Мурахи поралися без відпочинку.
Їх було не менше, ніж десять тисяч, і кожен працював за десятьох.
Та й не дивно! Був вже листопад, а роботи залишалося ще сила-силенна.
Насамперед треба було наглухо закрити всі щілини і щілинки, щоб взимку мороз і вітер не пробралися в мурашине житло.
Потім потрібно було обійти всі комори і перевірити – чи достатньо в них запасів, щоб прогодуватися до весни і чи добре вони заховані.
Але це ще не все.
Треба було гарненько зміцнити входи і виходи на випадок нападу ворожого племені.
Потім треба було очистити від хвойних голок і сухого листя всі доріжки, що ведуть до мурашника, тому що зима – зимою, а порядок повинен бути у всьому.
І, нарешті, треба було залізти на самі верхні гілки найвищих дерев і зайняти всі сторожові пости, щоб не пропустити приходу зими. Немає гіршого ніж коли зима нагряне раптово. А вона от-от могла прийти.
Всі самі крихітні істоти, що живуть на землі, поспішали знайти затишні місця, де можна було б сховатися від зими. Цим були зайняті всі жуки, павуки, комахи, комашки – а їх на світлі 94 квінтильйона, 18 квадрильйонів, 400000 трільйонів, 880000 мільйонів, 954367!
Спробуй, запиши це число!
Мені сказали, що їх рівно стільки, але я не б’юсь об заклад, що це так. Може бути, їх всього лише 94 квінтильйона, 18 квадрильйонів, 400000 трільйонов, 880000 мільйонів, 954 366!
В очікуванні зими вся земля вже одяглася в траур.
Дерева скинули ошатні зелені сукні і стояли темні, понурі, сумно опустивши гілки.
З полів і лук хтось немов зняв строкаті веселі килими і вітри, слухняні слуги зими, вже почали розсипати над землею білі пухнасті сніжинки.
Заціпенілі від холоду хвилі з жалібним співом тихенько плескалися біля берега, поки, нарешті, зовсім не замовкли, заснувши під льодом…
Усюди було холодно, похмуро, сумно…
Навіть хмари, що проносились в небі, дивлячись на землю, не могли втриматися від сліз.
Так, це був самий сумний час року.
І раптом, коли нікому не приходила навіть думка про сонце, раптом, пронизуючи холодне повітря, блиснув сонячний промінь.
Це був справжнісінький золотий сонячний промінь.
Він прорвався крізь темну хмару і заблищав на зів’ялих стеблинках квітів, на голих, безлистих деревах, він ковзнув по застиглим хвилям, глянув на маленьких настовбурчених пташок, на працьовитих мурах, на всі 94 квінтильйона комашок, жуків, павуків – скільки їх достеменно, я вже забув і в одну мить все навколо змінилося.
– Що це? – з подивом сказав пугач і заплющив очі.
Він сидів на високій сосні і на повний голос співав гімн осені, який починався словами: «Літня спека, ти нестерпна! Хай живе осінь!»
Голос у нього був хрипкий, скрипучий, але він все-таки співав – на зло всьому світу, тому що йому набридло слухати скарги і сльози про те, що літо пішло.
І як раз в цей час блиснув сонячний промінь.
– Що це? – знову запитав пугач. – Що це за дурні жарти? Я не можу співати, коли сонце б’є прямо в очі, можу і сфальшивити.
Мурахи теж були незадоволені.
– Це ні на що не схоже! – з обуренням говорили вони.
Мурахи любили порядок у всьому і вважали, що раз вже літо пішло, так нема чого сонцю і з’являтися, особливо тоді, коли всі за ним плачуть.
Самі мурахи тільки що з великими труднощами закінчили нанизувати іній на листя папороті і застиглі білі крапельки, ніби сльози, покрили потемніле листя.
І тут раптом зовсім недоречно блиснув сонячний промінь і все стало танути.
– Це ні на що не схоже! – говорили мурахи. – Всьому має бути свій час і місце!
Але поки вони бурчали сонячний промінь втік вже далеко.
Він ковзав по чорній землі все далі і далі поки не потрапив на листок осики.
Сюди, під цей листок, заховався польовий коник. Ціле літо він тріщав і стрибав, анітрохи не турбуючись про те, що з ним буде взимку і ось тепер лежав знесилений від голоду і холоду. Він уже зовсім приготувався до смерті, як раптом його знайшов і пригрів сонячний промінь.
«Напевно, зима вже скінчилася, і повернулося літо», – подумав коник.
І йому стало так весело, що він знову затріщав, застрекотів і став викидати такі колінця, що зів’ялий осиковий листок також застрибав разом з ним.
А сонячний промінь вже мчав далі.
З розгону він впав на замерзлий ставок і поплив по світлому осінньому льоді.
