Алтан-Хайша – золоті ножиці (бурятська казка)

***

Алтан-Хайша – золоті ножиці (бурятська казка)

Колись, у давнину, жив, кажуть люди, розумний хан. У цього хана був один-єдиний син.

Думає хан: «Серце в мого сина начебто не лихе, та розум невеликий. Коли я вмру, як він керуватиме людьми? Треба знайти йому таку дружину, яка зуміла б його на добру путь на ставити, вчасно зупинити... А де її знайдеш, отаку дружину?»

І вирішив: «Нехай буде хоч донькою найпослідущого злидаря, мені все одно, аби тільки розумна була».

Вирядив хан посланців-тушемілів і наказав їм:

– Їдьте й знайдіть мені найрозумнішу дівчину!

Вирушили тушеміли в путь, об’їхали всі улуси, багато днів мандрували, ніде не змогли знайти такої дівчини, як треба. Гарних багато, й розумних чимало, а такої, як хан наказав знайти,– ніде не зустрічали.

Приїхали вони в один улус, аж бачать: стоїть скраєчку бідна юрта, а коло юрти нічого немає – ні коня, ні конов’язі.

Позлазили тушеміли з коней, тримають їх за поводи, хочуть десь прив’язати, а прив’язати нема до чого. Адже до юрти коней не прив’яжеш!

Тут з юрти визирнула дівчина. Глянула на них і питає:

– Чом ви не зайдете до юрти? Чому навколо ходите?

Тушеміли кажуть:

– Хотіли до вас зайти, та ось коней прив'язати нема до чого.

Засміялася дівчина:

– Невже не знайдете, до чого прив’язати? От вам зима, от літо – до них і прив’язуйте своїх коней.

Оглянулись тушеміли навколо, дивляться один на одного ніяк второпати не можуть, як це їм прив’язати коней до зими й літа?

Дуже розсердилися вони на дівчину: навіщо, мовляв, поглузувала з них? Посідали знову на коней і поїхали назад сумні-невеселі: так і не пощастило їм знайти мудру дівчину, яку б міг посватати ханський син.

Приїхали до хана. Став він розпитувати: де побували, яких дівчат бачили, чи знайшли десь розумну?

– Невдало ми їздили, великий хане,– відказують тушеміли,– Усе ханство об’їхали, до кожної юрти заходили, з кожною дівчиною розмовляли, а ніде такої невістки, як тобі треба, не могли знайти.

– І в бідні юрти заглядали? – питає хан.

– Були і в бідних,– кажуть тушеміли,– Наостанку до такої бідної юрти заглянули, що біля неї немає ні конов'язі, ані навіть стовпа. У цій юрті якась нерозумна дівчина живе. Такі слова говорить, що і второпати не можна.

– Що ж вона вам сказала? – питає хан.

– Визирнула вона з юрти,– розповідають тушеміли,– бачить, що ми шукаємо, куди б його коней прив’язати, і каже: «От вам зима, от літо, до них і прив’яжіть своїх коней!» Ніякого глузду нема в цих словах! Ми з нею й розмовляти не стали. Посідали на коней і поїхали назад.

Посміхнувся хан і питає своїх тушемілів:

– А чи, бува, не лежали біля цієї юрти сани й віз?

Глянули тушеміли один на одного, поміркували й кажуть:

– Як же ж ти довідався про це, великий хане? Справді, біля цієї обідраної юрти лежали поламані сани й віз.

– От вам зима й літо,– сказав хан.– Ви хоч і ханські тушеміли, а цього не второпали. Скажіть мені, де ця дівчина живе, я сам до неї поїду!

Наказав засідлати коня й рушив у дорогу.

Чи довго їхав хан, чи ні, а проте приїхав до тієї обідраної юрти. Скочив з коня, прив’язав його до воза й зайшов до юрти.

Бачить – сидять дід з бабою, а коло них пряде вовну дівчина небувалої краси. Зрадів хан:

«О, тут розум і краса поруч живуть».

Питає в дівчини:

– Як тебе звуть?

Дівчина каже:

– Звуть мене Алтан-Хайша – Золоті ножиці.

– Чому ж тобі таке ім’я дали?

– А я всі хитрощі-мудрощі відгадую, мов нитки ножицями розрізаю.

– Ану, принеси зараз мотузок з попелу,– каже хан,– мені дещо перев’язати треба.

Занепокоїлися дід з бабою: як же їхня дочка ханський наказ виконає? А дівчина засміялася й каже:

– Заждіть трохи, зараз принесу!

Вийшла вона з юрти, хутенько скрутила мотузок з соломи, внесла, поклала його біля хана і підпалила. Солома згоріла, залишився мотузок з попелу.

– Оце вам, великий хане, й мотузок з попелу! – каже Алтан-Хайша.

