"З далекого краю, лелеки летіли,
Та в одного лелеченьки…" – співала мама доні.
– Ой, мамусю, не співай далі цю пісню! – просила маленька Катруся.
– Чому, доню? Я її дуже давно знаю. Це пісня про лелек, які поверталися додому з чужини, вона – моя улюблена.
– А моя – ні! Там… там лелеченя хвореньке. Мені його так шкода, аж плакати хочеться.
– Та то в пісні, доню! Лягай уже спати, а завтра підемо за село – подивимось, як лелеки у вирій збираються. На добраніч.
Сонний місяць уже вкладався в м’яку хмаринку, а Катруся все ще вдивлялась у небо, густо всіяне дрібненькими ліхтариками–зорями. Та раптом на темному небі з’явилася чорна цятка, а потім ще одна і ще. Цятки рухались і збільшувалися. Катруся злякалась і вже хотіла кликати маму, але зрозуміла, що це – птахи. Невеликий журавлиний ключ летів нічним небом. Від ключа відділивсь один птах і почав наближатися, збільшуватися. Через якусь мить на підвіконня до Катрусі сів справжнісінький лелека, а на його спині було маленьке лелеченя.
– На добраніч, Катрусю. Тебе ж Катрусею звати? Ми часто пролітаємо над твоїм подвір’ям й інколи приземляємося, щоб напитися води з вашої криниці. Збираємося летіти в далекі чужі краї і хочемо попросити твоєї підмоги. Чи допоможеш нам?
– Так, звичайно! Допоможу з радістю! А що потрібно зробити?
– У цього лелеченяти – переламане крильце. Хлопчина у дворі гравсь і ненавмисне поцілив палицею в його крило. Тепер цьому лелеченяті з нами не можна.
– Ай справді! Не треба! Не лети, лелеченько!
– Про це ми й хочемо тебе попросити. Всю зиму перебути тут важко. Холодно та їсти нема, де дістати. Чи прийняла б ти його перезимувати? Лелеченя добре, невибагливе, працьовите, допоможе в господарстві…
– Не хвилюйтеся, прийму і догляну. Летіть спокійно. А навесні повертайтеся. Ми будемо вас чекати.
– Дякуємо тобі, Катрусю! Ми полетимо спокійними. Далека дорога попереду. Ще водиці з твого колодязя нап’ємось – і в дорогу.
– А чому ж уночі? До завтра не зачекаєте?
– Небезпечно нам летіти зранку. Тільки–но сонце прокинеться – вороги вже чатують на нас. Тільки пильнуй, щоб крила не перебили, – сказав лелека. – А ось тобі, дівчино, перо чарівне. Коли буде потреба, важлива справа – підкинь його в лузі, щоб вітер підхопив, і станеш, ким забажаєш, здійсниш усе, що потрібно. Тільки пам'ятай: перо дає чарівну силу лише раз…
– Дякую, лелеченько. А маленького я догляну.
Лелеки напилися водиці з колодязя і полетіли, ледве засіріло надворі. А маленьке лелеченя залишилось у Катрусі зимувати. Весело було з ним. Катруся його поїла, годувала, а вечорами вони довго розмовляли. Мріяли разом про далекі краї, де тепер були лелеченяткові родичі. А згодом птах і допомагати почав – стояв біля криниці й великим дзьобом піднімав відерце з водою.
День за днем минули і осінь, і зима з морозами та хуртовинами. Лелеченя виросло, зміцніло, і крильце загоїлося. Птах уже повагом походжав по подвір’ю, як господар.
Потекли дзвінкі струмочки, заспівали крапельки з бурульок, прокинулася природа від ласкавого сонечного проміння. Лелека дедалі частіше почав виходити на луг і задивлятися в небо – чекав на своїх рідних, а їх усе не було.
– Не хвилюйся, прилетять, – заспокоювала Катруся. – Дорога ж далека, от і затримуються.
– Ще два дні тому мали прилетіти, а й досі нема, – сумував лелека.
– Йди відпочинь, поспи, може, завтра повернуться, – просила дівчинка.
– Я постою тут, біля колодязя. Вони ж з дороги пити, напевно, захочуть, тож спочатку сюди прилетять…
Усю ніч простояв біля криниці лелека. І наступну. А потім і вдень не відходив. Лелеки запізнювалися вже на тиждень. Катруся дуже хвилювалася, бо змарнів птах, засумував. Одного ранку дівчинка підійшла до лелеки, а він… застиг, задерев’янів. Перетворився на дерев’яного лелеку з відерцем у дзьобі.
Як же засумувала Катруся! І водою поливала, і співала йому – не оживає птах. А тоді згадала про чарівне перо, яке, відлітаючи, залишили лелеки. Вибігла на луг, пустила перо за вітром.
– Бажаю стати пташкою, щоб полетіти і дізнатися, де лелеки зараз. Повернути їх, показати дорогу до рідного дому…
Зашуміло раптом у синьому небі, загуло, а Катруся перетворилася на зозулю. Змахнула крильми і полетіла шукати лелек, які ніяк не поверталися. Довго летіла, виглядала й таки знайшла. Розповіла їм усе про лелеченя і про чарівне перо.
– Ми не могли вчасно повернутися, Катрусю. Негода збила нас із дороги. Але ж ти знала, що перо лише раз робить диво. Як же ти наважилася стати зозулею? – забідкалися лелеки.
– Мені було дуже шкода лелеченяти. Виглядаючи вас із далекої дороги, воно стало дерев’яним. Про себе я тоді зовсім не думала, щоб лише його врятувати.
– То летімо швидше! Врятуємо і його, і тебе…
– Полетіли!
…Надвечір лелеки із зозулею прилетіли на подвір’я, де біля колодязя стояв дерев’яний птах. Почувши рідний клекіт, лелеченя ожило і радісно заклекотало у відповідь. Потім торкнулося дзьобом зозулі й вона знову перетворилася на дівчинку. Все владналось, а лелеки з Катрусею стали добрими друзями і звили гніздо на її хаті.
Відтоді люди почали ставити біля колодязів дерев’яних лелек, щоб птахи вчасно поверталися додому, у рідні краї.