Facebook InstagramPinterestTwitter
Казки іншою мовою: RU

Про королівну, яка хотіла, щоб її слово було останнє (норвезька казка)

Казки про:
1423

Про королівну, яка хотіла, щоб її слово було останнє (норвезька казка) В одного короля була дочка, дуже зарозуміла і дуже метка на язик. Хоч би про що мовилося, вона хотіла, щоб її слово завжди було останнє. Тому король звелів розголосити у своєму королівстві, що віддасть дочку заміж за того, хто її переговорить, та ще й подарує йому півкоролівства.

Можна собі уявити, скільки знайшлося хлопців, що хотіли спробувати щастя. Адже не щодня випадає нагода отримати королівну й півкоролівства. І брама до королівського двору не зачинялася. Цілими ватагами поспішали туди хлопці, з півдня й півночі, з заходу і сходу, верхи й пішки. Але жоден не переговорив королівни.

Нарешті король оголосив, що кожному, хто не зможе переговорити його дочку, обсмалять вуха розпеченою кочергою. Бо королю набридло, що до його двору спікається стільки люду і все без пуття.

Дійшла чутка про королівну й до трьох братів, синів убогого селянина. А що вони вдома ніколи навіть не наїлися досхочу, тільки голодних злиднів годували, то дужче, ніж будь-хто, захотіли здобути королівну й півкоролівства.

Двоє старших братів були люди як люди, а найменший тільки те й робив, що цілими днями сидів коло печі і знічев’я пересипав руками попіл. За те його прозвали Пічкуром.

Жили брати між собою в злагоді, тож задумали й до королівського двору податися гуртом.

Вирушили вони в дорогу і не встигли далеко відійти від хати, як Пічкур знайшов здохлу сороку.

– Знайшов! Знайшов! – вигукнув він.

– Що ти знайшов? – спитали брати.

– Здохлу сороку!

– Тьху! Навіщо вона тобі здалася? Тільки зайва ноша у руці! Викинь її! – сказали брати.

Вони завжди його повчали.

– Е ні. Ану ж пригодиться,– відповів Пічкур.

Пішли вони далі, і невдовзі йому трапилася лозина. Він також підняв її і вигукнув:

– Знайшов! Знайшов!

– Що ти ще знайшов? – спитали брати.

– Лозину,– відповів Пічкур.

– Тьху! Навіщо вона тобі здалася? Тільки зайва ноша в руці! Викинь її! – сказали брати.

– Е ні! Ану ж пригодиться,– відповів Пічкур.

Пішли вони далі, і Пічкурові трапився старий кухоль.

– Хлопці, знайшов! Знайшов! – вигукнув він.

– Та не репетуй так! Що ти знайшов? – спитали брати.

– Кухоль!

– Навіщо він тобі, такий старий і щербатий? Тільки марно в торбі теліпатиметься! Викинь його! – сказали брати.

– Е ні! Ану ж пригодиться,– відповів Пічкур.

Пройшли вони ще шмат дороги, і Пічкурові трапився закручений баранячий ріг. А за якийсь крок трапився й другий, такий самий, і хлопець вигукнув:

– Знайшов! Знайшов!

– Що ти ще знайшов? – спитали брати.

– Два баранячі роги! – відповів Пічкур.

– Дурний, навіщо вони тобі? – спитали брати.

– Не знаю, ану ж пригодяться.

Невдовзі по тому він побачив на дорозі клинок і знов похвалився братам:

– Знайшов! Знайшов!

– Навіщо ти збираєш всілякий мотлох? Що ти знайшов? – сердито вже спитали брати.

– Клинок!

– Викинь його! – сказали брати.

– Е ні, ану ж пригодиться,– відповів Пічкур.

Коли брати біля самого королівського двору переходили мочар, Пічкур нахилився й підняв з болота стоптану підошву.

– Дивіться, хлопці, що я знайшов! – вигукнув він.

– Ох, поки ти знайдеш свій розум, ми вже будемо в королівни. Що ти тягнепі з болота?

– Стоптану підошву,– відповів Пічкур.
– Навіщо тобі ця погань? Викинь її!

– Е ні, не викину. Ану ж і вона пригодиться. Може, я цим усім здобуду королівну і півкоролівства.

– Аякже, неодмінно здобудеш,– засміялися брати,– королівна сква- питься на цей твій непотріб!

Скоро вони опинилися в королівському дворі. Першим до королівни зайшов старший брат.

– Добрий день,– привітався він.

– Добрий день,– відповіла королівна.

– Тут страшенно гаряче,– сказав старший брат.

– А он під комином іще гарячіше,– відповіла королівна.

Там на жару лежала напоготові розпечена кочерга. Як побачив старший брат ту кочергу, то зі страху й слова вимовити не може. І королівна прогнала його з обсмаленими вухами.

Середньому братові повелося не краще. Зайшов він до королівни й привітався:

– Добрий день.

– Добрий день,– відповіла вона.

– Як тут гаряче! – сказав хлопець.

– А он під комином іще гарячіше,– відповіла королівна.

Після цього і йому довелося скуштувати розпеченої кочерги, як його братові.

І ось настала Пічкурова черга.

– Добрий день,– привітався він.

– Добрий день,–- буркнула королівна і знуджено потяглася. Не хотілося їй розмовляти ще й з третім невдахою.

– Тут страшенно гаряче,– сказав хлопець.

– А он під комином іще гарячіше, відповіла королівна те саме, що
і його братам.

– От добре, то я спечу там свою сороку. Можна? – спокійно спитав Пічкур.

– Гляди, щоб сорока не лопнула на жару,– сказала королівна.

– Не лопне, я обмотаю її лозиною,– відповів хлопець.

– Лозина не обмотається щільно,– не хотіла здаватися королівна.

– Нічого, я зажену оцей клинок,– відповів хлопець.

– На жар капатиме лій,– сказала королівна.

– А я підставлю ось це, щоб не капав,– сказав Пічкур і витяг з торби кухоль.

– Дуже твоя мова закручена,– сказала королівна, аби не мовчати.
– Ні, не закручена,– відповів Пічкур.– Ось що справді закручене. І він витяг один баранячий ріг.

– Ти ба, другого такого я зроду не бачила! – вигукнула королівна.– То поглянь! – мовив Пічкур і витяг другий баранячий ріг.

– Ти, мабуть, стоптав свої ноги, щоб заткнути мені рота! – глузливо сказала королівна.

– Ні, не ноги я стоптав, а ось що,– відповів Пічкур і показав стару підошву від черевика.

На це королівна не знайшла що сказати.

– Отже, ти моя,– мовив Пічкур.

І він отримав королівну та ще й півкоролівства разом із нею.