. Перемагав той, хто зумів найдовше протриматись у повітрі. Поблизу міста відбувалися навіть змагання на першість Європи з польоту на "драконах".

Фільм же спочатку всім сподобався. Та коли стали показувати двобій Зігфріда з драконом, Георг і Мартін вийшли з кінозалу.

– Знов те саме, – сказав Мартін уже на вулиці.

– Цей Зігфрід – просто нахаба.

– Йому аби похизуватися перед жінкою, – додав Георг.

І вони знов подалися до кафе й сіли за столик під каштанами.

Дітям і панові Мехтелю фільм здався непоганим: Георг заходився пояснювати їм, що саме не сподобалося у фільмі йому, драконові.

Обслуговував їх сам господар. Він радів, що з цих п'ятьох відвідувачів мас такий добрий прибуток.

–Принесіть нам яблучного соку, – попросив його Мартін. – І робіть це безперервно.

– Як-то? – не зрозумів господар. – Як-то безперервно?

– Дуже просто, – пояснив Георг. – На столі весь час має стояти повна пляшка.

– Це можна, – пообіцяв господар.

Раптом біля їхнього столу де не взявся пожежник, правда, без каски.

– Ви заарештовані! – промовив він.

– Хто? – перепитав Мартін.

– Усі.

– А чому? – Трохи отямившись від раптового переляку, Мартін знов безцеремонно заходився їсти.

– Вас звинувачують у викраденні дітей, – заявив пожежник.

Пан Мехтель засміявся:

– Саме пожежній охороні про це дбати!

– Тут нема нічого смішного, – поважно мовив пожежник. – Я виконую службовий обов'язок.

– А кого викрали? – поцікавилась Франці.

– Як кого? Вас двох, – відповів пожежник і показав на неї й на Шурлі.

– Ми тут добровільно, – сказав Шурлі.

– Це обговоренню не підлягає. То ви підете зі мною добровільно?

– Ні, – відповіла Франці.

– Тоді я вас відведу.

Він ухопив Шурлі за лівий лікоть і хотів був піймати Франці.

– Хвилиночку, – сказав Георг. – Ану зараз же пустіть! Бо я вас спалю. – І дракон висунув розжеврений кінчик язика. – Побачите, яке буде полум'я, – застеріг він.

– Що ж, добре, – здався пожежник і пустив Шурлі. – Доведеться викликати підмогу. Сидіть.

І вій кинувся в кафе.

– Я гадаю, нам час розплатитися, – сказав пан Мехтель.

– Де тут у вас телефон? – гукнув пожежник, убігаючи в кафе.

Господар глянув на нього з осудом.

– Від мене ви взагалі не подзвоните, – сказав він. – Розганяєте моїх найкращих клієнтів.

– Ви заважаєте виконувати службові обов'язки! – закричав пожежник. – Ви про це ще пошкодуєте!

Не тямлячи себе від люті, він вискочив з кафе й побіг до найближчого телефону-автомата. Господар підійшов до столика під каштанами. Рахунок уже був готовий. І знов вийшла чимала сума. За якихось кілька годин Мартін витратив понад половину заощаджених грошей.

Всі п'ятеро підвелись і, обминаючи відвідувачів за столиками, пішли до виходу. Тієї ж миті з-за рогу вигулькнули дві поліційні машини. Правда, поліцаям лишалось тепер тільки стояти і стежити за плавним польотом драконів.

Під'їхала третя машина. В ній сидів поліцай Рудольф. Цього разу він навіть забув сказати своє "так-так", а тільки мовчки дивився на драконів, що все даленіли. А тоді напався на пожежника, який щойно повернувся, тобто примчав від телефону.

– Це через вас ці бандити знов накивали п'ятами, – доводив поліцай Рудольф. – Чому ви не затримали драконів і дітей? У наказі ж ясно було сказано: розшукати і затримати.

– У мене нема зброї, – виправдовувався засапаний пожежник.

– То треба було забалакати драконів, – сказав поліцай. – І говорити з ними доти, поки б ми приїхали.

– Ви б зовсім не приїхали.

– Чому? – не зрозумів поліцай.

– Не можу я водночас і драконів забалакувати, і підмогу по телефону викликати.

– Так-так, – мовив поліцай. Він на мить задумався, але так і не знайшов іншої помилки, в якій можна було б звинуватити пожежника.

Тато щойно закінчив телефонувати. Поліцай Рудольф, з яким він розмовляв, повідомив, що розшук іде цілком нормально. Він розповів також, що драконів замалим не затримали. Але краще б йому було не розповідати. Тато почав лаятись і не міг угамуватися кілька хвилин. Потім він запитав про адресу кафе, біля якого замалим не затримали драконів.

– От нездари! – сказав тато, поклавши трубку. Мама запитливо глянула на нього. – Тепер до пошуків берусь я, – заявив тато, набундючившись. – Я знайду це драконяче кодло! Все в нас доводиться робити самому.

– Що ти надумав? – спитала мама.

– Не скажу, – відповів тато.

– А тепер куди? – заквилив Георг. – Ця нескінченна літанина починає мене дратувати.

– Взагалі, у мене є одна думка, – обізвався над Мехтель. – Можна податись туди, де відбувається чемпіонат Європи з польотів на "драконах". Може, ви навіть візьмете в ньому участь.

Георг зразу ж погодився.

– А де це? – спитав він.

– Не знаю, – признався пан Мехтель. – Я не запам'ятав назви місцевості.

– Гаймбрунн, – сказала раптом Франці трохи аж гордовито. – Ця місцевість називається Гаймбрунн.

– І я навіть знаю, де вона, – заявив Мартін, звертаючи в інший бік.

Довідавшись, що дракони з дітьми були в кіно, поліцай Рудольф вирішив допитати молоду касирку, яка продала їм квитки. Поки він її розпитував, пудель знай дзявкав на нього.

Тим часом тато під'їхав на своєму моторолері до кафе. Він зайшов до приміщення і зупинився біля машини "Еспрессо".

– Господарю! – покликав він, гримнувши кулаком но прилавку.

Господар саме обслуговував гостей у садку.

– Чого вам? – спитав він, заходячи всередину.

– Ви обслуговували сьогодні двох драконів з дітьми? – запитав тато.

