У одному селі, що притулилося край лісу, жив чоловік на ім’я Омелян – тихий, спокійний, до роботи охочий і до людей лагідний. Ніколи не сперечався даремно, а робив усе рівно й сумлінно, не просячи ні похвали, ні зайвого слова.
Поряд, через тинок, мешкав Гнат – гомінкий, вихваляючись на кожному кроці. Він любив вибігти на подвір’я, розмахуючи руками, і так розповідати про власні заслуги, ніби сам сонце над селом підіймає.
Якось у селі оголосили, що староста вибиратиме собі помічника – людину порядну, розважливу, таку, що людям поможе й слова зайвого не кине. Гнат аж засяяв:
– Та хто ж, як не я? – повторював він, півнем походжаючи подвір’ям, груди випнувши.
Омелян лише плечима знизав, сапу поправляючи:
– Люди не дурні, вони бачать, хто що вартий.
Настав день виборів. Громада зібралася під старою липою. Першим виступив Гнат – голосно, із розмахом, так, що аж ластівки з гілля здіймалися. Говорив він гарно, та кожен у натовпі знав: слова його дзвінкі, але порожні.
Коли ж вийшов Омелян, то зняв шапку, обвів людей тихим поглядом і сказав:
– Я багато не скажу. Хто просив допомоги – тому я допомагав. Не для слави, а бо так треба.
Його прості й щирі слова, сказані без пихи, мов вітерець колос по колосу, торкнули серця. Люди переглянулися – бо справді, працю Омеляна всі бачили, а голосного Гната – хіба що чули.
Староста підсумував:
– Не той добрий, хто говорить красно, а той, хто робить чесно.
Громада одностайно вибрала Омеляна. Гнат же стояв набік, ніби з нього одним духом випустили все чванство. З того дня він став тихішим, бо зрозумів: не крик славу приносить, а праця.
А село довго згадувало ту науку: коли людина робить добро мовчки, воно чується далеко.