Таке ось розповідають старі миші своїм малим онукам у темних підпіллях і зернових коморах.
Одного разу зібралися миші на велику мишачу раду – на серйозну нараду. Прийшли всі: і сірі, і чорні, і польові, і коморні, навіть старенька сліпа мишка вилізла зі своєї нори. Бо лихо у них було спільне – кіт.
– Як нам урятуватися від нього? – пищали миші. – Він тихий, мов тінь, і хитрий, як сто лисів!
– Та хіба його почуєш, коли він іде? – сказала одна миша. – Ступить – і жодного звуку!
– А побачиш його? – озвалася друга. – Дарма дивися – він причаїться, наче пляма на камені!
Миші засумували: кожна говорила, але жодна не знала, що робити.
Тут уперед виступив найменше мишеня. Очі в нього блищали, вуса тремтіли від хвилювання, а голос тоненький, але відважний:
– А я знаю, що треба зробити! – пропищало. – Треба прив’язати котові на шию дзвіночок! Коли він знову пробереться до нашого підвалу – ми почуємо дзвін і всі розбіжимося!
Миші загомоніли:
– Оце так розумна голова! Оце гарна порада! Прив’яжімо дзвіночок – і ми врятовані!
Всі пищали від радості, стрибали, плескали лапками – аж підлога зашурхотіла.
Та раптом із темної щілини вилізла стара, сива миша. Вуса її тремтіли, а очі світилися мудрістю прожитих літ.
– Гарна, дуже гарна порада, – сказала вона спокійно. – Тільки от скажіть мені, дітоньки, хто ж тому котові дзвіночок прив’яже?
І враз у кімнаті запала тиша.
– Ти! – пискнула одна.
– Ні, ти! – штовхнула друга.
– А може, ти? – шепоче третя.
І так вони сперечалися довго-довго, аж поки кіт не прокинувся в сусідній кімнаті – і все знову пішло по-старому. Кіт ловить і душить мишей, а ті й досі радяться, хто ж то наважитися на "добру справу".