– Що, знов? – розсердився господар і з брязкотом поставив на прилавок тацю з порожніми склянками. – Я ж уже дав найточнішу інформацію.

– Я не з поліції, – зауважив тато.

– То й нічого тут випитувати.

Господар став перед татом, широко розставивши ноги, і так глибоко втягнув повітря, що ніби відразу на півметра повищав. –

– Я батько викрадених дітей, – сказав тато.

Господар видихнув повітря й відступив на крок. Обличчя його знов стало привітне.

– То це ви вкоїли дурня й не повідомили в поліцію? – вів далі тато.

– Я не бачив для цього причини, – заперечив господар. – Вони чесно розплатилися.

– Мене це не цікавить, – сказав тато.

– Звідки ж мені було знати, що це справжні дракони? Я гадав, що це маскарадні костюми.

– Костюми! – пронизливо засміявся тато. – Хіба господареві кафе пристало бути таким ідіотом? Адже й сліпий побачив би, що це були справжні дракони.

Тато був би накинувся на господаря з кулаками, але тут між ними опинився поліцай Рудольф. Він уже кілька секунд як зайшов до приміщення й чув останні слова.

– Але ж ви самі не відразу роздивилися, що це справжні дракони, – звернувся він з докором до тата.

– Бачите… – збентежився тато. – Я…

– Он воно що! – здивувався господар. Він знов підбадьорився й підвищив голос: – Це вже занадто! Чіпляється до мене, а сам нічого не помітив. То хто з нас укоїв дурня?

І він підступив ближче.

– Я гадаю, – звернувся поліцай до тата, – вам краще піти зі мною.

– Я й сам такої думки, – пробубонів тато.

У Гаймбрунні, невеликому і малолюдному містечку, цієї суботи було як ніколи людно. Ще здалеку діти побачили величезні транспаранти, вивішені над головною вулицею: "Гаймбрунн вітає учасників змагання на першість Європи!" Місце, де відбувалися змагання, розшукати було неважко, бо тільки на цю гору вела підвісна канатна дорога. Дракони приземлились якраз на рівнині, з якої стартували учасники змагань.

Саме тоді з гучномовця почувся басовитий голос:

– Заявки на участь у чемпіонаті приймають лише до другої години. Винятків ні для кого робити Не будуть.

То говорив низенький чоловік, що стояв за довгим столом. На столі лежали купи папірців.

– Котра година? – спитав Шурлі,

Пан Мехтель дістав з лівої кишені штанів свого будильника і сказав:

– За п'ять хвилин друга.

– Тоді мерщій! – вигукнула Франці.

І діти помчали через лужок до столу, за яким стояв чоловік з басовитим голосом. Він був у кепці з козирком, з білою пов'язкою на рукаві і табличкою з написом "Головний суддя".

– Ми хочемо взяти участь у змаганнях, – сказав Шурлі.

– Будь ласка, – відповів суддя. – Але залишився тільки один стартовий номер. Номер 85. Кого з вас занести до списку учасників?

– Мене, – хутко сказав Шурлі.

– Мене, – попросила Франці.

– То кого ж? Домовляйтесь, бо не запишу нікого.

– Давай рахуватись, – запропонувала Франці братові.

– Добре, – сказав Шурлі. – У цьому мені завжди щастить.

– Лічу до п'ятнадцяти. На кого випаде п'ятнадцять, тому й буде стартовий номер.

Шурлі кивнув. Франці почала рахувати. А що почала вона з себе, то, звичайно, й виграла. Шурлі не зразу здогадався, що сестра схитрувала.

– То як вас звати, скажіть, будь ласка? – спитав суддя.

– Франціска Забранські.

– Сподіваюсь, у вас є дракон?

– Так, – відповіла Франці. – Дракон у мене є.

– Чудово, – сказав суддя. – 3 вас сто шилінгів.

– Що?

Франці з жахом глянула на суддю.

– Сто шилінгів за участь у змаганнях, – пояснив той.

Мартін поклав гроші на довгий стіл. Франці одержала свій стартовий номер і одразу ж його почепила.

– Змагання вже почалися, – сказав суддя. – Стартують з півхвилинним інтервалом. Щойно стартував номер 50.

Франці, яка мала летіти на Мартінові, підійшла де стартового майданчика і стала стежити за польотом суперників. Усі вони дуже розганялися й відштовхувались від землі над кручею, розраховуючи на сприятливий вітер.

– Номер 80! – викликав суддя на старті.

– Ти мене обдурила, – поскаржився Шурлі й насупився.

– Обдурила, – сказала Франці. – Скоро моя черга.

Мартін із Франці стартували останні. Майже всі глядачі вже розійшлися. Вони квапилися спуститися канатною дорогою вниз, щоб не проґавити, як будуть вшановувати переможця.

Пан Мехтель та Шурлі полетіли на Георгові до місця фінішу. Георг був радий, що Франці вибрала не його, а Мартіна. Бо просто не зносив цих польотів на довгі дистанції.

– Вона мене обдурила, – сказав Шурлі.

– Авжеж, – кинув пан Мехтель.

Тим часом на фініші приземлились майже всі учасники змагань. Найкращий час показав стартовий номер 68. Це був м'язистий чоловік з рудою бородою, минулорічний чемпіон Європи. Він пробув у повітрі аж двадцять хвилин.

– Лишається ще один стартовий номер, – оголосили через гучномовець. – Номер 85. Власне, його час давно вийшов. Мабуть, з ним щось сталося, чого ми всі хотіли б сподіватися… тобто не хотіли б сподіватись, або ж номер 85 стане переможцем чемпіонату Європи. Та ось і він, ви бачите самі, шановні глядачі, – номер 85 наближається до фінішу!

З-за лісочка вилетіли Мартін з Франці і під захоплені вигуки глядачів приземлилися прямо посеред фінішного майданчика.

– Бездоганне приземлення! – вигукнув диктор. – Дивимось на годинник.

Одна година сорок хвилин!

Голос диктора уривався від захоплення.

– Ім'я нового чемпіона Європи – Франціска Забранські!

Пробираючись крізь натовп, що підштовхував її з усіх боків, Франці нарешті дісталась до п'єдесталу пошани. їй допомогли піднятись на найвищий східець і накинули на шию вінок переможця. Франці довелося потиснути безліч рук.

