Було це в ті прадавні часи, коли небо прихилялося до землі так низько, що хмари чіплялися за верхівки смерек, а дерева вміли говорити людською мовою.
Тоді ліс і людина були побратимами. Старезні дуби розкривали свої дупла, щоб сховати подорожнього від зливи, а ліщина сама схиляла гілки, сиплячи горіхи просто в долоні. Людина ж приходила до лісу не як господар, а як гість: просила дозволу взяти суху гілку для багаття і дякувала за кожну ягоду.
Взимку, коли вітри вили вовками, люди тулилися до теплих стовбурів, і дерева гріли їх своїм внутрішнім теплом, наче рідних дітей.
Та одного разу все змінилося. Знайшла людина в чорній землі холодний метал, викувала з нього гостре лезо і насадила на палицю. Так з'явилася перша сокира. Засліплена новою силою, пішла людина до лісу не просити, а брати.
Підійшов чоловік до своєї давньої подруги – золотої сосни, що не раз ховала його від снігу. Сосна зраділа, зашуміла гілками, думала, він прийшов обійняти її кору. А чоловік розмахнувся і вдарив холодним залізом у живе тіло.
Здригнувся весь ліс від того удару. Застогнала земля. А сосна не сказала ні слова докору. Лише з глибокої рани, з самого її серця, потекли густі, гарячі сльози. То була живиця – кров дерева, змішана з безмежним болем зради.
Плакали дерева по всьому лісу, коли падали під ударами сокир. Їхні сльози котилися на мох, вбираючи в себе останнє сонячне світло і спогади про ті часи, коли людина була другом. Падали сльози в землю, застигали там і чекали віки, перетворюючись на камінь.
Минули тисячоліття. Люди забули мову дерев. Але й досі знаходять у землі ті застиглі сльози – бурштин. І дивуються: чому цей камінь такий теплий на дотик? А він теплий тому, що в ньому навіки збереглася пам'ять про велику любов дерева до людини. Він світиться, бо вірить, що колись ми знову навчимося бути друзями, а не катами.