Була собі лисиця. Одного разу никала вона голодна, сподіваючись роздобути якусь поживу, Та й побачила перепелицю, яка безтурботно, не відаючи про небезпеку, клювала зернятка. Лисиця підкралася нишком та хап її.
– Тепер я худа й мізерна, що тобі з мене? – зазирнула їй в очі перепелиця.
– А я гину з голоду і таки мушу тебе з’їсти,– відказала на те лисиця.
– Але ж моїм м’ясом ти все одно не наїсися. Воно тільки позастряє в тебе в зубах і буде, як у тій приповідці, – рот каже: «Прийшло!», а живіт питає: «Що ж то було, що до мене не дійшло?»
– Гаразд,– каже лисиця,– якщо виконаєш троє моїх бажань, ти вільна, а не виконаєш – тут тобі й смерть. Ось мої бажання: насамперед маєш мене нагодувати, відтак насмішити і нарешті – довести до сліз.
– Це не дуже важко зробити,– погодилася перепелиця.– Зроблю так, що й живіт твій буде ситий, і смуток пропаде.
– Яким чином? – питає лисиця.
– То вже мій клопіт. Он якраз жінка несе чоловікові обід У поле. Відпусти мене й побачиш, що я зроблю.
У поле справді йшла жінка з великим тарелем на голові. Підлетіла перепелиця, сіла неподалік від неї на стежці й стала поважно так походжати.
«А що, як я зараз зловлю її?» – подумала жінка, поклала на землю таріль і побігла за пташкою.
Лисиця вибігла на стежку, що було на тарелі, все чисто виїла та й втекла. Перепелиця полетіла за нею слідом.
– Ну як, досхочу наїлася? – питає лисицю.
– Ні, не досхочу! – відказала та.
А жінка побачила, що старання її марні, махнула рукою, повернулася назад, поставила таріль на голову й пішла до чоловіка.
Той узяв таріль, розкрив, а там хоч би крихта їжі.
– Що це має означати? – питає здивовано.
Бідолашна жінка не знала, що йому на те відповісти. Нагримав на неї чоловік, і та, плачучи, пішла додому. Голодний чоловік не мав більше сили працювати й подався за нею.
– Ходімо й ми за ними,– каже перепелиця лисиці, – побачиш, що далі буде.
Прийшли вони до села, повилазили на покрівлю хати, де жили ті чоловік і жінка, й зазирнули у комин: що робиться всередині. Молодиця з чоловіком сиділи біля казана и сварилися.
– Почекай мене тут! – сказала птаха лисиці й залетіла до хати.
Побачила її жінка й до чоловіка:
– О, та сама перепелиця, що так спритно мене ошукала. Зачиніть двері й ловіть її.
Зачинили хату. Пташка забилася в куток і сіла на ковдру.
– Стривай! – мовив чоловік.– Я її провчу.– Він схопив капця й пошпурив у перепелицю, але не влучив.
Пташка підлетіла й сіла на казан, повний їжі. Жінка схопила ополоника, а чоловік поліно, й кинулися до неї. Перепели ця пурхнула в комин і вилетіла надвір.
Чоловік із жінкою вибігли на подвір’я за нею. А лисиця тим часом кинулась крізь відчинені двері до казана й усе виїла. Відтак вийшла з хати, насміялася досхочу й каже перепелиці: Тепер я наїлася та насміялася з отих недоумків. Отож двоє моїх бажань ти виконала. Зосталося ще одне.А перепелиця ніяк не могла додуматися, як ту дурисвітку до сліз довести. Раптом вона загледіла двох псів і полетіла до них. Тим закортіло впіймати пташку, д перепелиця – до лисиці. Собаки облишили її й помчали за звіром. Лисиця з переляку вскочила в чиюсь нору.
Тоді перепелиця прикотила великого гарбуза. Той був порожній усередині й дуже торохтів.
Лисиця зовсім переполошилася й глибше забилася в нору.
Довго вона там сиділа, аж нарешті таки вистромила з нори зарюмсаний писок. А як побачила, що стільки жаху їй завдав нікчемний порожній гарбуз, не на жарт розлютилася й гукнула:
– Це ти, нечемо, так мене перелякав?! За це я тебе втоплю,– Засунула голову в гарбуза, побігла до річки й занурила його у воду.
Гарбуз пірнув, а за ним і лисиця, бо ніяк не могла витягти з нього голови.
Воно завжди так буває: коли хтось хоче когось занапастити, сам пропадає.