– Стоп! – раптом вигукнув головний суддя. Але його ніхто не почув. Тоді він узяв мікрофон і повторив через гучномовець: – Стоп! Шановні глядачі, я змушений повідомити, що стартовий номер 85 дискваліфікується. Новим чемпіоном Європи став учасник змагань за номером 68, тобто чемпіон минулого року пан Вінценц Гохштегер.

Глядачі вмить замовкли.

– Чому? – нарешті спитав хтось. – За що дискваліфікували?

– Дракон учасника змагань під стартовим номером 85 не відповідає встановленим нормам, – пояснив головний суддя.

– Неправда, – сказала Франці. – Він же цілком нормальний дракон.

– Зовсім ні, – заперечив суддя. – Я щойно сам його обміряв. Він надто великий. Це дало вам незаконну перевагу. Отже, ім'я нового чемпіона Європи, як і в минулому році, – Вінценц Гохштегер!

Натовп відринув від п'єдесталу пошани і оточив бородатого переможця. Хтось сказав: "Тьху!" – і зняв з Франці вінок. Дівчинка повернулась до драконів.

– Нічого не вдієш, – співчутливо мовив пан Мєхтель.

– Зате, мабуть, ніхто досі не був чемпіоном Європи такий короткий час, як ти, – сказав Георг.

Шурлі всміхнувся.

Надвечір у приміщенні управління поліції відбулася друга нарада. В обговоренні кризового становища взяли участь ті, що й вранці. Пошуки нічого не дали.

– Якщо лишити поза увагою те, що ми їх замалим не спіймали, то розшук не дав ніяких наслідків, – доповів начальник поліції.

– Це мене не цікавить, – сказав бургомістр. – Мене цікавить лише один наслідок: дракони мають бути затримані. До завтрашнього дня. Ми не можемо довше приховувати всю цю історію від населення.

– Що ж нам робити? – спитав начальник поліції.

– Думайте самі, – мовив бургомістр. – Спробуйте скористатись нічною порою. Може, вам пощастить захопити драконів зненацька, коли ті спатимуть. До речі, я вже говорив з міністром. Розшук буде поширено на всю територію країни. Ви маєте ще двадцять чотири години.

– А якщо не знайдемо? – Начальник поліції міцно притис до боків спітнілі долоні.

– Тоді ви подасте у відставку.

Пішовши ще в обід з дому, тато й досі не давав про себе знати. Мама підсунула крісло ближче до телефону, але за цілий вечір так і пе дочекалася дзвінка. Ні від тата, ні з поліції. Тієї ночі тато додому це приходив.

Пан Мехтель і діти вирішили заночувати в готелі у Гаймберзі – містечку, сусідньому з Гаймбрунном. Тут усе було спокійно. Крім них, у готелі ніхто не жив. Після вечері всі троє пішли до себе в кімнату.

– Найрозумніше було б вам сьогодні ж повернутися додому, – сказав пан Мехтель. Він стояв перед розкритою валізкою і шукав свою зубну щітку. – Бо так прикрощів не поменшає.

– Може, й правда, – відповіла Франці. – Вчора мені захотілось утекти з дому, бо мама й тато не вислухали нас. А тепер я не наважуюсь вернутися.

– І я, – підтвердив Шурлі. – Нам треба щось придумати.

– Та нічого лихого вам не буде, – запевнив пан Мехтель. Він нарешті знайшов свою зубну щітку. – Батько з матір'ю зрадіють, якщо ви повернетесь.

Пап Мехтель старанно почистив зуби і добре виполоскав у роті. Потім умився холодною водою.

– Навряд щоб мама й тато могли дуже змінитися, – сказала Франці братові. – Пан Мехтель правду каже.

– А може, хоч трішечки, – висловив надію Шурлі, проте й сам подумки засміявся. Він не міг уявити тата не сердитим після свого з Фрапці повернення.

Пан Мехтель скінчив свій туалет.

– А ви не хропите вві сні? – спитала Франці.

– Звичайно, ні.

Пан Мехтель незадоволенно похитав головою і ліг у своє ліжко. Тепер дітям хотілося, щоб він їм щось розповів. Після кожної розповіді він питав, чи вони ще не сплять. Після четвертої ніхто не відповів. Пан Мехтель вимкнув світло над своїм ліжком. Франці хропла.

Мартін і Георг знайшли в горі під Гаймбрунном печеру і переночували там. Уранці вони мали зайти до готелю по пана Мехтеля з дітьми.

– Сьогодні мені добре спатиметься, – сказав Мартін.

– Мені теж, – сказав Георг.

– Тобі всюди добре спиться, – засміявся Мартін. – Я мав на увазі, що я залюбки пересплю в оцій печері. Поглянь, як тут зручно! Саме те, що драконові треба. Не люблю я отого дурного міського будинку. Я ж завжди сплю просто неба, коли тільки можна.

– М-м, – промимрив Георг.

– Мені здасться, ми взагалі забагато робимо того, що роблять люди, і надто мало того, що належить робити драконам. В усьому ми їх наслідуємо. Я вмію їсти з ножем і виделкою, грати в карти й футбол і навіть писати. А ось добре дихнути вогнем – у мене не виходить. Правда, ми знов навчилися літати. Може, де тільки перший крок? Як ти гадаєш?

Георг не озивався. А Мартін ще довго не міг заснути. "Може, – думав він, – на околиці міста знайдеться для нас добра печера".

5

Наступного ранку Шурлі прокинувся набагато раніше, ніж звичайно. Спершу він подумав, що його розбудили птахи, які щебетали за вікном у саду. Шурлі протер очі. І раптом йому сяйнула чудова думка: тітонька Анчі! Він одразу розбудив сестру. Франці теж визнала, що думка – чудова. А пан Мехтель і сьогодні прокинувся найпершим. Побачивши, що й діти повставали, він сів у ліжку й кахикнув.

– Ви шукаєте кімнату? – сказав до нього Шурлі. – Так?

– Так, – відповів пан Мехтель.

– Ми знаємо, де її можна знайти, – сказала Франці.

Пан Мехтель витріщив очі.

– У нашої тітоньки. Вона живе сама на цілий будинок. У ньому багато вільних кімнат.

