Жив собі колись король скоттів на ім’я Малькольм. Жорстоким був у війнах, і якось рушив на південь – спустошувати Нортумбрію. Та, як не дивно, оселю святих у Гексемі він лишив недоторканною – заради пам’яті тих праведників, що там спочивали.
Але одного разу сталося лихо. Посланці короля, мандруючи повз ті землі, потрапили до рук розбійників. Їх пограбували, побили й повернулися вони до Малькольма в лахмітті та з синцями. Не знаючи, хто винен, вони звалили все на мешканців Гексема. Король розлютився.
– За таку зраду, – мовив, – я зрівняю з землею і місце, і всіх людей у ньому!
І послав він туди військо – люте, кровожерне, нещадне. Ні прохання, ні плач не зм’якшували їхніх сердець. Грабіж був їхньою розвагою, вогонь – їхнім мечем.
Але люди в оселі дізналися про гнів короля. Що їм було робити? Ні воїнів, ні замків, ні союзників. Усе, що мали, – віра у святих, що спочивали в їхньому храмі.
І ось почали сходитися до оселі всі – старі й малі, матері з немовлятами, юнаки й дівчата. Хто жити хотів – той ішов до храму. Хто вмерти – теж ішов туди: хай то станеться під захистом святих.
Тим часом король зі своїм військом уже наблизився до ріки Тайн. Ще мить – і переправляться, і почнеться лихо. Та ніч раптом впала – й зупинила їх.
Тоді священник із оселі послав кількох ченців до короля. Несли вони святі мощі й прохали милості. Вони заприсяглися, що мешканці Гексема ні в чому не винні.
Та король кипів від злості. Він покликав своїх галлоуейських васалів – лютих та жорстоких – і, не соромлячись, мовив так, щоб посланці чули:
– Ідіть! Як настане світанок, переправляйтесь через ріку. Не щадіть нікого – ні чоловіків, ні жінок, ні дітей. Що не знищить меч – хай пожере вогонь. Щоб і сліду не лишилось!
Посланці повернулися й переповіли все. В оселі здійнявся розпач: плач, молитви, зойки.
Світанок зійшов раніше, ніж зазвичай. Здавалося – все вже втрачено. Та ось... із заходу піднявся туман. Спочатку легкий серпанок – а за мить став такий густий, що й власної руки не побачиш, хоч перед носом тримай.
Галлоуейці рушили вперед – блукали, поки не опинилися... на кордоні своєї ж землі! Навіть не зрозуміли, як річку перейшли й повернулися додому.
Король чекав, поки туман спаде. Але туман стояв стіною. А коли нарешті розвіявся – виявилося, що річка вийшла з берегів. Повінь тримала військо на березі ще три дні. За цей час король охолов.
Скликав він свою раду й мовив:
– Що ж, не наша це земля. Тут живуть святі – і вони вдома. Ходімо звідси.
І відступили вони.