Засміявся хан:

– Не довго думала, та добре зробила!

Після цього звелів хан зварити тринадцять яєць, дав їх Алтан-Хайші й загадав:

– Виведи мені з цих яєць тринадцять курчат.

– Гаразд,– відказує Алтан-Хайша,– але ж курчат треба чимось годувати. Ось візьміть цю кашу, посійте її. Доки курчатка з яєць повилуплюються, з каші просо виросте. Змолотіть його – ото й буде корм для курчат.

Дід з бабою розгубилися: ану ж хан прогнівиться за такі зухвалі слова, звелить їхню юрту зламати, а їх самих прогнати геть! Але хан не гнівається, тільки всміхається, а сам думає: «Ніде такого бистрого розуму не зустрічав! Кращої невістки мені не знайти!»

Обернувся до старого батька Алтан-Хайші й каже:

– Давайте свататись! Хай ваша донька Алтан-Хайша буде моєю невісткою. Хочу свого сина оженити з нею!

Старий каже:

– У нас одним-одна дочка. Хто ж нас годуватиме, коли ми геть спорохнявіємо, хто нас доглядатиме? Ні, не можна, ніяк не можна віддати тобі нашу дочку!

Хан каже:

Алтан-Хайша – золоті ножиці (бурятська казка)

– Я вам нову юрту поставлю, довіку вас годуватиму,

А старий йому:

– Треба ще Алтан-Хайшу спитати, що вона скаже... Алтан-Хайша киває:

– Я згодна!

Приїхали по Алтан-Хайшу ханські посланці, відвезли її до ханського палацу.

Таке весілля влаштували, якого ще й у світі не було: м’яса наготували цілу гору, вина – ціле озеро, гостей поскликали з усіх кінців землі.

Дев’ять днів і дев’ять ночей банкетували, ледь-ледь на десятий день пороз’їжджалися гості по своїх домівках.

І всі радіють: хан не натішиться з молодої невістки, ханський син не натішиться з молодої дружини, а Алтан-Хайша – із свого чоловіка: хоч і не дуже розумний, зате гарний і серце в нього добре.

Якось одного погожого дня хан каже синові:

– Їдьмо полювати!

Засідлали найкращих коней і поїхали. їдуть – хан попереду, ханський син позаду.

Приїхали в одну падь, стали полювати. Хан хутко наздогнав козулю, вбив її й каже синові:

– Я ще до сусідньої паді загляну, може, підстрелю ще одну козулю, а ти залишайся тут, приготуй нам обід.

Син питає:

– Як же ж я отой обід готуватиму? Адже ми з собою казана не взяли.

– У лісі дерев багато. Обійдешся дерев’яною посудиною!

Більше хан нічого не сказав. Шмагнув коня й поскакав собі.

Прив’язав ханський син свого коня, дістав топірець, зрубав дерево й став видовбувати оцупок, щоб дерев’яного казана змайструвати. Довгенько морочився, а зробив небагато – зовсім невеличку дірку видовбав.

Тут хан повернувся, ще одну козулю привіз. Сам веселий, задоволений. А як глянув на сина – похмурнів, брови насупив. Бачить – сидить син, як і сидів, потом обливається, морочиться, сосновий оцупок довбає, дерев’яного казана майструє.

Як ухопить хан нерозумного сина, як почне шмагати нагаєм. Потім скочив на коня, звелів синові додому вертатися.

– Вже вдома пообідаємо,– каже.

Син насилу на коня виліз, чвалає слідом за батьком... Довго так їхали – хан попереду, син позаду. Оглянувся хан, бачить: син геть відстав.

– Гей, сину,– гукає,– тягни свого коня за хвіст!

Син скочив з коня й ну тягти його за хвіст. Побачив це хан, знов спалахнув.

Примчав до сина й давай шмагати його нагаєм. Шмагав, шмагав, аж утомився.

Приїхали вони додому, обидва невеселі, обидва мовчать.

Сіли обідати. Ледве встали з-за обіду, ханський син зараз до себе пішов, ліг та й стогне потихеньку.

Алтан-Хайша питає:

– Що тобі? Чому стогнеш?

– Ох, ох, усе болить!

– Що ж у тебе болить? Чи ти, бува, не захворів? – допитується Алтан-Хайша.

Ханський син каже:

– Ні, не захворів я. Батько мене на полюванні довго нагаєм шмагав.

– За віщо ж це? – питає Алтан-Хайша.

– А я й сам не знаю. Мабуть, з глузду з’їхав на старість... Приїхали ми в одну падь, він убив козулю й каже: «Готуй нам їжу!» Я питаю: «Як же я готуватиму? У нас казана немає!» Він каже: «Обійдешся дерев’яною посудиною». Ну, я зрубав дерево й почав дерев’яного калана видовбувати. Під’їхав він, побачив це, нічого не сказав та як почне нагаєм шмагати!