– А захоче ваша тітонька, щоб я став її квартирантом? – непевно спитав пан Мехтель.

– Мабуть, захоче, – сказав Шурлі. – До того ж, тільки тітонька Анчі допоможе нам повернутися додому.

– Яка вона людина, ваша тітонька?

– Славна, – сказала Франці.

Пан Мехтель скочив з ліжка, відсунув завіски і кілька разів присів. При цьому в колінах у нього страшенно затріщало. Потім він знов хвилин п'ять чистив зуби і довго Н старанно полоскав у роті.

– Ну як, хропів я? – раптом спитав він.

– Я нічого не чув, – заспокоїв Ного Шурлі.

– Зате Франці хропла! Якби я так хропів, то напевно розбудив би сам себе.

Дракони, як і домовились, прибули рівно о восьмій. Діти вирішили зараз же летіти до тітоньки Анчі. Пан Мехтель також. Він уже стояв з обома валізками в руках.

Дракони летіли назад майже дві години.

Тітонька Анчі, в халаті й незачесана, сиділа внизу на сходах у передпокої свого будинку. Вона пила какао з термоса і їла сухий кекс. Тітонька Анчі була сердита. Вона кляла свого папугу, який щодня надто рано будив її своїм криком. За це вона кожного ранку виносила клітку з папугою надвір. "Хоч би його хто забрав", – щоразу думала вона. Але птаха так ніхто й не взяв. А після обіду папуга знов ставав їй любий, вона ставила клітку на стіл і годинами розмовляла з птахом. Зате після обіду її починали дратувати обидві кицьки. Вони завжди снували в неї під ногами, сподіваючись добавки до обіду, з яким уже впоралися. І, щоб кицьки не добрались до шістьох золотих рибок, тітонька Анчі виганяла їх за двері.

В неділю крик папуги найдужче дратував тітоньку Анчі, бо навколо ставало тихіше, ніж звичайно: по вулицях їздило менше машин і сусіди вставали пізніше.

У двері подзвонили.

– Заходьте! – крикнула тітонька Анчі й пригладила волосся. – Там не замкнуто!

До передпокою ввійшли Франці й Шурлі. Вони привіталися з тітонькою і відрекомендували їй пана Мехтеля. Та не встигла вона відповісти на привітання, як діти вже потягли її до дверей: у садку на них чекали дракони.

У тітоньки Анчі заблищали очі.

– Дозвольте вас запевнити, – вигукнула тітонька, підбігаючи до драконів, – що я невимовно щаслива з вами познайомитися!

Георг засміявся, бо в цій фразі він упізнав свою власну.

Та через кілька хвилин дракони попрощалися. Вони вирішили ще того дня пошукати собі печери. Мартінові таки пощастило умовити брата. А може, Георгові не пощастило відмовити Мартіна.

– Я так і знала, – сказала тітонька Анчі, коли пан Мехтель з дітьми зайшли в дім, – що ви можете навідатись сюди. У мене вже побував поліцай, розповідав тут всілякі страхіття про викрадення.

Вона аж тепер знов помітила пана Мехтеля, який трохи самотньо стояв поміж своїми валізками.

– А в нього що скоїлося? – спитала вона.

– Пан Мехтель шукає кімнати, – повідомила Франці. – А в тебе ж є вільні.

– Ну, є, – призналась тітонька Анчі, – тільки я не беру квартирантів.

– Може, зробиш виняток?

– Ну-ну, – сказала тітонька Анчі. – Побачимо, може, й зроблю. Але спершу доведеться його проекзаменувати. А втім:, мені подобається, що він такий розхристаний.

(Перед цим діти попустили панові Мехтелю краватку і розв'язали шнурок на одному черевикові.) Тітонька Анчі запросила гостей до вітальні і посадила їх за круглий стіл. Звичайно, Шурлі й Франці ще перед тим докладно розповіли панові Мехтелю про особливості своєї тітоньки. Тітонька Анчі пройшлася по кімнаті і раптом, зупинившись, запитала, немов учитель:

– Як ви ставитесь до бур'янів?

– Без них сад – не сад, – пальнув, мов з пістолета, пан Мехтель.

– Добре, – похвалила тітонька, і її обличчя стало доброзичливе. – Проте ця відповідь могла бути випадковою. А як ви ставитесь до пороху на підлозі?

– Це – найкращий килим, – миттю відповів пап Мехтель.

– Дуже добре, – похвалила тітонька. – І останнє запитання. Що для вас важить слово "лад"?

– Анічогісінько. Я не знаю такого слова.

– Браво! – захоплено вигукнула тітонька Анчі. – Я винаймаю вам кімнату. На другому поверсі їх аж три. Виберіть собі яку захочете.

Пап Мехтель кивнув головою і поніс свої валізки на другий поверх. Недовго думаючи, він вибрав першу з трьох кімнат.

– Такого вдалого квартиранта вдень із свічкою не знайдеш, – прошепотіла тітонька Анчі. – Де ви його вискіпали?

Франці розповіла, як вони познайомилися з паном Мехтелем і як той через них позбувся роботи.

– А дома ви ще не були? – спитала тітонька Анчі.

– Не були, – признався Шурлі. – Ми думали…

– Я вже багато років не виходила з дому, – сказала тітонька. Франці й Шурлі втупилися в підлогу. – Гаразд. Я зроблю виняток.

Мама трохи не зомліла, побачивши в дверях тітоньку Анчі.

Тітонька ще ніколи у них не була.

– Не дивись на мене, мов на якийсь привид, – сказала тітонька Анчі, заходячи в коридор.

– Як?.. Т-ти поїхала з дому? – заникуючись, промовила мама.

– Я прийшла з приводу дітей, – пояснила тітонька.

– То й ти чула, що вони десь ділися? – спитала мама, зачиняючи за нею двері.

– Не зачиняй, – сказала тітонька Анчі.

–Чому?

– Там діти.

Мама рвучко відчинила двері. Діти, трохи збентежені, увійшли до передпокою. Обоє спершу не наважувались поглянути мамі в очі.

– Виходить, вони весь час були в тебе? – спитала мама.

– Ні. Вони навідали мене з своїми друзями. А я пішла з ними тільки тому, що самі вони бояться. Де твій чоловік?

