Колись-давно жив у цих землях народ, що звався піктами. Були вони невисокими, з рудим волоссям, довгими руками, а стопи в них були такими широкими, що під час дощу вони закидали ноги собі на голову – і мали, мов парасолі.
Пікти славилися своїм умінням будувати – усі давні фортеці по цілій країні вони збудували. А знаєш як? Ставали в ланцюжок – від каменоломні до місця будівництва, і передавали камінь з рук у руки, поки не зведуть стіни.
Ще пікти варили хмільний напій – вересковий ель. Робили його з квітів вересу, що й досі росте по всіх пагорбах. І був той ель такий смачний та запашний, що інші племена жадали дізнатись секрет його приготування. Але пікти – ні за що! Зберігали таємницю від батька до сина й заповідали: "Нікому ніколи її не відкривати!"
Та згодом прийшла біда – війни, знищення, загибель. І лишились від великого народу тільки двоє: старий батько й його юний син.
Їх захопили скотти – народ, що прийшов на їхню землю. Привели до короля, й той мовив:
– Розкрийте мені таємницю елю – або змушу вас болем і муками!
Старий пікт мовив:
– Я скажу. Але за однієї умови.
– Якої? – запитав король.
– Ти маєш пообіцяти виконати мою волю, якщо вона не буде шкодити тобі.
Король погодився.
Тоді старий сказав:
– Я хочу, щоби ти вбив мого сина. Я не можу цього зробити сам. А без того – не скажу нічого.
Здивувався король, та слово дав – тож звелів вбити юнака.
Коли син був мертвий, старий гучно засміявся:
– А тепер роби зі мною що хочеш! Сина ти міг змусити – бо молодий був. А мене не змусиш ніколи!
І прокричав:
Я не скажу тобі,
Хоч і смерть моя прийде,
Як ми варим ель
З верескових квітів де!
Розлютився король, та не став його вбивати. Велів залишити жити – бо, мовляв, найгірше для нього буде – дожити до старості.
І жив старий у неволі. Став він древній, як пагорби, сліпий і згорблений. Люди й забули, що живе ще той останній пікт.
Та ось якось уночі зібралися в домі парубки – і почали хизуватись своєю силою. Старий зліз з ложа й каже:
– Дайте мені руку одного з вас – хочу відчути, чи є хоч крихта тієї сили, що була в минулі часи.
Замість руки дали йому залізний прут – з жарту. А він узяв та й зламав той прут навпіл, мов прутик.
– Гарна рука, – мовив. – Та не така, як була в дні моєї молодості...
То був останній з піктів.