– А за віщо ж тебе вдруге бив? – знов питає Алтан-Хайша.

Ханський син каже:

– Коли ми поверталися з полювання, я дуже відстав. Батько гукає: «Тягни свого коня за хвіст!» Я й став тягти коня за хвіст. Тут батько знов як примчить до мене, як почне нагаєм шмагати! Ні, мабуть-таки, він з глузду з’їхав.

Вислухала це Алтан-Хайша й каже:

– Ні, батько зовсім з глузду не з’їхав. Це у тебе в голові розуму не дуже багато. Не міг уторопати, що він вказав!

– А що ж тут можна второпати? – дивується ханський син.

Алтан-Хайша каже:

– Коли батько сказав тобі: «Обійдешся дерев’яною посудиною», ти настромив би шматки м’яса на сучок та й смажив би їх на вогні. Ось тобі й дерев’яний посуд!

– А нащо ж він звелів мені тягти коня за хвіст?

– Та хіба ж те хотів сказати хан? Він хотів, щоб ти не відставав, щоб поганяв свого коня гарненько. Оце тобі й «тягти коня за хвіст!»

А старий хан стояв за дверима й чув їхню розмову.

Думає собі: «Ні, таки справжнє диво моя невістка Алтан-Хайша! Усі мої тушеміли проти неї дурні, нерозумні діти! Ось тепер я можу спокійно покинути своє ханство й поїхати до Шажин-Номон-хана. Він теж розумом славен; ану ж перевірю, чи й справді це такий мудрець, як люди кажуть?»

Зібрався хан і наступного ж дня рушив з двома баторами в сусіднє ханство, до Шажин-Номон-хана.

Втрапив він на велике свято. У Шажин-Номон-хана гостей не злічити. Сам Шажин-Номон-хан походжає пихатий, гордий.

Питає він нашого хана:

– З чим до мене приїхав?

А той йому:

Алтан-Хайша – золоті ножиці (бурятська казка)

– Позмагатися до тебе приїхав, побачити, хто з нас гострі ший розумом!

– Гаразд,– каже Шажин-Номон-хан,– ось я буду тобі загадки загадувати, а ти відгадуй.

Шажин-Номон-хан такі вже хитромудрі загадки загадуєта наш хан не довго думає, одразу їх розгадує. Аж прикро стало господареві.

Каже він нашому ханові:

– Ось тепер ти загадуй, а я відгадуватиму.

Наш хан загадав загадку, а Шажин-Номон-хан міркує-міркує – ніяк відгадати не може. Загадав другу – й другої Шажин-Номон-хан відгадати не може. Загадав третю – та хоч як господар морочився, не міг і третьої відгадати.

І так він оскаженів з досади й гніву, що наказав вартовим закувати нашого хана в ланцюги й прив’язати до стовпа за шию.

– Через три дні відрубайте йому голову,– наказує Шажин Номон-хан,– щоб і на світі його не було! А баторів його зарубайте зараз!

Бачить хан – смерть близько!

Став він прохати Шажин-Номон-хана:

– Яка ж тобі користь буде, коли відрубаєш мені голову? Краще візьми за мене великий викуп.

Жаднючий був Шажин-Номон-хан. Питає він:

– А що ж даси за себе?

Хан каже:

– Дам багато овець і корів, багато золота. Тільки дозволь мені додому листа написати – все відразу буде: і скот, і золото.

Скликав Шажин-Номон-хан своїх нойонів, князів та вельмож і став з ними радитись.

Нойони кажуть:

– Голову йому відрубати не важко, краще викуп узяти.

Мовить Шажин-Номон-хан:

– Пиши додому листа – нехай викуп привезуть.

Зрадів хан, став листа писати:

«Приїхав я з моїми баторами до славного ханства Шажин-Номон-хана й трапив саме на багате свято. Залишився я в славного Шажин-Номон-хана гостювати. І вдень і вночі бенкетую та розважаюся. Сплю я на м’якому зеленому матраці, вкриваюся синьою ковдрою, гаптованою золотом. Славний Шажин-Номон-хан подарував мені дорогі прикраси на руки й на ноги, на шию вдягнув срібного крученого ланцюга. Для послуг мені дав найкращих своїх людей: вони від мене ні вдень ні вночі не відступають.

Коли одержите цього листа, приготуйте славному Шажин-Номон-хану багатющі дарунки: женіть усіх моїх рогатих корів та биків, а слідом за ними женіть весь безрогий скот. З трьох золотих осик, що виросли у нас на подвір’ї, дві зрубайте й одразу ж спаліть, а одну з собою везіть до кордонів володінь славного Шажин-Номон-хана. Сивого мого коня з собою не беріть – він скакун поганенький, нікому тут не потрібен, нехай у своїй стайні стоїть! Листа цього нехай розріже своїми золотими ножицями моя молода невістка».