– Його нема дома, – сказала мама. – Він відучора розшукує дітей.

На третій нараді з питання ліквідації кризового становища були присутні лише бургомістр, начальник поліції та кілька поліцаїв в уніформі.

– Ніяких наслідків, – тихо признався начальник поліції. – Жодного сліду драконів.

– Це ваша лиха доля, – сказав бургомістр. – Доведеться вам подати у відставку.

– Але ж не я сам за все відповідаю, – виправдовувався начальник поліції.

– Певно, що ні, – згодився бургомістр. – Але хтось же та повинен у цьому випадку взяти відповідальність на себе. Вже ж не я. Для цього в мене на кожній дільниці є люди, як-от ви. А то б мені довелося через кожну дрібницю подавати у відставку.

Начальник поліції почував себе знищеним.

– Отож підете на пенсію раніше, – сказав бургомістр. – Для вас це не так уже й погано.

– Я не хочу йти на пенсію.

Тієї миті задзвонили два телефони водночас. Начальник поліції та поліцай Рудольф взяли трубки.

– Це пані Забранські, – повідомив начальник поліції. – Діти повернулися.

– Це наші дозорці, що біля будинку драконів, – доповів поліцай Рудольф. – Обидва дракони щойно повернулись. Що будемо робити?

– Нічого, – повільно мовив бургомістр. – Накажіть усім своїм людям припинити розшук. Операцію закінчено.

– Так не можна, – заперечив дільничний поліцай. – Ми ж майже два дні ганялися за цими драконами. А тепер нам удавати, ніби нічого не було? У нас же є заява батьків. Я сам її прийняв.

– Правильно, – сказав бургомістр. – Заява про розшук дітей, які пропали. Та й годі. Довести, що їх було викрадено, ми не можемо. – Він звернувся до начальника поліції: – Чи збирається мати порушити справу проти драконів?

– Ви збираєтесь судитися з драконами? – спитав начальник поліції маму, яка ще й досі не поклала трубки.

Мама відповіла, що ні.

– Отже, повний відбій, – сказав бургомістр.

– І це після того, що я дві ночі не спав! – обурився поліцай Рудольф. – Виходить, усе даремно.

– Дуже шкода, – відказав бургомістр, – але й так буває. – І, звернувшись до начальника поліції, додав: – Вам і цього разу пощастило.

Той кивнув.

Поліцай Рудольф віддав честь, вийшов у коридор і, лаючись, пішов сходами вниз. Він кипів гнівом. Перед будинком поліцейського управління він помітив машину, яка стояла в недозволеному місці.

– Так-так, – пробубонів він, заповнив квитанцію на сплату штрафу й хотів був запхнути її під склоочисник.

– Це моя машина, – пролунало позад нього. Рудольф упізнав голос начальника поліції.

– Пробачте, – сказав поліцай і зіжмакав папірець.

Він віддав честь і стояв так, поки начальник поліції не сів у машину й не поїхав геть. Тоді поліцай Рудольф кинув зім'яту квитанцію на землю. Але, побачивши бургомістра, який вийшов з управління поліції, він підняв папірця й відніс до найближчої урни, що стояла за кількасот метрів від нього.

У лісі за своїм будинком драконам і справді пощастило знайти підхожу печеру. Мартін захотів переселитися найближчими днями. "Багато з собою не братимемо, – подумав він. – Більшість речей однаково не знадобиться".

– Що ми робитимемо завтра? – спитав Георг. Вій пив лимонний сік з консервної банки.

– Я піду на роботу, – відповів Мартін.

– Куди? До Долежала?

– Ні, – промовив Мартін. Він підкинув і піймав консервний ключ. – Піду на сусідню фабрику. Там постійно набирають чорноробів.

– Ти не хочеш більше працювати драконом?

– Ні.

– Я піду з тобою, – вирішив Георг. – А що будемо робити з рештою грошей?

– Не так їх багато, – сказав Мартін. – Ми чимало й дуже швидко розтринькали. Але я дещо надумав. Влаштуймо свято. І запросімо всіх наших родичів. Скажімо, наприкінці наступного тижня.

– Що ж, це справді непогано, – визнав Георг. – Багатьох рідних я не бачив уже понад сто років. Але як нам організувати все так швидко?

– Понадсилаємо сьогодні ж телеграфом запрошення.

– В неділю пошта не працює, – сказав Георг.

– Зате на вокзалі пошта й сьогодні відчинена, – відповів Мартін і поклав консервний ключ на стіл. – То ходімо?

– Стривай.

– Що там таке?

– А поліцаї? – Георг раптом заговорив пошепки. – Ти ж їх сам недавно бачив. Вони оточили наш будинок. Мабуть, їм наказали впустити нас і більше не випускати.

Мартін виглянув у вікно. Поліцаїв не було. Георг знизав плечима.

Тато повернувся додому аж увечері, по восьмій. Він роззувся, спершись правою рукою на стіну в передпокої, і жбурнув ключі від моторолера на ящик для взуття.

З вітальні вийшла мама.

– Ну що? – спитала вона.

– Як що? – перепитав тато. – Обнишпорив усе місто. Проїздив тридцять літрів бензину. Але так і не знайшов.

– Вони дома, – сказала мама.

– Що? – закричав тато. – Де?

– Тс-с, – застерегла мама. – Вони вже полягали спати.

– Вони в мене враз прокинуться! Я їх швидко підведу!

І він хотів був уже кинутися до дитячої кімнати.

– Постривай, – сказала мама. – Будь ласка, не галасуй хоч раз!

– У себе дома я галасуватиму скільки схочу! – вигукнув тато. – Цього мені ніхто не заборонить!

– Давай спершу поговоримо про те, що сталося, – запропонувала мама.

– Нема про що говорити.

– Ні, є.

Мама відтиснула тата до вітальні. Там у його кріслі сиділа тітонька Анчі. Вона пообіцяла мамі побути, поки повернеться тато.

– Добрий вечір, Шерлоку Холмсе, – сказала тітонька Анчі. Вона саме курила татову сигарету з фільтром.

– До дідька! – не стримався тато. – Чого їй тут треба, цьому старому опуд…? – І враз перебив сам себе: – Привіт, тітонько! Яка мітла несподіванка!

