Давно це було. Одного дня вийшли мавпа та рачиха погуляти. Коли це бачать – в придорожній траві рисовий колобок котиться.
– Колобок мій! Колобок мій! – закричала рачиха.
Заздрісна мавпа процідила крізь зуби:
– Пощастило тобі, рачихо! Проте сподіваюсь, і я знайду щось смачненьке.
І відразу заходилася шукати. Але знайшла лише зернятко хурми. А тому все думала, як би випросити в рачихи колобок.
– Рачихо! Скажи мені, що ти робитимеш із цим колобком?
– Що робитиму? Віднесу додому!
– Та він гнилий!
– Зовсім він не гнилий! – буркнула рачиха.
– Ой, як смердить! Викинь його, я дам тобі зернятко хурми.
Рачиха послухалася мавпу: викинула колобок, а натомість одержала
зернятко хурми.
Тим часом мавпа схопила колобок і вмить проковтнула.
– Який смачний колобок! А ти, дурна рачиха, викинула його! – сказала вона й пострибала геть.
Ледве стримуючи гнів, рачиха поповзла в сад і закопала зернятко хурми в землю.
– Рости швидше, а то клішнею переріжу! – примовляла рачиха, поливаючи щодня водою зелений паросток, який невдовзі перетворився у велике дерево.
– Обростай швидше плодами, а то коріння переріжу! – примовляла рачиха і так само часто поливала дерево водою.
Незабаром воно вкрилося великими червоними плодами.
– Нарешті хурма таки вродила! – тішилася рачиха, дряпаючись на дерево.
А тим часом де не взялася мавпа та й каже:
– Хочеш, рачихо, я полізу на дерево замість тебе?
Рачиха погодилася, і за мить мавпа вже була між гілками.
– Мавпо, кидай швидше хурму! – гукнула рачиха.
Але мавпа ніби й не чула – знай зривала червоні плоди й уминала.
– Ох, яка ти хитрюща! – гнівно вигукнула рачиха й замахнулася на мавпу клішнею.
– Як уже тобі так кортить, то на тобі, їж! – вигукнула мавпа й, зірвавши зелену хурму, шпурнула її вниз.
Твердий плід улучив рачисі в спину і розчавив її.
А в рачихи були маленькі раченята.
– Мавпа вбила нашу маму! – заголосили вони, розмахуючи клішнями.
– Яка жорстока мавпа!
– Треба її провчити!
– Відплатимо їй утрьох! – вирішили бджола, жолудь і ступка, що були свідками страшного видовища, і поховалися в мавпячій хатині.
Настав вечір. Мавпа повернулася додому з гілкою, обвішаною плодами хурми.
– Як чудово я придумала! Та дурна рачиха ніколи вже не вилізе на дерево! Всі червоні плоди будуть мої! – сказала сама до себе мавпа й, мугикаючи, всілася біля вогнища.
Та саме цієї миті жолудь, який заховався в попіл, тріснув, і шматок його влучив мавпі в ніс.
– Ой, болить!.. Ой, болить!..
Мавпа помчала на кухню й сунула голову в глек із водою. А бджола як укусить її в хвіст!
– Ой, болить!.. Ой, болить!..
Мавпа схопилася лапами за ніс і за хвіст та й кинулася надвір. Але в дверях її підстерігала ступка. Бах! Ступка луснула мавпу по голові.
– Ой-ой-ой! – зойкнула мавпа й, закотивши під лоба очі, сконала.