Давно те діялося, коли дерева ще вміли ходити з місця на місце, а вітер закохувався у квіти. У ті часи красуня Сосна не мала колючих голок. Вкривали її віти розкішні, широкі листки, ніжніші за оксамит і пахучіші за м’яту. Коли Сосна, хизуючись своєю вродою, розправляла шати, вони виблискували на сонці, наче смарагдовий водоспад.
Пишалася Сосна собою, шелестіла зверхньо на сусідів – Дуба та Березу:
– Дивіться, яке в мене вбрання! Жоден птах повз не пролетить, жоден промінь не омине!
Та ось прийшла осінь, холодна й дощова. Зірвався з півночі суворий вітер Сівер, несучи на своїх крилах крижаний подих. Злякалися дерева, почали скидати своє золоте та багряне вбрання, готуючись до зимового сну. Заснув могутній Дуб, опустила коси Береза, і лише Сосна стояла зелена, не бажаючи розлучатися зі своєю красою.
– Не скину я листя! – вперто шепотіла вона, тулячи гілки до стовбура. – Воно надто гарне, щоб гнити в багнюці!
Аж тут вдарили морози, і почалася страшна хурделиця. Ліс завалило снігом. Маленькі пташки – синички, щиглики та горобці – металися лісом, шукаючи порятунку, але голі дерева не могли дати їм захисту від лютого холоду.
Побачила Сосна, як замерзають малі пташата, і здригнулося її дерев’яне серце від жалю.
– Летіть до мене! – гукнула вона, розкриваючи свої широкі обійми. – Я сховаю вас у своєму листі!
Злетілися птахи, пірнули в густу зелень, зігрілися. Але сніг падав і падав. Широке листя Сосни, наче долоні, ловило кожну сніжинку. Снігу набралося так багато, що він став важким, мов каміння.
Затріщали гілки красуні. Біль пронизував її до самої серцевини.
– Скинь ношу! – гудів Вітер. – Загинеш! Відпусти птахів і скинь листя, бо зламає тебе зима!
– Не відпущу, – стогнала Сосна, схиляючись до самої землі, але тримаючи пташок у теплі. – Краще я загину, аніж вони замерзнуть.
Почув ці слова Лісовий Дух, що обходив свої володіння. Вразила його жертовність гордої красуні. Підійшов він до неї, торкнувся посохом і мовив:
– Ти маєш добре серце, Сосно. Ти готова пожертвувати своєю красою заради життя інших. Тож нехай твоя краса стане твоєю силою.
Дмухнув Дух морозним подихом – і сталося диво. Широке, ніжне листя Сосни раптом скрутилося в тоненькі, тугі трубочки-голочки. Вони стали жорсткими й покрилися воском. Сніг, що давив на гілки, одразу ж просипався крізь них на землю, не завдаючи шкоди. А пташкам у густій хвої стало ще тепліше й затишніше, бо вітер не міг пробитися крізь щільний частокіл голок.
Випросталася Сосна, струсила снігову шапку і зрозуміла, що врятована. З того часу вона назавжди залишилася в цьому вбранні. Її голки не бояться морозів, а гілки не ламаються під снігом. І хоч вона втратила своє шовкове листя, натомість отримала дар вічної зелені та велику честь – бути зимовим прихистком для тих, хто потребує тепла.
А коли вітер грає на її голках, ліс чує не шум, а тиху, заспокійливу музику – пісню про доброту, що сильніша за будь-який холод.