– Та це видно й з твого приголомшеного обличчя, – сказала тітонька Анчі і всміхнулася. – Я привела тобі дітей.

– Ти? – здивувався тато, – То й ти теж причетна до цієї історії? Вони були в тебе?

– Ні, – відповіла тітонька і випустила в повітря кільце диму. – Вони навідались до мене разом з драконами.

– Значить, усе ж таки були! – Тато знов підвищив голос. – Тепер я таки доберуся до того драконячого кодла!

– Не нервуйся так, – зупинила його тітонька Анчі. – Сядь лишень та закури сигарету.

– Як мені не нервуватись? – не вгавав тато. – Кінець кінцем, діточки не щодня тікають з дому.

– Якщо ти й далі влаштовуватимеш тут сцени, – сказала тітонька Анчі, – то знай, що вони ні на кого не справлять враження. А тепер візьми нарешті сигарету.

Тато таки взяв сигарету і навіть подякував.

– Нема за що, – відповіла тітонька Анчі. – Однаково це твої.

– Ви вважаєте, що це нормально, – обізвався тато, – що діти з доброго дива зникають на цілих два дні?

– Ні, – втрутилася в розмову мама. – Ніхто не вважає, що це. нормально. Діти й самі, певне, так не думають. Але й наша поведінка була не найкраща. Це ми довели дітей до того, що вони втекли.

– Як це розуміти? – буркнув тато.

– Ти сам добре знаєш.

Тато примружив очі, але цього разу промовчав. Він і собі спробував пустити кільце диму, але в нього нічого не вийшло.

– Від тебе ж ніхто не вимагає, – вела далі мама, – щоб ти цілком змінився.

– Цього ще бракувало!

– Але хоч трохи прислухатися до інших ти, мабуть, міг би, – сказала мама.

– До мене теж ніхто не прислухається!. – Тато знов трохи підвищив голос. Це була остання, хоч і нерішуча, спроба перейти до самооборони. – Ось ти хіба завжди чуєш, коли з тобою розмовляють?

– Принаймні намагаюсь, – відповіла мама. – Принести тобі пива?

– Принеси, – сказав тато.

– Ну що ж, зроблю цього разу виняток, – сказала мама й пішла на кухню.

– Добре, добре, – пробубонів тато.

Тітонька Анчі взяла з пачки кілька сигарет, підвелася й простягла татові руку.

– Мені час, – сказала вона, усміхнувшись, і вийшла до передпокою.

Мама принесла пляшку пива й склянку.

Тато наповнив її аж по вінця, так що навіть піни не вийшло.

– Це старе опудало вже пішло, – заявив він.

– Тихіше, – сказала мама.

– Чому?

У двері просунулась голова тітоньки Анчі.

– Бо я можу почути, – сказала вона.

6

Тато сидів у ліжку і пив своє вранішнє какао. Як завжди, воно було йому гаряче, але сьогодні він, мов на диво, й слова не сказав.

Тато читав газету і щоразу, дочитавши статтю, кивав головою.

Рівно о пів на сьому він скочив з ліжка, помчав у ванну, побризкав на обличчя холодною водою, намилив під пахвами, змив мило і витерся рушником.

Тоді поголився лезом з неіржавіючої сталі і при цьому двічі врізався.

Від одеколону пашіло обличчя.

Потім одягся в спальні, хутко натягнув у передпокої черевики, пильнуючи цього разу, щоб вони не були розпаровані.

Біля дверей зібралась уже вся сім'я: Франці, Шурлі, мама.

Тато посварився кулаком. Шурлі весь зіщулився, Франці заплющила очі.

Але нічого не сталося. Тато цмокнув кожного в ліву щічку й пішов з дому.

Сьогодні його доганяла Франці і вже на сходах віддала забутий портфель.

Фабриці "Нойруер і Петек" справді терміново були потрібні робітники. Георга та Мартіна навіть довго не розпитували і поставили до різних верстатів. Після тридцятихвилинного інструктажу вони мусили вже працювати самостійно. Мартіна поставили за складний різальний верстат. За одну хвилину треба було нарізати із смуги картону десять однакових відтинків. "Можна й більше", – подумав Мартін. Через годину він нарізав уже двадцять, а ще через годину – тридцять відтинків за хвилину.

Начальник цеху, який наглядав за "новачками", відразу це помітив і доповів директорові.

– Такий замінить нам трьох робітників, – сказав він.

Директорові зараз-таки схотілося побачити новачка.

Робітники теж помітили, що Мартін з Георгом працюють набагато швидше, ніж вони. Тому Роберт Гомола, Мартінів наставник, пояснив драконам, які наслідки може мати їхня швидкісна праця для інших робітників.

– Незабаром фірма вимагатиме й від пас такої самої норми. Але нам вона не під силу.

Я ось, коли зосереджу всю свою увагу, можу дати за хвилину щонайбільше п'ятнадцять відтинків, тобто удвічі менше, ніж ви. Та й то не цілий день. Ми хотіли б просити вас…

– Я все зрозумів, – сказав Мартін. І до брата: – Ходімо.

Роберт Гомола ще з одним робітником провели їх до воріт і подякували за те, що брати зрозуміли робітників.

Дракони покинули територію фабрики.

Коли директор прийшов у цех, щоб поглянути на новачків, він уже нікого не застав.

– Де ж вони, ці диво-робітники? – спитав він.

– Я не бачив тут жодної людської душі, – відповів Роберт Гомола.

Мартін з Георгом якийсь час ішли, самі не знаючи куди.

– Що ж тепер? – спитав Георг.

– Цього я не міг передбачити, – сказав Мартін. – Може, нам усе ж таки краще працювати драконами?

– Знов у Долежала й Віммера?

– Ні, – мовив Мартін і показав на одну з афіш. Вона повідомляла, що до міста на гастролі прибув цирк "Корм орані".

Мама провела дітей до тітоньки Анчі.

У тітоньки був чудовий настрій.

Вона насвистувала й нітрохи не скаржилась на недуги, які їй допікали.

Тітонька саме сиділа з паном Мехтелем на східцях перед будинком.

Пай Мехтель був у фартусі.

– З першого ж дня я найняла його до себе на службу, – пояснила тітонька Анчі. – Я призначила його майстром по нагляду за бур'янами. Видно, що він дуже добре вміє наглядати.

