Був собі пастух на ймення Садик, тобто Правдивий. А звали його так тому, що він ніколи не брехав. І хоч би яку шкоду робив, завжди щиро зізнавався. Служив він в одного еміра і пас його череду. Якось поїхав той емір у гості до другого еміра, і засперечалися вони про те, чи є на світі вірна і чесна челядь. Емір, у якого Садик пас череду, почав вихваляти свого наймита. Другий не згоджувався з ним, запевняючи, що й Садик, напевне, тільки прикидається чесним, а коли випаде нагода, не упустить її, щоб обдурити свого пана. І побилися вони об заклад. Домовились, що коли отой другий емір спіймає Садика не гарячому, то неодмінно забере в першого половину всієї його череди, а як не зробить цього, то не пошкодує половини своєї череди.
Роз’їхалися вони. Тоді другий емір звелів своїй доньці, щоб перебралася простою дівкою та й підманула Садика, що пас череду.
А в тій череді був величезний бик із золотими рогами. І почала емірова дочка підлещуватися до Садика та вмовляти, щоб зарізав того бика. Мовляв, як вволить її волю, то вона його покохає
Хлопець не став довго вагатися й зарізав бика, а золоті роги поклав на ніч собі в головах. Уклалися вони спати, а емірова донька викрала вночі ті коштовні роги та й утекла до батька. Батько зрадів і думає:
«Попався Садик – тепер буде одбріхуватися!»
А Садик як прокинувся та побачив, що нема золотих рогів, то дуже засумував. Були б золоті роги, оддав би емірові, а тепер рогів нема – емір не повірить, що їх украдено. Чи не доведеться одбріхуватись? Узяв він тоді дрючка і, встромивши в землю, надів на нього тюрбан. Стоїть дрючок, наче жива людина. Підходить Садик до нього й вітається:
– Добридень, паночку!
І сам собі відповідає:
– Доброго здоров’я, Садику!
– Прийшов тобі сказати, пане, що золоторогий бик здох.
– Ну, як здох, то повинні зостатися золоті роги. Де ж вони?
– А я не знаю.
– То ти брешеш! Не здох бик!
– А таки твоя правда, пане, не здох!
І пішов він собі геть. Думав, думав та й надумався: «Скажу, що вовки з’їли золоторога».
Знову підійшов до дрючка з настромленим тюрбаном:
– Здоров був, пане!
І сам собі відказує за пана:
– Доброго здоров’я, Садику! Що тобі треба?
– Вовки з’їли золоторога!
– Якби вовки з’їли, то золоті роги б зосталися!
– Твоя правда, пане, зосталися б.
І знову одійшов Садик, і знову сів. Думав, думав, а тоді підійшов до дрючка і знову вітається з ним та з тюрбаном:
– Здоров був, паночку! Оце наскочили на череду розбійники-бедуїни, забрали золоторогого бика та й погнали з собою.
Сказав і сам собі одказує, наче емір:
– Якби бедуїни наскочили, то забрали б увесь товар. Брешеш, Садику!
– А таки брешу!
Одійшов Садик і знову сів. Думав, думав та й надумався: треба правду сказати. Підходить до дрючка:
– Добридень, паночку!
– Добридень, Садику! За яким ділом?
– Та прибилася до мене дівка, я пожартував з нею, а вона підлестилася до мене й умовила, щоб твого золоторогого бика зарізав. Я й піддався на ту дівочу спокусу: бика зарізав, золоті роги коло себе на ніч поклав, а вона ті роги вкрала та й утекла.
– Ну, що ж, Садику, хоч і завинив ти дуже, але за щиру правду прощаю тебе!
Тим часом другий емір на радощах покликав до себе еміра, якому служив Садик. Розказав йому, як вийшла справа, показав золоті роги та й каже:
– Ану, клич свого Садика, нехай одбріхується!
Перелякався Садик, як почув, що його кличуть до панів, але пішов. Прийшов, привітався до обох емірів, а ті його грізно запитують:
– Де бик-золоторіг?
– Де бик? – перепитав Садик. І розповів, як усе сталося:
– Прибилася до мене дівка, спокусила своєю красою і почала вмовляти: заріж та заріж бика – золоті роги! Я й зарізав, роги коло себе на ніч поклав, а вона вкрала їх та й утекла. Ніхто не винен, окрім мене, карайте мене!
А емір йому й каже:
– За твою правду прощаю тебе! Іди знову до череди й пильнуй її, а наш сусід половину своєї череди віддає нам.