Колись давно не було у черепашки панцира, не було де їй сховатися від дощу та від хижаків.
Стояло тепле літо. І вирішила черепашка побудувати собі хатку з піску.
Гарна вийшла хатка. Затишно в ній. Можна сховатися від жаркого сонечка. Тільки от біда – раптом пішов дощ.
І змив хатку.
Аж тут і осінь настала. І вирішила черепашка зібрати сухе листя і побудувати хатку з нього.
Гарна вийшла хатка, тепла.
Але раптом подув вітер і хатка розлетілася.
Аж тут і зима. Сніг випав. Стала черепашка будувати хатку зі снігу. Старанно працювала.
І вийшла у неї чудова снігова хатка. Але настала весна, стало пригрівати сонечко.
І розтанула хатка. Плаче черепашка.
– Що ж це таке, яку б хатку я не побудувала, а всі вони руйнуються!
Побачила черепашка, яку хатку побудував собі їжачок. Гарну, з міцним дахом.
– Допоможи мені, їжаченько, побудувати хатку, щоб її ні дощем не змило, ні вітром не знесло, ні сонцем не розтопило.
– Добре, – говорить їжачок, – я зроблю тобі таку хатку, якої ні в кого немає!
І причепив черепашці на спину міцний кам'яний панцир.
Тепер черепашка завжди носить свою хатку з собою. Гарна в неї хатка. Дощ її не змиє, і вітер не знесе, і сонце її не розтопить.