– А що в тебе робитиме майстер по нагляду за бур'янами?– поцікавився Шурлі.

– Дивне запитання! Він повинен пильнувати моїх бур'янів, – відповіла тітонька. – Ви й не уявляєте собі, скільки хімікатів підкидають мені в сад сусіди, щоб знищити мої бур'яни. Я повинна покласти цьому край. А як ваш тато?

– Нічого, старається, – сказала мама.

Тітонька Анчі принесла коробку із засушеним печивом.

– Вона таки дивна, – прошепотів пан Мехтель, – але славна.

– В моєму домі не шепочуться, – сказала тітонька.

Пан Гаппіх, директор цирку "Корморані", сидів у своєму вагончику, що складався з двох невеликих кімнат. В Італії пан Гаппіх ніколи не бував. Італійську назву він обрав для свого цирку лише тому, що це підвищить прибутки. Директорова дружина розвішувала перед вагончиком білизну.

– Ви в якій справі? – спитав пан Гаппіх Мартіна.

Георг залишився надворі, бо у вагончику два дракони не помістились би.

– Я хотів би найнятися до вас на службу, – сказав Мартін.

– Так я й думав. Хто ж ви такий?

– Дракон.

– І ким би ви хотіли працювати у мене в цирку?

– Драконом.

– Ану лиш дихніть полум'ям, – звелів директор.

– Цього я не вмію, – сказав Мартін.

– Не може бути. Кожен дракон уміє жбухати полум'ям.

– А я, на жаль, ні, – сказав Мартін.

– Ну, то бодай пустіть трохи диму крізь ніздрі.

– Цього я теж не вмію, – признався Мартін.

– А що ж ви вмієте?

Мартін показав панові Гаппіху злегка розжеврений кінчик язика.

– Від цього можна хіба що прикурити, – засміявся директор.

– Дуже дотепно, – сказав Мартін. – Але… Я вмію літати.

– Ну то й що?

– Це все-таки щось важить, – сказав Мартін.

– Мені це зовсім не підходить. Для номера з польотом у моєму наметі мало місця.

У вагончик зайшла дочка пана Гаппіха.

– Ну, що ти мені тепер скажеш? – спитала вона.

– Ні! – крикнув директор цирку. – Скільки ще разів повторювати? Ні!

Дочка розридалася і вибігла з вагончика. "Заводить, як сирена", – подумав Мартін.

– Що ти їй сказав? – поцікавилась директорова дружина.

– Сказав – ні, й більше нічого.

– Чого ж вона хотіла?

– Та все одного, – сказав директор. – Вийти заміж за свого канатохідця. А я цього ніколи не дозволю. У такої людини – ніякого майбутнього. Та ще в моєму цирку. Він виступає без сітки.

– То як же буде зі мною? – нерішуче нагадав Мартін.

– Ну що мені з вами робити? – відповів йому пан Гаппіх. – Подумайте самі. Як мені вас використати в цирку? Ви вмієте робити щось особливе?

– Що?

– Звідки я знаю? Скажімо, удавати голоси. Наприклад, голос собаки.

– Ні, не вмію.

– Або їздити верхи на конях?

– Ні.

– Все, досить з мене, – заявив директор цирку. – Ви не вмієте нічого особливого, та й як дракон ви теж нічого не варті. Хіба я міг найняти фокусника, у якого випадають з рук карти? Чи лева, який не вміє рикати?

Саме тієї миті почулося рикання.

– Чого рикає лев? – вигукнув директор.

– Не знаю, – відповіла його дружина. Вона прищіпала на вірьовці останню сорочку.

– Глянь-но, будь ласка, – звелів директор.

– Лев вискочив з клітки!

– Ага, – сказав директор і повернувся до Мартіна, ніби не чув останніх слів.

Раптом у вагончик з лементом убігла директорова дружина:

– І тигр вискочив!

– Авжеж, авжеж, – мовив директор і виглянув у вікно. – Справді вискочив! – вигукнув він і підхопився.

Мартін вистрибнув з вагончика і кинувся навперейми тигрові.

Побачивши велетенську, зовсім не відому істоту, звір на мить перелякався й відступив назад.

Мартін хотів був загнати його в клітку.

Але тигр не збирався так швидко розлучатись із щойно здобутою волею. Він підбадьорився і, зашипівши, скочив назустріч драконові. Мартін ступнув кілька кроків назад. Тепер він і сам налякався, та так, що з пащі в нього зі страху вихопилося полум'я – метрів два завдовжки.

А далі все було просто.

Тигр потрюхикав у клітку.

Тим часом Георг загнав у другу клітку лева.

– Хто випустив звірюк? – пробелькотів директор цирку. Він стояв блідий, прихилившись до стіни вагончика.

– Хто ж, як не твоя дочка, – відповіла його дружина.

– Про мене, хай виходить за свого канатного шибайголову. Рано чи пізно він однаково зірветься. Нехай він буде Її.

– Скажи їй це сам, – звеліла дружина, – поки вона не накоїла ще чогось.

– Нема коли, – кинув директор і побіг до драконів. – Блискуче! – вигукнув він. – Ви зробили це просто блискуче! – Він простяг Мартінові руку. – Умієте все ж таки! Я беру вас!

Мартін навіть не поворухнувся.

– Я беру вас обох.

Георг також мовчав.

– Це непогана пропозиція. Ставте які хочете вимоги. Таку пропозицію ви мусите прийняти.

– Краще ні, – відповів Мартін.

Дракони знов сиділи дома.

– А тепер що?

Мартіна почали вже дратувати ці нескінченні братові запитання.

– Ось-ось має прийти Долежал, – сказав він.

– Долежал? – здивувався Георг.

– Сьогодні ж понеділок. А я на понеділок призначив йому зустріч.

Через кілька хвилин і справді з'явився Долежал. Він бухнувся на два стільці, приготованих для нього, і заходився витирати піт з чола.

– Дякую, що попередили про поліцію, – почав розмову Мартін.

– Прошу, – сказав пан Долежал.

– То в чому річ?

– Я зубожію, – мовив пан Долежал, – якщо ти більше не працюватимеш у мене.

