Снігова баба (Ірина Жиленко)

У вечір, синій від морозу,

Щеня скавчало на порозі.

Малого вигнали із дому,

Хоч і не винен був ні в чому.

Щеня скавчить і замерза,

На сніжній мордочці сльоза.

А жінка та, що це зробила,

Спокійно двері зачинила.

Про песика забувши вмить,

У крісло сіла каву пить.

А він скавчить і замерза,

На сніжній мордочці сльоза.

Так страшно песику, так тяжко,

Бо ні людини, ані пташки,

І лиш в куточку, там де дрова,

Стояла баба загадкова.

Щеня до неї підійшло

І притулилось, і лягло.

А сніжна баба стрепенулась,

Глибоко й жалібно зітхнула:

– Я ж тільки баба снігова.

Чом я не тепла, не жива?

І плаче баба у дворі,

Що нічим песика зігріть.

І раптом тепло так і тихо

Забилось серце в купі снігу.

стала баба снігова –

Не снігова вже, а жива!

І загорнула у кожух

Чотири лапки, двійко вух,

Замерзлий ніс, тремтячий хвіст

І оченята, повні сліз.

І песик втішено зітхнув,

Клубком згорнувся і заснув.

В ту ж мить недобра господиня

Себе відчула якось дивно.

Немовби вся вона не та,

І замість серця – пустота.

І от в кімнаті (ну й дива!)

Стоїть з морквяним носом

Не жінка – баба снігова,

Холодна й безголоса.

І це не казка, зовсім ні.

Це просто – новорічна ніч.

А в новорічну ніч завжди,

Ой, сто пригод і двісті див.

Пішов над містом тихий сніг,

Так тихо йшов, як тільки міг.

Щоб чути, як в людських будинках

Дзвенять прикраси на ялинках.