В одному селі жив чоловік із трьома синами. Минали роки, хлопці підросли, справили весілля та привели в дім по дружині. Господар тішився – діти щасливі, підростають онуки, його шанують і слухають. Єдине, що непокоїло старого, – невістки, які мало не щодня сварилися через дрібниці. Кожна прагнула бути головною й не зважала на інших.
– Любаво, звари борщ, бо нездужаю, – просить одна.
– Не маю часу, – знизує плечима дівчина, – бо треба корову подоїти. Звернися до Варвари.
– Е, ні, вчора обід готувала. Сьогодні Оленчина черга. Не хочу чути ніяких відмовок.
А якщо гуртом прибирають помешкання, такий ґвалт починається, що краще тікати з дому.
– Не лінуйся, Варваро, – дорікне старша невістка.
– Це ти байдикуєш, – не змовчить молодша. – Поглянь, скільки бруду коло печі – погано вимила.
– Обидві – нероби, – посміхаючись, утрутиться середня. – Доки сперечалися, вже й посуд перемила, на ґанку поприбирала, скатертини попрасувала та килимки вибила. І так галасують із ранку до вечора.
Урешті-решт господар не витримав і покликав дівчат:
– Утомився від чвар. Тому пропоную змагання. Переможниця стане головною, а решта – слухатиметься та поважатиме її. То як, згодні?
– Авжеж, – зраділи дівчата, сподіваючись виграти.
– Але пообіцяйте, що гідно сприймете поразку.
Невістки ствердно захитали головами.
– Слухайте уважно, бо загадка непроста, – розправив вуса дідусь. – Завтра вранці мусите назвати те, що чути якнайдалі.
Спантеличені дівчата розійшлися по кімнатах і до світанку міркували над відповіддю. А щойно зійшло сонце, завітали до старенького.
Старша вирішила, що якнайдалі чути ранковий спів півня. Середній спало на думку, що це гавкання собаки. А найменша несподівано відповіла:
– Гадаю, що це хліб-сіль.
– Не помиляєшся, Варваро, бо чутки про гостинну людину долають значно більшу відстань, аніж кукурікання півня чи гавкіт собаки. Вітаю, ти перемогла.