– Нічого з вами не станеться за цих кілька днів перерви в роботі, – зауважив Мартін. – Я хочу зробити вам пропозицію. Що, коли ми обидва, Георг і я, працюватимемо у вас на Печерній залізниці?

– Обидва? – Пан Долежал, здавалося, ось-ось підскочить, як сидів, і перекинеться в повітрі з радощів.

– Хвилиночку, – сказав Мартін. – Вислухайте і наші умови.

– Умови? – з недовірою перепитав пан Долежал.

– Їх не так багато, – сказав Мартін привітно. – По-перше, ви заберете з другого помістка пластмасового дракона з принцесою-бранкою. Ми проти такої брехні.

– Згоден, – сказав пан Долежал.

– По-друге, – вів далі Мартін, – відтепер ми возитимемо колією не більше як чотири вагони.

– Але…

– Вам треба сказати тільки "так" чи "ні".

– Так, – зітхнув пан Долежал. – Згоден.

– По-третє, – сказав Мартін, – вхідні квитки на Печерну залізницю мають коштувати вдвічі дешевше.

– Це неможливо, – заявив пан Долежал. – Це мене остаточно розорить.

– Вам не конче потрібно одержувати якнайбільші прибутки, – сказав Мартін. – Досить з вас звичайного, нормального заробітку.

Пан Долежал силувано кивнув головою.

– Зате буде більше охочих проїхатись за півціни Печерною залізницею, – потішив його Георг.

– Четверта умова. Половину Печерної залізниці ви передаєте нам, – сказав Мартін.

– Як це розуміти? – спитав пан Долежал.

– Так, як я сказав, – відповів Мартін. – Половина залізниці має належити нам. Тоді ви взимку так просто не викинете нас геть.

– Це не умови, – простогнав пан Долежал. Він знов умився потом. – Це здирство!

– Авжеж, – не заперечував Мартін. – Вам треба сказати тільки "так" чи "ні".

– Так.

– П'ята й остання умова, – сказав Мартін. – Поряд з Печерною залізницею відкриємо атракціон "Польоти на драконах". За ту саму ціну. Ми дуже любимо літати. Та й дітям неодмінно захочеться покататися на драконах. Ми з Георгом чергуватимемось. Так буде краще для нас обох – нікотрому не доведеться нудитись цілий день у печері.

– Згоден, – сказав пан Долежал. Проти польотів на Драконах він нічого заперечити не міг. – Може б, ми ще плату за проїзд?.. – не витримавши, почав був він.

– Ні, – перебив Мартін. – Вимагайте, щоб вам платили дрібною монетою. Буде що рахувати.

Цю пропозицію пан Долежал прийняв без великого захвату.

– А як там Віммер? – поцікавився Георг.

– Він закрив Дорогу привидів, – повідомив пан Долежал.

– Так швидко здався?

– Ні, не те. Просто він не хоче працювати без справжнього дракона. Тепер він десь у Південній Штірії. Там начебто живе справжній привид, якого він хоче найняти до себе на службу.

У двері подзвонили.

Георг встав і відчинив.

За порогом стояла вся родина Забранські.

Мама, Франці й Шурлі таки вмовили тата хоч на хвилинку завітати до драконів.

Георг запросив усіх сісти.

– Дозвольте вас чимось почастувати, – запропонував він і ляснув у долоні.

– Дякую, – сказала мама. – Я не хочу нічого.

– А мені хіба що пива, – сказав тато.

Георг поставив перед татом на стіл пляшку пива. Той здивувався, що це була саме його марка. Звичайно, цю пляшку принесла Франці й передала Георгові поза татовою спиною.

– Ми п'ємо тільки цю марку, – прибрехав Мартін.

– О, у вас добрий смак, – визнав тато, ковтнувши трохи. – Ви вже вибачте, що кілька днів тому я подумав, ніби ви несправжні.

– Не велике лихо, – сказав Георг. – 3 нами це часто буває.

– У вас дуже затишно, – мовив тато. – Гарний будинок.

– За кілька днів ми звідси переселимось, – повідомив Мартін. – У лісі за нашим будинком ми знайшли печеру. Для драконів це набагато зручніше.

– Можу собі уявити, – запевнив тато, хоча цього уявити він собі ніяк не міг.

– До речі, – сказав Мартін, – з нагоди переселення ми влаштуємо тут велике свято драконів. Усі наші родичі вже надіслали телеграми, щоб ми їх чекали. Тільки Нессі мусила відмовитись.

– Хто це? – запитала мама.

– Нессі – це Нессі, – пояснив тато з легким докором.

– Чудовисько з озера Лох-Несс.

– Щира правда, – казав далі Мартін. – Протягом віків вона призвичаїлась до життя під водою. А на суші Нессі задихається.

– А нам можна прийти? – спитали Франці й Шурлі майже в один голос.

– Будемо дуже раді, – сказав Георг.

– Треба спершу спитатися тата, – обізвалася мама.

– Про мене, – сказав тато.

– Ми вас також ласкаво запрошуємо, – звернувся Мартін до тата.

– Мене?– здивувався тато й озирнувся.

– Матимемо за честь, – мовив Георг і якось особливо вишукано вклонився, – якщо ви і ваша дружина вшануєте наше свято своєю присутністю.

Тато голосно зареготав.

– З вами це часто буває? – спитав він Георга.

– Час од часу, – відповів той. – Але можна й простіше: ви прийдете?

– Не відмовлюсь, – сказав тато.

– А тітонька Анчі з паном Мехтелем? – спитала Франці.

– Їх ми теж запросимо, – пообіцяв Георг.

Тато хотів був заперечити проти старого опудала, але вирішив краще помовчати.

Мартін підійшов до шафи і взяв звідти фотоапарат.

– А що, коли нам разом сфотографуватись? – скапав він. – Родина Забранські з родиною Драконів. Пан Долежал, напевно, не відмовить і клацне нас.

Усі погодилися. Тато задер голову, щоб не було видно подвійного підборіддя, і вирівняв гребінчиком проділ. Пан Долежал навів фотоапарат.

– Станьте трохи ближче одне до одного, – попросив він. – А де ж фотоспалах?

– Я зараз, – сказав Мартін і блиснув до стелі омахом полум'я.

---

[1] Гензель і Гретель, дядечко Дагоберт – персонажі з німецьких казок.