Сидів собі кролик у густих кущах – ласував соковитими ягодами, аж губи блищали. Сонце лагідно пригрівало, пташки співали – от би й жити, не тужити!
Та раптом – трісь, шелест!
Кролик насторожився, підняв вушка – а це ж койот біжить, зуби блищать, хвіст у пилюці метляє!
Кролик – навтіки!
Койот – за ним!
Кролик шмигнув у нору, тільки пил знявся.
Койот підбіг, заглянув – темно, вузько. Сам не пролізе. Тоді сунув лапу в нору й почав розгрібати землю – ось-ось добереться до бідолахи.
А кролик тим часом сидить у глибині нори, серце в нього калатає, як барабан.
"От біда! – думає. – Якщо не вигадаю щось розумне, – пропав!"
І тут йому спала на думку хитрість.
Він набрав повітря й голосно крикнув:
– Усі до мене! Койот лапу в нашу нору засунув! Ловімо його, поки не втік!
Звісно, у норі крім нього нікого не було. Але койот цього не знав! Він аж завмер: "Ого, там, мабуть, ціла зграя!"
А кролик тим часом ще дужче заголосив:
– Ну що, готові? Хапай його!
І сам собі відповів:
– Хапаю!
Та як схопить койота за лапу – міцно, з усіх сил, та ще й кричить:
– Тримай! Ріж йому лапу! Не дай утекти!
Койот злякався страшенно. Дриґнув лапою – вирвав її, та й дременув, що аж курява стовпом! Біг довго, не оглядаючись, а коли нарешті зупинився – ще довго тремтів, думаючи, що за ним женеться цілий натовп розлючених звірів.
А кролик виліз із нори, потягнувся, почухав вушко та засміявся:
– От бачиш, койоте, не сила рятує, а розум!