Жив собі дід. У нього було троє синів: двоє розумних, третій – дурник Омелько.
Ті брати працюють, а Омелько цілісінький день лежить на печі, знати нічого не хоче.
Якось брати поїхали на базар, а жінки, невістки, давай посилати його:
– Сходи, Омельку, по воду.
Він їм з печі:
– Ліньки…
– Сходи, Омельку, а то брати з базару повернуться, гостинців тобі не привезуть.
– Ну, гаразд.
Зліз Омелько з печі, взувся, одягнувся, узяв відра й сокиру і пішов на річку.
Прорубав лід, зачерпнув відра і поставив їх, а сам дивиться в ополонку. І побачив Омелько в ополонці щуку. Приловчився і вхопив щуку в руку:
– От юшка буде солодка!
Раптом щука каже йому людським голосом:
– Омельку, відпусти мене в воду, я тобі стану в пригоді.
А Омелько сміється:
– На що ти мені згодишся?… Ні, понесу тебе додому, скажу невісткам юшки наварити. Буде юшка солодка.
Щука благає знову:
– Омельку, Омельку, відпусти мене в воду, я тобі зроблю все, що забажаєш.
– Гаразд, тільки покажи спочатку, що не надуриш мене, тоді відпущу.
Щука його питає:
– Омельку, Омельку, скажи – що ти зараз хочеш?
– Хочу, щоб відра самі пішли додому й вода не розхлюпалася…
Щука йому каже:
– Запам’ятай мої слова. Коли тобі чогось захочеться, скажи тільки: «По щучому велінню, по моєму хотінню».
Омелько й каже:
– По щучому велінню, по моєму хотінню – ідіть, відра, самі додому…
Тільки-но сказав – відра самі й пішли під гору. Омелько пустив щуку в ополонку, а сам пішов за відрами.
Ідуть відра селом, люд дивується, а Омелько йде позаду, підсміюється… Зайшли відра до хати й самі стали на ослін, а Омелько поліз на піч.
Минуло багато чи мало часу – невістки кажуть йому:
– Омельку, чого ти лежиш? Пішов би дров нарубав…
– Ліньки…
– Не нарубаєш дров, брати з базару повернуться, гостинців тобі не привезуть.
Омелькові ліньки злазити з печі. Згадав він про щуку й тихенько каже:
– По щучому велінню, по моєму хотінню – іди, сокиро, нарубай дров, а дрова – самі до хати йдіть і в піч складайтесь…
Сокира вискочила з-під лави – і на двір, і почала дрова рубати, а дрова самі до хати йдуть і в піч лізуть…
Багато чи мало часу минуло, невістки знов кажуть:
– Омельку, дров у нас більше немає. Поїдь до лісу, нарубай.
А він їм з печі:
– А ви нащо?
– Як – ми нащо?… Хіба наше діло до лісу по дрова їздити?
– Мені ліньки…
– Ну, не буде тобі подарунків.
Нічого не вдієш. Зліз Омелько з печі, взувся, вдягнувся. Узяв мотузку й сокиру, вийшов на двір і сів у сани:
– Жінки, відчиняйте ворота!
Невістки йому кажуть:
– Що ж ти, дурню, сів у сани, а коня не запряг?
– Не треба мені коня.
Невістки відчинили ворота, а Омелько каже тихенько:
– По щучому велінню, по моєму хотінню – їдьте, сани, до лісу…
Сани самі й поїхали в ворота, та так швидко – верхи не доженеш.
А до лісу довелося їхати через місто, і тут багато він люду пом’яв, подавив. Люди кричать: «Тримай його! Лови його!». А він усе сани підганяє. Приїхав до лісу:
– По щучому велінню, по моєму хотінню – сокиро, нарубай дровець сухеньких, а ви, дровця, самі падайте в сани, самі в’яжіться…
Сокира почала рубати, колоти сухі дрова, а дровця самі в сани падають і мотузкою в’яжуться. Потім Омелько наказав сокирі вирубати собі ломаку – таку, щоб насилу підняти міг. Сів на сани:
– По щучому велінню, по моєму хотінню – їдьте, сани, самі додому…
Сани помчали додому. Знову проїжджає Омелько по тому місту, де недавно пом’яв, подавив багато люду, а там уже на нього чекають. Схопили Омелька й тягнуть із саней, лають та б’ють.
Бачить він, що кепські справи, і тихенько:
– По щучому велінню, по моєму хотінню – ану, ломако, намни їм боки…
Ломака вискочила – і пішла духопелити. Люди кинулися навтьоки, а Омелько приїхав додому і заліз на піч.
Багато чи мало часу минуло – почув цар про Омелькові вибрики й посилає по нього офіцера – його знайти і привезти до палацу.
Приїжджає офіцер у те село, заходить до хати, де Омелько живе, і питає:
– Ти – дурник Омелько?
А він з печі:
– А тобі навіщо?
– Одягайся хутчіше, я повезу тебе до царя.
– А мені ліньки…
Розсердився офіцер і вдарив його по щоці. А Омелько каже тихенько:
– По щучому велінню, по моєму хотінню – ломако, намни йому боки…
Ломака вискочила – і давай частувати офіцера, насилу втік.
