Жив-був собі дурник на ім’я Банґо. Такий був простак, що його обдурювали всі, кому не лінь. Якось зустрів він двох злодіїв, а ті, побачивши, який він наївний, підмовили його піти разом пограбувати дім багатого купця.
Пішли вони разом у дорогу. Дісталися до купецького дому під вечір, але було ще світло, тож довелося чекати темряви. Коли ніч огорнула все навколо, злодії сказали Банґо:
– Полізеш у дім через дірку, яку ми зробили в стіні, і подаватимеш нам усе, що там знайдеш. Гаразд?
Банґо кивнув, але на всяк випадок уточнив:
– А що мені брати?
– Винось те, що важче,– відповіли йому.
Заліз Банґо всередину й у темряві навпомацки рушив уздовж стіни. Раптом натрапив на щось тверде. Спробував підняти – важке!
"О-о, ось про що говорили мої друзі!" – зрадів дурник і розплився в усмішці.
Витяг він ту важку річ, передав злодіям – і вже повертався назад, та вони його зупинили:
– Ну й дурень же ти, Банґо! Та ти ж камінь виніс! Який з нього толк?
– Ви самі казали брати важке,– образився Банґо.
– Правильно, але ж камінь нам не потрібний!
– Тоді що брати?
– Шукай те, що біле.
Знову поліз Банґо всередину. На дотик шукав-шукав і таки намацав щось біле. Виніс – а то всього лише кошик білого пір’я.
– Горе нам із тобою, Банґо! Навіщо нам пух?! – розсердилися злодії.
– Я ж робив, як ви веліли,– виправдовувався дурник.
– Гаразд, іди ще раз. Тепер бери те, що червоне!
Зітхнув Банґо, але повернувся до темряви. Невдовзі побачив щось червоне, що тліло в печі.
"Тепер-то вже точно не помилюся", – подумав він.
То були жарини. Банґо зняв пов’язку з голови, загорнув у неї жар і поніс. Але вогні прогоріли тканину – і почали падати додолу. Кожного разу, коли випадала жарина, Банґо казав уголос:
– Ой, упало!
На той галас прокинулися господарі:
– Гей! Хто там?!
– Це я, Банґо,– відповів дурник.
– Що ти робиш?!
– Краду! – просто сказав Банґо.
Його "товариші" так злякалися, що дременули геть, лаючи Банґо на всі боки:
– Ой ти дурна голово! Така ж ти колода!
Господарі, заінтриговані таким дивним злодієм, вийшли з ліхтарями. Побачили Банґо, що струшує з себе попіл.
Злякався дурник і хотів утекти, та його схопили.
– Розповідай, що сталося!
І Банґо, як на духу, розповів: і про камінь, який подумав за цінність, і про кошик пір’я, що прийняв за білий скарб, і про червоні жарини, що спалили йому пов’язку.
Люди мало не плакали від сміху. А тоді сказали:
– Послухай, Банґо, не ходи ти більше красти у чужі доми. Залишайся з нами жити. Хочеш?
Банґо зрадів і погодився.
І з часом, кажуть люди, став він таким же мудрим, як інші – бо доброта робить розумнішою навіть найнаївнішу душу.