Сірий заєць біг широким степом. Цього року весна видалася ранньою, й земля увібрала всю вологу.
Довкола жодної калюжки, а зайчику дуже захотілося пити. Раптом стрибун побачив стару криницю. Наблизився й зазирнув до колодязя.
– Ой! – пискнув сіренький і щодуху дременув геть.
Біжить зайчик, а назустріч йому поважно крокує лисичка з букетиком ранніх весняних квітів.
– Куди мчиш, друже? – поцікавилася вона.
– Там… там у криниці, – важко дихаючи, показував у бік колодязя заєць, – хтось сидить. Воно таке страшне: має довгі вуха й волохату морду! Хотіло кинутися на мене, та я втік.
Злякалася й лисиця невідомого чудовиська та побігла разом із зайцем. Невдовзі зустріли вони ведмедя.
– Куди поспішаєте? – заревів клишоногий, чухаючи спину об дерево.
– Потрібно рятуватися, бо у криниці мешкає страховисько, – наперебій пояснювали лисиця з зайцем.
Рушив і ведмідь з ними. Всім, кого дорогою зустріли втікачі, розповідали про істоту в колодязі. Врешті-решт вирішили піти до царя звірів – лева. Він мудрий і сильний, неодмінно захистить від страшної істоти.
– Яке неподобство! – обурився золотогривий, вислухавши підданих. – Хто ж насмілився оселитися в моїх володіннях?! Ходімо, хочу сам побачити страховисько.
Звірі покірно попленталися за левом. Діставшись криниці, тварини стали колом, а цар обережно зазирнув до колодязя і вжахнувся. Він заревів і погрозливо затряс гривою, невідома істота теж вишкірила ікла й замахала головою.
– Де ж довгі вуха? – звернувся лев до зайця. – Воно має густу шерсть на шиї та великі зуби! Зараз я покажу, як дражнити царя!
Розлючений лев стрибнув у криницю, а налякані звірі схилилися над ямою. Та похлюпавшись у воді, цар зрозумів, що там нікого немає.
– Боягуз! Він утік! – засміявся лев. – Витягніть мене звідси.
Тварини допомогли золотогривому вибратися на поверхню.
– Дякуємо, могутній царю, що прогнав страховисько, – зраділи звірі.
Заспокоївшись, усі розбрелися у справах, але до криниці більше ніхто не наближався.