З самого ранку тут юрбилася ціла ватага школярів. Хлопчики каталися на ковзанах, викреслюючи вигадливі візерунки, а дівчатка бавилися тим, що обламували льодяні бурульки.
Всім їм було дуже весело.
– Чи не потрібно когось зігріти? – запитав сонячний промінь.
– Ні, ні, – закричали хлопці, розстібаючи шубки і знімаючи рукавиці, – нам і без того жарко!
– Будь ласка, тільки не розтопи лід! Нам так весело кататися на ковзанах!
– Що ж, якщо вам і без мене добре, я побіжу далі, – сказав сонячний промінь.
А так як він бігає швидше за всіх на світі, не минуло й секунди, як він був уже за сто миль від ставка і заглядав у вікно маленького будиночку.
В кімнаті біля вікна стояла дівчинка. В руках вона тримала квітковий горщик і плакала гіркими сльозами.
– Чи не можу я чимось допомогти тобі? – запитав сонячний промінь.
– Так, так! Саме ти мені і потрібен, – зраділа дівчинка. – Пагін миртового деревця зовсім зів’яв. Він так добре ріс ціле літо, а потім обсипалося все листя і ось тепер навіть стеблинка почала в’янути.
– Ну, цьому горю легко допомогти, – сказав сонячний промінь.
І він засвітив так привітно і тепло, що миртовий паросток миттю ожив і випростався, а у дівчинки відразу висохли сльози.
– Ах, чи не можеш ти залишитися у нас довше? – стала просити дівчинка.
– Зараз я дуже поспішаю, – сказав сонячний промінь, – адже я втік, не запитавши дозволу у свого тата-сонця. Але потерпи трішки, навесні я повернуся з усіма своїми братами!
Сонячний промінь ще раз глянув на позеленілий миртовий паросток і понісся далі.
Він побіг по вулиці, перебіг через площу і увірвався в перше-ліпше вікно.
Тут він побачив хлопчика, який сумно стояв один посеред кімнати. Старші брати і сестри затіяли в сусідній кімнаті якусь веселу гру, а його не прийняли.
– Ти ще маленький! Тільки заважати нам будеш!
Хлопчику було дуже прикро і він вже готовий був заплакати.
І тут раптом в кімнаті блиснув золотий сонячний промінь. Він з розгону натрапив на дзеркало і відразу відскочив до іншої стіни.
– Сонячний зайчик! Сонячний зайчик! – закричав хлопчик і весело заплескав у долоні.
А сонячний зайчик стрибнув раз, другий і вискочив у вікно.
Йому треба було поспішати. З усіх боків насувалися хмари і погрожували загородити йому дорогу додому.
І все-таки сонячний промінь не втерпів і на околиці міста заглянув ще в одне віконце.
На цей раз він потрапив у велику кімнату, де все було перевернуто верх ногами: ящики з буфета висунуті, всі речі розкидані. А по кімнаті метушилася старенька бабуся і в десятий раз пересувала і перекладала все з місця на місце. Старенька шукала зв’язку ключів. Тільки що вони лежали ось тут, на столі, а тепер ніби крізь землю провалилися.
В кімнаті було зовсім темно, сірники теж кудись поділися, і старенька не могла навіть запалити свічку. Вона то стогнала, то зітхала, а раптом приймалася лаяти якогось Ваську, напевно кота, який завжди бавився з ключами.
Безлад в кімнаті був такий, що навіть сонячний промінь не зміг відразу знайти ключі. Він оббіг усю кімнату і натрапив на них – вони лежали на столі на самому видному місці.
– Ось вони! – вигукнув сонячний промінь і, немов пальцем, показав старенькій на в’язку ключів.
– Так ось же вони! – зраділа бабуся. – І сірники тут лежать! Добре, коли сонячний промінь загляне. Все тоді на своїх місцях!
А сонячний промінь почекав поки бабуся запалила свічку і зник у вікні.
Все небо було вже затягнуте важкими, чорними хмарами, і тільки в одному місці залишалася щілинка, через яку сонячний промінь міг проскочити. Добре, що він був такий швидкий і спритний – в одну хвилину він опинився за 14 мільйонів миль, біля самого сонця.
Він повернувся якраз вчасно.
Хмари щільно зійшлися за ним, ніби зачинилися двері, і ніде більше не залишалося ні входу, ні виходу.
Але сонячний промінь не сумував, він знав, що це не назавжди. Тому він сів на сам край сонця і чекав тільки слушної нагоди, щоб знову зісковзнути вниз.
І кожного разу, коли він згадував свою подорож на землю в похмурий листопадовий день, він починав сяяти так, наче вже настало літо. І в цьому немає нічого дивного – якщо тобі вдалося хоч трохи втішити або розвеселити кого-небудь, ти можеш вважати, що зробив добру справу!