Були собі дід та баба. Баба мала одну курку, а дід одного півня. Бабина курка неслася двічі на день, і в баби було повно яєць, а дідові вона не давала жодного. Набридло це дідові, він їй і каже:
– Дай мені, бабо, хоч покуштувати яєчко.
– Отакої! – відповіла баба, а була вона, треба сказати, страх яка скупа,– Якщо тобі забаглося яєць, набий свого півня, щоб він нісся. Я свою курку набила, вона й почала нестися.
Дід повірив бабі, піймав півня і став його бити, приказуючи:
– Або ти будеш, нестися, або геть з мого двору, щоб і харчів не переводив.
Півень вирвався з дідових рук і втік світ за очі. Ходив він, мов неприкаяний, доки не знайшов на дорозі гаманець з двома грошами. Як знайшов, схопив його в дзьоб і вертається до дідової хати. Коли назустріч йому карета з паном. Глянув пан на півня, побачив у його дзьобі гаманець і каже кучерові:
– Злізь і подивися, що у півня в дзьобі!
Кучер зліз із козлів, підкрався до півня, піймав його, забрав із дзьоба
гаманець і віддав панові. Пан узяв гаманець, заховав у кишеню й поїхали вони далі. А півень розгнівався, кинувся за каретою й заходився кричати:
Чи ти пан, чи купець,
Віддай з грошами гаманець!
Кукуріку!
Пан дуже здивувався, а коли вони їхали повз криницю, звелів кучерові:
– Вкинь цього клятого півня в криницю!
Кучер знову піймав півня й кинув у криницю. Бачить півень, що потрапив у велику халепу, та й думає: що робити? Заходився він пити воду, і пив її, доки не випив усієї криниці. Потім вилетів з криниці, знову наздогнав карету й заходився кричати:
Чи ти пан, чи купець,
Віддай з грошами гаманець!
Кукуріку!
Пан ще більше розлютився й каже:
– От чортів півень! Ну, зачекай же, я тобі покажу, нещасний забіяко! Коли приїхали додому, пан звелів куховарці спіймати півня, кинути в натоплену піч і закрити кам’яною заслінкою. Як пан сказав, так куховарка й зробила. А півень у печі заходився поливати себе водою. І поливав, доки не вилив на жар усю воду, яку випив у криниці, й не погасив вогню. Та ще й на зло старій відьмі залив долівку в хаті. Потім відштовхнув заслінку, живий-здоровий виліз із печі, підбіг до пайового вікна й давай дзьобати в шибку та кричати:
Чи ти пан, чи купець, Віддай з грошами гаманець! Кукуріку!
– Це не півень, а якась напасть на мою голову! – закричав пан.– Гей, кучере! Спіймай його й кинь у череду, може, худоба його затопче й порятує нас від цієї халепи.
Спіймав кучер півня, кинув у череду. І треба було бачити, з якою радістю півень ковтав бугаїв, волів, корів і телят! Ковтав, доки не проковтнув усю череду. Потім підійшов під панське вікно, розкинув крила до сонця, аж смеркло на панському подвір’ї, і знову за своє:
Чи ти пан, чи купець,
Віддай з грошами гаманець!
Кукуріку!
Побачив пан таку дивину, розгубився, вже не знає, що й робити, як проклятого півня спекатися. Думав він, думав і придумав таке: «Укину я півня в льох з грішми; він почне ковтати їх, удавиться, ось я й позбудуся його!»
Сказано – зроблено. Схопив пан півня за крило, кинув у льох з грішми. А грошей у пана було стільки, що він їм і ліку не знав. Півень заходився жадібно ковтати монети і ковтав, доки всі скрині не спорожнив. А потім тільки йому відомо, як він виліз звідти, став під пановим вікном і почав:
Чи ти пан, чи купець,
Віддай з грошами гаманець!
Кукуріку!
Пан нарешті зметикував, що з півнем йому ніяк не впоратися, і віддав йому гаманець. Той зрадів, узяв його й пішов до дідової хати. Побачила птиця на панському дворі такого вдатного півня, і вся до єдиної пішла за ним слідом. Глянеш збоку – весілля та й годі! Засмутився пан, побачивши, як його птиця двір покидає, але полегшено зітхнув та й каже:
– Пропади вони всі пропадом! Добре, що хоч того півня спекався!
А півень ішов-виступав, ведучи панську птицю, доки до дідової хати не добрався. А коло воріт затягнув своєї пісні: «Кукуріку! Кукуріку!»
Дід, зачувши півня, вибіг надвір, глянув за ворота і власним очам не повірив. Півень був як гора! Слон поряд із ним видався б блохою. А за півнем – сила-силенна птиці, та все гарної, чубатої, гребенястої. Дід розчинив ворота навстіж, а півень і каже:
– Стели мені, господарю, рядно посеред двору!
Крутнувся дід, постелив рядно. Махнув півень крильми, і в дідовому подвір’ї та на леваді стало тісно від худоби, а на ряднині виросла ціла гора грошей. Побачив дід таке багатство, геть розгубився, все свого півня цілує та гладить.
А баба тільки очі заздрісно витріщила на дідове щастя й мало не лусне зі злості.
– Дай, діду,– каже вона,– і мені трохи золотих монет.
– А що ти мені порадила, коли я просив у тебе яєчок? – відказує дід.– Тепер і ти набий свою курку, нехай вона принесе тобі золотих монет. Бо я набив півня, ось він і приніс мені стільки добра.
Спіймала баба свою курку за хвоста і давай її бити, аж шкода було дивитись. Вирвалася курочка з бабиних рук і подалася на шлях. Ішла вона, йшла, доки не знайшла намистинку. Знайшла й проковтнула. Повернулася вона додому до баби і ще коло воріт почала: «Куд-кудах!» Баба зраділа, вибігла курку зустрічати. А курка перестрибнула через ворота, шмигнула повз бабу й сіла на гніздо. Посиділа з годину, потім як схопиться та як закудкудакає. Баба, звісно, хутчіше туди – подивитися, що чубаточка знесла! А курка знесла намистину. Як заходилася баба бита свою курку, то била її доти, доки не забила на смерть! Так і залишилася скупа баба без нічого.
А дід розбагатів, величезну хату собі збудував, сад розвів і зажив відтоді заможно й розкішно. Змилостивився він над бабою, взяв її птахівницею. І куди б дід не йшов, то скрізь при ньому півень – у золотому намисті і в золотих чобітках з острогами.