Був собі шейх, який чванився, що знає геть усі науки. Коли його питали про що-небудь, він одразу давав докладну відповідь, посилаючись на видатних учених. Люди як на дивовижу ходили до нього.
У місті, де жив той шейх, існував гурток. Гуртківці часто приходили до нього з усілякими питаннями. І всі вони дивувалися його знанням та надзвичайній пам’яті. Але одного разу змовилися вони вчинити таке: кожен з них напише будь-яку літеру на клаптику паперу. А вже потім з цих літер треба скласти слово, що б нічого не означало. Розтлумачити це слово вони попросять шейха.
– Якщо він дасть відповідь,– умовилися гуртківці,– й цього разу, то ми знатимемо, що всі попередні відповіді й розмови були чистісінькою вигадкою і плодом його фантазії. Якщо ж не дасть відповіді, будемо вірити йому й надалі.
Після цієї домовленості кожен з них накреслив на папері першу-ліпшу літеру. Потім склали всі літери докупи. І вийшло слово: «хунфушару». Це слово, звісно, нічого не означало, так собі – безглузда дурниця. Прийшовши до шейха, вони запитали, що воно означає. Той, не задумуючись, бовкнув:
– Це рослина. Росте вона в горах щасливої Аравії. Стебло у неї гладеньке, листя дрібне: цвіте круглими квітками рожевого відтінку, який часом переходить у білий. Ібе-Бейтар каже, що хунфушару має температуру три градуси, а вологість – першого ступеня. Давид Аль-Басир каже, що ця рослина виліковує хвороби серця й очищає дихальні шляхи... А такий-то вчений каже те й те, а інший – зовсім інше. Араби іноді дають її коровам, щоб ті краще доїлися. Навіть один з наших поетів каже:
Усю мою душу любов притягує до тебе,
Як молоко притягує рослина оця хунфушару.
Про це зілля згадується і в збірці переказів нашого пророка Магомеда.
Шейх намірився був навести ще якийсь текст, але слухачі перебили його:
– Ну, годі ж бо, шейху! Ти вже набрехав і на медиків, і на арабів, і на поетів. Не приписуй брехні хоч пророкові!
Тут вони розкрили свою таємницю і присоромили його. Відтоді ніхто більше не ходив до цього шейха просити поради чи з якимись своїми клопотами.