Прочитав цього листа Шажин-Номон-хан, прочитали його тушеміли й нойони і сказали:

– Пише хан, щоб добрий, багатющий викуп надіслали нам! А на розум він, мабуть, не дуже багатий: он скільки безглуздих слів у своєму листі понаписував!

Узяли цього листа три найбистріші посланці Шажин-Номон-хана й чимскоріше поскакали в землі нашого хана.

Вручили вони листа ханському синові. Той прочитав, нічого не второпав. Ханські нойони прочитали, теж нічого не зрозуміли. Одне збагнули: треба ханський наказ виконувати.

Заметушився ханський син, заметушилися радники й нойони: наказують зганяти докупи биків, корів та овець. Самі бігають, шукають, де на подвір’ї золоті осики виросли. Крик, лемент, гамір стоїть...

Один з радників каже:

– Постривайте! Адже наш хан пише, щоб листа розрізала своїми золотими ножицями його невістка-розумниця. Треба їй віднести листа!

Принесли листа Алтан-Хайші.

Прочитала вона й каже:

– Схопіть зараз двох посланців Шажин-Номон-хана й киньте у в’язницю, а третього закуйте в міцні ланцюги!

Послухалися ханські радники, зробили так, як Алтан-Хайша звеліла.

Потім скликала вона всіх і сказала:

Алтан-Хайша – золоті ножиці (бурятська казка)

Не так ви зрозуміли, що нам хан пише! Трапив він у велику скруту, от і пише так, щоб ніхто, окрім нас, не зрозумів... «Залишився я погостювати в славного Шажин-Номонхана» означає, що наш хан трапив у полон... «І вдень і вночі бенкетую та розважаюсь» – весь час тужу й журюся. «Сплю на м’якому зеленому матраці» – лежу на траві. «Укриваюся синьою ковдрою, гаптованою золотом» – сплю під зоряним небом. «На руки й на ноги подарував мені Шажин-Номон-хан дорогі прикраси» – звелів надіти кайдани на руки й на ноги. «На шию вдягнув крученого срібного ланцюга» – прив’язав мене за шию мотузкою. «Для послуг мені дав найкращих своїх людей, вони від мене ні вдень ні вночі не відступають» приставив до мене грізну сторожу.

Слухають радники й нойони, слухає ханський син, дивуються мудрості Алтан-Хайші, а вона далі листа читає:

– Просить наш хан пригнати до Шажин-Номон-хана всіх своїх рогатих биків та корів, а слідом за ними й весь свій безрогий скот – це означає, що хан велить зібрати усіх своїх воїнів з луками та списами, а за ними й воїнів з мечами. З трьох золотих осик, що виросли у нас в дворі, наказує він дві зрубати, а одну везти до кордонів володінь Шажин-Номон-хана. Це означає: двох посланців Шажин-Номон-хана вбийте, а третього візьміть проводирем.

Усі питають:

– Про якого ж це сивого коня пише наш хан?

– Пише він про свого сина,– каже Алтан-Хайша,–наказує йому тут залишатися. Готуйте військо, треба в похід іти'

Небагато часу минуло, вже згромадилося ханське військо. Попереду лучники пішли, позаду воїни з мечами: сама Алтан-Хайша їх повела.

Полонений посланець Шажин-Номон-хана дорогу показу вав.

Грізною хмарою налетіли вони на володіння Шажин-Номон-хана. Він і війська свого зібрати не встиг. Схопили Шажин-Номон-хана, привели до Алтан-Хайші.

Питає його Алтан-Хайша:

– Чи до вподоби тобі, славний Шажин-Номон-хане, наші дарунки?

Мовчить хан, труситься весь, словечка з жаху вимовити не може. Наказала Алтан-Хайша зв’язати його, як барана, й везе в своє ханство.

А наш хан повернувся, скликав усіх своїх підданців і сказав:

– На всій землі немає такої мудрої жінки, як Алтан-Хайша! Як умру – хай вона править моєю країною!

Так і сталося, як бажав хан. Коли помер він, стала правити ханством Алтан-Хайша – Золоті ножиці, дівчина з бідної юрти.

Будь ласка, залиште свій відгук!

grin LOL cheese smile wink smirk rolleyes confused surprised big surprise tongue laugh tongue rolleye tongue wink raspberry blank stare long face ohh grrr gulp oh oh downer red face sick shut eye hmmm mad angry zipper kiss shock cool smile cool smirk cool grin cool hmm cool mad cool cheese vampire snake excaim question

Відгук буде опублікований після перевірки модератором :)

Ви можете увійти під своїм логіном або зареєструватися на сайті.

(обов'язково)