Цар здивувався, що його офіцер не зміг упоратися з Омельком, і посилає свого найбільшого вельможу:
– Привези до мого палацу дурника Омелька, а то голову тобі зніму.
Накупив найбільший вельможа родзинок, чорносливу, пряників, приїхав у те село, зайшов до хати й почав питати невісток, що полюбляє Омелько.
– Наш Омелько полюбляє, коли його ласкаво попросять та червоний каптан пообіцяють, – тоді він усе зробить, хоч що попросиш.
Найбільший вельможа дав Омельку родзинок, чорносливу, пряників і каже:
– Омельку, Омельку, що ти лежиш на печі? Їдьмо до царя.
– Мені й тут тепло…
– Омельку, Омельку, в царя будуть добре годувати-поїти, – будь ласка, їдьмо.
– А мені ліньки…
– Омельку, Омельку, цар тобі червоний каптан подарує, шапку й чоботи.
Омелько подумав-подумав:
– Ну, гаразд, іди ти вперед, а я за тобою поїду слідом.
Поїхав вельможа, а Омелько полежав ще й каже:
– По щучому велінню, по моєму хотінню – ану, піч, їдь до царя…
Ту т у хаті кутки затріщали, дах заколихався, стіна вилетіла, і піч сама пішла вулицею, дорогою, просто до царя.
Цар дивиться у вікно, дивується:
– Що це за чудо?
Найбільший вельможа йому відповідає:
– А це Омелько на печі до вас їде.
Вийшов цар на ґанок:
– А що це, Омельку, на тебе багато скарг! Ти багато люду подавив.
– А чого вони під сани лізли?
Ти м часом у вікно на нього дивилася царська дочка – Мар’я-царівна. Омелько побачив її у вікні й каже тихенько:
– По щучому велінню, по моєму хотінню – нехай царська донька мене полюбить…
І сказав ще:
– Їдь, піч, додому…
Піч повернулась і покотила додому, зайшла до хати і стала на своє місце. Омелько лежить-вилежується.
А в царя в палаці крик та сльози. Мар’я-царівна за Омельком сумує, не може жити без нього, просить батька, щоб віддав її за Омелька заміж. Ту т цар заголосив, затужив і каже знову найбільшому вельможі:
– Іди, приведи до мене Омелька живого чи мертвого, а то голову зніму.
Накупував найбільший вельможа вин солодких та різних закусок, поїхав у те село, зайшов до хати й почав Омелька частувати.
Омелько напився, наївся, захмелів і ліг спати. А вельможа поклав його в сани й повіз до царя.
Цар мерщій наказав прикотити велику діжку із залізними обручами. У неї посадили Омелька і Мар’ю-царівну, засмолили і діжку в море кинули.
Скоро чи ні – прокинувся Омелько, бачить – темно, тісно:
– Де ж це я?
А йому відповідають:
– Сумно й нудно, Омелечку! Нас у діжку засмолили, кинули в синє море.
– А ти хто?
– Я – Мар’я-царівна.
Омелько каже:
– По щучому велінню, по моєму хотінню – вітри буйні, викотіть діжку на сухий берег, на жовтий пісок…
Вітри буйні подули. Море збурилося, діжку викинуло на сухий берег, на жовтий пісок. Омелько і Мар’я-царівна вийшли з неї.
– Омелечку, де ж ми будемо жити? Збудуй хоч якусь хатину.
– А мені ліньки…
Ту т вона стала його ще більше просити, він і каже:
– По щучому велінню, по моєму хотінню – збудуйся, кам’яний палац із золотим дахом…
Щойно він сказав – з’явився кам’яний палац із золотим дахом. Навколо зелений сад: квіти цвітуть і птахи співають. Мар’я-царівна з Омельком зайшли до палацу, сіли біля віконця.
– Омелечку, а чи не можна тобі красенем стати?
Омелько недовго думав:
– По щучому велінню, по моєму хотінню – стати мені добрим молодцем, писаним красенем…
І став Омелько таким, що ні в казці сказати, ні пером описати.
А саме тоді їхав цар на полювання й бачить – стоїть палац, де раніше нічого не було.
– Що це за нахаба без мого дозволу на моїй землі палац поставив?
І послав дізнатись-розпитати, хто такі. Посли побігли, стали під вікном, питають.
Омелько їм відповідає:
– Запросіть царя до мене в гості, я сам йому скажу.
Цар приїхав до нього в гості. Омелько його зустрічає, веде до палацу, садить за стіл. Починають вони бенкетувати. Цар їсть, п’є й не надивується:
– Хто ж ти такий, добрий молодче?
– А пам’ятаєте дурника Омелька – як приїжджав до вас на печі, а ви веліли його зі своєю дочкою в діжку засмолити, в море кинути? Я – той самий Омелько. Захочу – все твоє царство спалю і зруйную.
Цар дуже злякався, почав пробачення просити:
– Одружися з моєю дочкою, Омелечку, бери моє царство, тільки не вбивай мене!
Ту т влаштували бенкет пишний. Омелько одружився з Мар’єю-царівною і став правити царством.
От і казці кінець, а хто слухав – молодець.
- По щучьему веленью(рос.)